44. Становлення і розвиток банківської системи України. Принципи банківського кредитування.

Проблемою становлення і розвитку банківської справи та формування банківської системи в цілому в XIX - XXI ст. займається багато вчених - економістів. Велике значення у цій сфері мають наукові праці як авторських колективів, так і окремих дослідників, зокрема І.Є. Новікова, В.І. Міщенко, С.І. Тіцького, О. Бакуна, І. Безклубого, О. Бутенка, О. Скічка та інші.

В умовах розвитку капіталістичного господарства провідні країни світу такі як: Великобританія, Німеччина, Франція, Італія під кінець ХVIII століття вже сформували розвинену банківську систему, яка виконувала широкий спектр банківських операцій. Проте це не можна сказати про Україну, яка знаходилась тоді в складі Російської імперії. Лише з 1781 р. на українських землях починають з'являтися перші контори російських банків в Києві, Ніжині, Харкові, Одесі. Вони приймали внески, переказували гроші, видавали позики під заставу товарів та дисконтували векселі.

з розвитком державного кредиту все ж таки відбувалося становлення приватних бакнківських установ. Наступним етапом було налагодження системи надання довгострокових кредитів сільськогосподарським товариствам, оскільки Україна була великою аграрною країною. На початку ХХ ст. існувала ціла мережа суспільних банків. Основна направленість їх полягала в тому, щоб задовольнити потребу в кредиті ремісників, дрібних торговців та інших верств міського населення з середнім розміром доходу.

Усе це досить позитивно позначилося на становленні банківництва в Україні. Проте вже події 1917 р.загальмували даний процес. З отриманням Україною статусу незалежної держави розпочинається найновітніший етап становлення банківської системи. Отже, основу для розвитку сучасної банківської системи ринкового типу було закладено на українських землях ще на початку XVIII ст. Даний процес був тривалим і тяжким. Але враховуючи всі ці прорахунки і недоліки, свій власний і зарубіжний історичний досвід, Україна має чудовий шанс для створення більш модернізованої мережі банківських установ, яка може стати одним із головних засобів піднесення національної економіки.

Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні — принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

45. Європейська валютна система. Історія її становлення.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сфо­рмувалась Європейська валютна система. Ця система була ство­рена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Певним стимулом до організації цієї системи ста­ло те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням сис­теми СДР і її тісним зв'язком з американським доларом. Ці краї­ни були незадоволені також уведенням у зв'язку з рішенням Ямайської конференції (1976—1978 pp.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку інтеграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить потужними. Організатори європейської валютної системи пов'язували її створення з досяг­ненням таких цілей:

• забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського співтовариства;

• створення за допомогою цієї валютної системи умов для економічного зростання країн-учасниць;

• посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн співтовариства;

• формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю си­стему міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Євро­пейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія). Ме­ханізм Європейської валютної системи складався з трьох основ­них елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала на­зву ЕКЮ; режиму спільного коливання валютних курсів — це так звана «суперзмія», та Європейського фонду валютної спів­праці. Вирішальною умовою для досягнення цілей, пов'язаних зі створенням Європейської валютної системи, стало створення єв­ропейської валютної одиниці (екю) і спільних резервів для забез­печення її стабільності.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася один раз на п'ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше 30 %), французький франк (близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встанов­лення фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї систе­ми. Валюти країн-учасниць могли коливатись стосовно до євро­пейської валютної одиниці (англ. European Currency Unit — ЕКЮ) в межах ±2,5 %. Лише для Італії відхилення було встанов­лено в межах ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії їм також установили цю межу ко­ливань. Після валютної кризи 1983 р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб виявити реальну розбіж­ність (якщо вона мала місце) між ринковим і центральним кур­сами кожної валюти. Якщо відхилення переходили встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.