2. Гносеологічна концепція

 

У вступі до свого „Трактату про людську природу” Д.Юм констатує хисткість основ всіх наук, а також посилення упереджень освіченої публіки проти філософії як такої. І причина цього на думку Юма у тому, що ще недостатньо розвинена „наука про людину”, про її пізнавальні можливості. А математика, природознавство, логіка, етика і критицизм (естетична критика) – все це залежить від філософського вчення про людину. Така наука повинна бути емпіричною і у жодному випадку не виходити у своїх висновках за межі опису явищ, вона не повинна претендувати на пізнання сутності матерії та духу.

 

Питання про джерело знань Юм вирішує виходячи із сенсуалістичних позицій. Пізнавальний досвід складається із „сприйнять” (perceptions), які мають ряд загальних рис із вихідними елементами концепції чуттєвого досвіду Дж.Локка та „ ідеями” Берклі. На відміну від Локка Юм декларує скептичну позиціюстверджуючи проблематичність самих зовнішніх об’єктів.

Описуючи структуру досвіду, Юм поділяє всі сприйняття на „враження” (impressions) та „ідеї”. Цей поділ, який проте ним спеціально не обгрунтовується, Юм оцінював як найфундаментальніше своє відкриття у теорії пізнання.

Хоча слово, використане для позначення вражень і має в собі смисловий відтінок безпосереднього матеріального впливу, насправді нічого подібного у юмівській теорії не передбачається.

 

ІДЕЇ – це лише копії вражень, які поступаються їм за ступінню яскравості.

Юм не бачить якісної, істотної відмінності вражень від ідей. Вісі ідеї він за традицією поділяв на прості, тобто такі, що далі не розчленовуються, і складні(модуси, субстанції і відношення).

Прості ідеї походять від вражень і обов’язково відповідають їм. Водночас Юм трохи послаблює свою жорстку сенсуалістичну настанову, він наводить у „Трактаті” приклад, який показує, що ідеї не абсолютно позбавлені можливості передувати відповідаючим їм враженням. Мова йде про так званий парадокс кольору з якого випливає висновок відносно здатності людини уявити собі просту ідею відтінку того чи іншого кольору, відомого їй раніше, хоча цей відтінок вона ніколи і не сприймала відчуттями.

 

Д.Юм впевнений, що його вчення про досвід дозволяє остаточно розв’язати відому проблему „вроджених ідей”. Він не займається як Локк критикою раціоналістичної теорії таких ідей, але оцінює різні можливі значення поняття „вроджений”.

Наприклад, він вважає, що якщо „вроджене” рівнозначне „природному”, тоді звичайно, всі сприйняття треба визнати вродженими.

Якщо ж „вроджене” це те, що первинне, тоді всі враження вроджені, а ідеї ні.

Коли ж під „вродженим” розуміють те, що співпадає з часом народження людини, тоді сама суперечка прихильників і противників „вроджених ідей” втрачає смисл, адже встановити, коли починають мислити за допомогою ідей неможливо.

Використовуючи термінологію розроблену Локком, Юм поділяє всі враження на враження відчуття і враження рефлексії. Особливості появи у людини цього роду вражень, повинні вивчати анатоми, а не філософи. Юма не цікавить питання, про те, які із відчуттів несуть найбільш достовірну інформацію про світ.

Враження рефлексії виникають у результаті дії на розум деяких ідей відчуттів (тобто копій вражень відчуття), наприклад ідей задоволення і страждання. Так з’являються враження „бажання”, „огиди”, „надії”, „страху” та інші, які мають похідний характер.

Всі враження зберігаються і переробляються в розумі в ідеї за допомогою здатностей пам’яті і уяви. Для пам’яті важливо зберігати сам порядок послідовності ідей. А уява є вільною переміщувати ці ідеї.

Система взаємопов’язаних елементів досвіду суб’єкта виступає у Юма єдиною реальністю, яка підлягає вивченню у його філософії, яка використовує для цього метод самоспостереження.