3.Причинність як асоціативний зв’язок ідей. Віра – основа причинності

 

Перехід від простих вражень до складних визначається, за Юмом, структурою самого зовнішнього досвіду. Складні ідеї утворюються шляхом асоціювання вражень та ідей. Юм не цікавиться проблемами анатомо-фізіологічним зумовленням асоціацій, не розглядає їх природну детермінацію.

У асоціаціях Юм вбачає головний, якщо не єдиний, спосіб мислення через чуттєві образи, а таким для нього є не лише художнє мислення, але і будь-яке мислення взагалі.

Юм виділяє три типи асоціацій ідей. По-перше, це асоціація за схожістю. Так, портрет відсутнього друга здатен оживити нашу ідею про нього завдяки наявній схожості. Але ця асоціація, як зазначає Юм, часто призводить до помилок.

По-друге, ця асоціація за суміжністю у просторі і часі.

Найчастіше зустрічається асоціація причинності. Асоціації за причинно-наслідковій залежності є найбільш важливими при розмірковуваннях із галузі теоретичного природознавства.

 

На відміну від своїх попередників у британській емпіричній філософії, які в основному відводили другорядну роль проблемі причинності, Юм ставить аналіз причинності в центр своєї теоретичної філософії.

Ідея причинності виникає в результаті певних відношень між об’єктами, і передусім це відношення суміжності у просторі чи часі, далі ідея причинності обов’язково передбачає відношення передування причини дії у часі. Юм відмовляється вважати істотно важливим відношення породження причиною дії. Він підкреслює, що оскільки ми маємо справу із одними сприйняттями, які зовсім пасивні, неможливо ні логічно, ні досвідним шляхом довести наявність породжуючої сили у якійсь причині. Остання ж причина самих сприйнять нам зовсім не відома.

Вважаючи об’єктивну причинність сумнівною і такою, що недоводиться Юм переключає всю свою увагу на інтроспективний опис психологічного способу формування нашого твердого переконання у тому, що „необхідна” причинність все ж існує. Тут він звертається до поняття віри, хоча і не дає чіткого визначення цього поняття.

Юм підкреслює, що віра не може вважатися різновидом певної інтелектуальної дії – вона просто супроводжує враження відчуттів. Вона виступає як яскрава ідея, асоційована з тим чи іншим враженням.

Віра є проявом у нашій поведінці почуття переконаності.

Юм розглядає віру як найважливіший механізм формування ідеї причинності. Вагаючись між розумінням віри як деякої ідеї і як особливого вродженого почуття чи способу представлення ідей, він очевидно схиляється до другої точки зору.

 

Юм категорично стверджує, що джерелом віри є звичка. Звичка складається на основі багаторазового повторення тих чи інших вражень і діє чисто інстинктивно, надаючи стійкості непостійному змісту нашого досвіду. Вона сприяє неусвідомленому засвоєнню того емпіричного правила, що однакові об’єкти, поставлені в однакові умови, завжди будуть виконувати однакові дії.

Все людське пізнання Юм поділяє на власне знання, доведення та ймовірність. Які проте по суті, не надто відрізняються, оскільки критерій поділу у нього виключно психологічний.

Знання визначається як особлива впевненість, яка виникає в душі в результаті порівняння ідей.

Ймовірність супроводжується почуттям невпевненості і може ґрунтуватися як на причинно-наслідкових відношеннях, так і на випадковості.

 

Випадковість Юм не вважає чимось реальним і об’єктивним, а розглядає лише як стан незнання причин.

 

В утилітарно-практичному, буденному житті Юм закликає вірити у існування причинних зв’язків. Юм вважає, що причинність існує, але лише як спосіб з’єднання перцепцій в сфері психіки.

У сфері свідомості немає жодної свободи волі і там панує строгий фаталізм. Всі науки підлягають витлумаченню в психологічних термінах і мають стати галузями науки про духовні процеси. Таку інтерпретацію сам Юм здійснив щонайменше чотирьох наук – громадянська історія, етика, історія релігії, математика.