54.Державотворчий процес 1991-1994 рр. Вибори до Верховної Ради і президентські вибори 1994р.

Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р,, до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності. Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні є: · заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 p.); · визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р, «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства; · прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину; · прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права; · формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 p.), яка базується на без'ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником; · створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки; · затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 p.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 pp.) до національного гімну «Ще не вмерла України...», текст Павла Чубинського (1853—1884 pp.); створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій; · формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів; · формування багатопартійної системи; · розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави. 1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова. Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994). Ключові дати 1 грудня 1991 р. - референдум і вибори Президента України 1991—1994 pp. - Президент України Л. М. Кравчук 

Другі (дострокові) вибори до Верховної Ради України відбулися в березні 1994 р.

У 450 виборчих округах окружними комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України, в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

На виборах, що проходили у два тури, з 27 березня до 10 квітня, було обрано 338 народних депутатів, половина з них – члени політичних партій. Найбільше місць отримала в парламенті КПУ – 101. Союзники комуністів СПУ і Сел ПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух мав у парламенті 20 своїх членів (6%). Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.

Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів: КПУ – 25%, СПУ – 5%, Сел ПУ – 6%.

Успіх комуністів на Сході, а націонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикоюправлячої еліти і кризу демократичного блоку, який не зумів запропонувати реальної альтернативи складній економічній ситуації.

18 травня 1994 р. головою Верховної Ради України обрано лідера соцпартії О. Мороза, першим заступником – О. Ткаченка, заступником – О. Дьоміна (пізніше В. Мусіяку).

Доробком другого українського парламенту стало значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони), прийняття нової Конституції України, посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (започатковані парламентські слухання, дні уряду).

Однак продовжувались серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їх повноважень, політичні протистояння, прийняття заполітизованих недіючих законів.

26 червня 1994р. в Україні відбулися перший тур президентських виборів та місцеві вибори, після яких нерестами існувати місцеві державні адміністрації. На другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. зазнав поразки і тогочасний лідер.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. — лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука —45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi.

На парламентських виборах 1994 р. до Верховної Ради України було обрано 14 представників СПУ (згодом за підтримки СПУ до парламенту було дообрано ще й Наталію Вітренко). У травні 1994 р. Олександр Мороз став головою Верховної Ради. Його кандидатура була висунута на президентських виборах того ж року, у першому турі яких Мороз набрав 13.04% голосів (3 місце).

На виборах 1994 року, що відбувалися за мажоритарним принципом, від КПУ до парламенту потрапив 91 депутат.