38.Злиденність і велич людини у Паскаля

2. Злиденність і велич людини

       

Що таке людина в природі? – запитує Паскаль. Ніщо у порівнянні з нескінченним, все у порівнянні з нічим, середина між ніщо і всім.

Все суще починається з ніщо і шириться у нескінченність. Але людина не може пізнати ні початок, ні кінець речей. Лише творець цього може це пізнати, людина – ні.

Не звернувши увагу на цю нескінченність, люди наважилися (посміли) досліджувати природу, так ніби є співмірними з нею.

Виділена нам частинка буття гне дає можливості пізнавати першоначала, і охопити поглядом нескінченне. Наш розум у системі розумових речей, займає те ж місце, що і наше тіло у просторі.

Якщо б людина вивчила спочатку себе вона б зрозуміла своє безсилля проникати за межі конечного.

Людина є дивним предметом природи. В ній поєднується тіло й дух. Ми не можемо пізнати навіть що таке тіло, то чи можливо пізнати сутність духу.

Паскаль говорить: „Розглядаючи незначну тривалість свого життя, що поглинається попередньою й наступною вічністю, невеликий простір, який займаю, що непомітно зникає серед нескінченного простору, який невидимим ні для мене, ні для інших – я жахаюся, і дивуюся, чому мені потрібно бути тут, а не там, чому тепер, а не тоді. Хто поставив мене тут. За чиїм велінням і призначенням визначено мені це місце і цей час?”

Чому моє розуміння обмежене? Мій ріст? Моє життя – чому воно обмежене сотнею, а не тисячею років?

 

ВЕЛИЧ ЛЮДИНИ

Людина є величною бо вона усвідомлює свою злиденність.

Нещасною може бути лише істота свідома. Зруйнований будинок не може бути нещасливим. Страждати свідомо може лише людина.

„Я легко можу уявити собі людину без рук, без ніг, без голови, лише досвід може навчити, що голова потрібніша за ноги; але я не можу уявити собі людину без думки: це був би камінь чи тварина”.

Паскаль зазначає, що стосовно простору всесвіт охоплює мене і розчиняє, як точку; але своєю думкою я охоплюю цей всесвіт.

„Людина – найменша стеблинка в природі, але стеблинка думаюча. Не потрібно всього всесвіту, щоб розчавити її. Досить однієї краплі води. Але нехай всесвіт розчавить її, людина стане ще вищою й благороднішою за свого вбивцю, тому, що вона усвідомлює свою смерть; всесвіт ж не знає про свою зверхність над людиною”

Паскаль доходить висновку, що вся велич людини полягає у думці.

Весь обов’язок людини думати правильно, а порядок думки такий – починати із себе, свого Творця і свого призначення.

 

Паскаль вказує на такі людські недоліки як суєтність (слава, гордість, марнославство, допитливість), самолюбство.

Людина є брехнею й лицемірством як стосовно самої себе так і стосовно інших. Вона не хоче, щоб їй говорили правду, і не говорить правди іншим, вона бажає лестощів і лестить іншим.

 

Уява – уява має все, вона дає і красу, і право, і щастя.

Хто порядкує пошаною й повагою щодо певних осіб, праць, законів???

Червоні мантії у суддів, охорона королів, „потрібно мати досконалий розсудок, щоб не піддатися чарам величі при вигляді падишаха, оточеного сорока тисячами яничарів.”

 

Ми не вміємо жити в теперішньому. Ми завжди або чекаємо, щоб швидше наступило майбутнє, або згадуємо минуле, і хочемо його втримати.

Ми є настільки нерозумними, що блукаємо в часах, які нам не належать, і не думаємо про той час, який нам даний.

Минуле і теперішнє – це наші засоби., а мета – майбутнє.

„Ми ніколи не живемо, а тільки сподіваємося жити; а так як сподіваємося на щастя, то ніколи його не досягаємо”.

 

Причина постійної суєти в житті – це те, що душа вселяється у тіло на короткий час. Для цієї душі важко жити із собою і думати про себе. Вона прагне до самозабуття, прагне уникати роздумів про вічність, що чекає на неї. Нам потрібна суєта, яка б розважала нас, і не залишала на одинці із собою.

Стан людини: непостійність, нудьга, тривога.

Людина полишена на себе саму, відчуває свою ницість, недосконалість, свою залежність, порожнечу. Негайно із глибин душі підіймається нудьга, морок, печаль, відчай.

 

„Уявіть собі натовп людей в ланцюгах, яким винесено смертний вирок; кожен день дехто з них умертвляється на очах в інших; ті, що залишаються бачать своє власне становище у становищі подібних їм, і дивляться один на одного з жалем та безнадією, очікують своєї черги. Ось картина становища людства.”

 

Ми прагнемо істини, а знаходимо в собі лише сумнів, ми шукаємо щастя, а зустрічаємо лише горе й смерть. Ми не можемо не бажати щастя та істини, але не можемо й отримати їх.

Людина не знає куди себе зараховувати.

Якщо людина не створена для Бога, то чому вона знаходить щастя лише в Богові? Якщо ж людина створена для Бога, то чому так опирається йому?

І нарешті, Паскаль знаходить відповідь:

„Пізнай гордець, яким парадоксом ти сам для себе є.

Змирися, слабкий розуме, замовкни, нерозумна природо; пізнай – що людина істота нескінченно незрозуміла для людини, і попроси у твого Володаря про невідоме тобі істинне твоє становище. Послухай Бога.”