48. Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва, його структура та діалектика розвитку.

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.    Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.    За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:    1) основне виробництво;    2) виробнича інфраструктура;    3) соціальна інфраструктура.    Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.    Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).    Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.     В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.    Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.    Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).    Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості.     Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.    В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.    Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального , а й нематеріального виробництва.    Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:    * доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця;    * індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво;    * постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології.     Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей.

49. Проблема періодизації історичного процесу.

Періодизації історичного процесу Й. Ґ. Фіхте

Оригінальний підхід до періодизації історичного процесу запропонував Й. Ґ. Фіхте (1762-1814). Він вважав, що «мета земного життя людського роду — вільне і згідне з розумом улаштування усіх своїх відносин. ... Воля повинна бути наукою в розумних законах, згідно з якими рід повинний улаштовувати через вільне мистецтво свої відносини». Отже, головний критерій виокремлення епох у Фіхте — воля, ступінь віддаленості її від інстинктів. Усього німецький філософ визначає п'ять епох:

1) епоха, коли людські відносини встановлюються без примушення, завдяки одному розумному інстинкту;

2) епоха, у яку цей інстинкт, що став слабкішим і виявляється лише в деяких обраних, перетворюється останніми на примусовий для всіх зовнішній авторитет;

3)епоха, у яку відкидається цей авторитет і разом з ним розум у єдиній формі, у якій він виявлявся до цього часу;

4)епоха загального поширення в людському роді розуму у формі науки;

5) епоха, у яку до науки приєднується мистецтво, щоб твердою і вірною рукою перетворити життя згідно з наукою...

Потім рід людський вступає у вищі сфери іншого світу. Позиція Фіхте багато у чому навіяна Просвітництвом та Великою Французькою революцією. Начебто немає нічого простішого, ніж назвати періоди всесвітньої історії: Давній світ, Середні віки, Новий час, Новітній час — от ті періоди, котрі багато хто назве безпомилково. Відкинемо Новітній час і матимемо класичну тріаду — періодизацію, що існує не одне століття, «Містична трійця епох найвищою мірою приваблива для метафізичного смаку Гердера, Канта і Гегеля... Ми бачимо, що не тільки для них: вона прийнятна для історико-матеріалістичного смаку Маркса, вона прийнятна і для практично-аксіологічного смаку Макса Вебера, тобто для авторів будь-якої філософії історії, яка удається їм деякою заключною стадією духовного розвитку людства. Навіть великий Гайдеґер, задаючись питанням, у чому сутність Нового часу, спирався на ту ж тріаду,» — констатує у введенні до книги німецького філософа Освальда Шпенглера наш сучасник А. Дубнов. О. Шпенглер був одним з перших, хто піддав сумніву «наочно-популярне членування» всесвітньої історії на три епохи. XX століття стало часом, коли багато філософів, соціологів й істориків, звертаючись до досвіду минулого і досліджуючи тенденції сьогодення, намагалися створити свої періодизації історії. Зрозуміло, що однаковості в підходах до проблеми періодизації історії немає: адже виділення періодів в історії залежить від критеріїв, що покладені в основу періодизації. За основу періодизації історії бралися, приміром, знаряддя праці (В. Ростоу, Д. Белл, О. Тофлер), зростання кількості населення (Т. Р. Мальтус), географічне середовище (Я. Монтеск’є) та ін. Карл Ясперс (1883 — 1969) зробив висновок про те, що історія — це передусім перехід від однієї епохи до іншої. «Історичну субстанцію людського буття» становить традиція. На думку Ясперса, людство єдине. Для пояснення людської єдності Ясперс уводить широковідоме зараз поняття «осьового часу» (середина 1 тис. до н.е.), коли людська історія знаходить свою власну структуру. Кожна історична епоха відрізняється від іншої своєю специфічною історичною ситуацією. Можливе виникнення подібних історичних ситуацій. Так, приблизно в той самий час виникають однакові історичні ситуації в Китаї, Індії, Персії, Палестині та Давній Греції, коли формується тип сучасної людини. Це й є «осьовий час» світової цивілізації. Проблему періодизації історичного процесу в сучасній філософії історії можна розглянути з точки зору відмінності на його єдність, або на різноманіття історичних епох і часів. Філософія Нового часу виробляє раціональні пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається джерелом прогресу (Бэкон, Декарт), поступального, від менш досконалого до досконалішого, рухи суспільства. Все частіше час і хід історії вважаються лінійними процесами. Спочатку, аналізуючи історію, її підрозділяють за хронологічним принципом. Тричленне ділення "всесвітньої історії" на Древню, Середню і Нову історію було запропоноване ще в 15 столітті (в епоху відродження). Тоді за цією схемою стояло уявлення про середні віки, що розділяє античність і Відродження. Це була одна з перших періодизацій - гуманістична періодизація історії. Окрім хронологічного, в історіософії застосовували просторово - географічний принцип ділення. Основи наукової типізації історичного процесу заклав Гегель. Він вважав, що історію роблять люди, але в той же час в ній здійснюється деяка об'єктивна логіка. Східці історії - це етапи самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. При цьому кожен ступінь знаходить найбільш адекватне вираження у дусі певного народу, який і реалізує цей ступінь своєї історії. Гегель виділяв три таких історичних ступеню і відповідно три типи суспільства : східний світ, античність, німецький світ. Одночасно він бачив і усю складність стосунків кожного історичного типу з реальністю: різні країни в різній мірі утілюють сутнісні характеристики того або іншого історичного суспільства