40. Пізнання як предмет філософського аналізу. Проблема пізнаваності світу. Суб`єкт, об`єкт і предмет пізнання

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності. Але головними у філософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?Cвоєрідну точку зору захищає філософський напрям, що відомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. а - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.В історії філософії простежуються такі форми агностицизму.

1. Скептицизм давньогрецькій: філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.). Представники цього напряму стверджували: істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена. Однозначно твердити, що людство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не заперечує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і вірогідність, суб'єктивність.

2. Агностицизм Давида Юма. стверджував, що наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо.

3. Агностицизм Іммануїла Канта. німецький філософ визнавав існування матеріальних речей поза нашою свідомістю, але вважав, що їх сутність мов замкнута в собі. Вона прихована від нас і пізнати її неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття "речі в собі".

. У його основі лежать різноманітні причини, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: складність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та ін. Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнають більшість інших філософських напрямів, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно проводить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з даних наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажаних результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже - про можливість пізнаванності світу. Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. гносис - пізнання; логос - учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Згідно із сучасною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її у свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення в мовній формі закономірних зв'язків об'єктивного світу. У сучасній філософії термін "знання" вживається у трьох значеннях: І) як здатність, навички що-небудь здійснити: 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація: 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням. Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи: 1) суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням;

2) об'єкт пізнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт пізнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність;

3) посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ - це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу - подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак- це вже матеріальний носій інформації. Його функціями є збереження і передача інформації. Знаки і на їх основі штучна мова можуть існувати тільки на базі звичайної мови. Відносна самостійність знаку створює додаткові можливості для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп'ютерну техніку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка спрямована на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб суспільства. Під поняттям "практика" розуміють не стільки чуттєво-предметну діяльність окремої людини, скільки сукупну діяльність, досвід усього людства в його історичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує і визначає усі форми його діяльності.

Щодо пізнання практика виконує такі функції.

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично активного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушує зосередити пізнавальну діяльність на дійсності, яка вимагає свого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить перед пізнанням певну мету і вимагає її вирішення. Із потреб суспільної практики виникли всі науки. Навіть така, здавалося б, абстрактна наука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на погреби землеробства і мореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла і землеробства зародилась і розвинулась механіка. Потребою в лікуванні було зумовлене виникнення медицини, анатомії, фізіології та ін.;

в) практика є основою пізнання, оскільки вона об'єднує життя людей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу. Пізнання формується на ґрунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику - воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності.

Практика виступає як єдина основа пізнання ще й тому, що тільки вона найповніше розкриває об'єктивну природу речей. Завдяки предметно-матеріальній діяльності людина "втручається" в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які можуть ставати об'єктами подальшого пізнання. Практика виступає основою пізнання, бо рівень її розвитку прямо і безпосередньо визначає рівень розвитку приладів і технічних засобів пізнання. А від їхнього застосування залежать темпи пізнання і глибина відображення світу;

г) практика є критерієм істинності пізнання. Вона є засобом розмежування істинних і хибних положень. Цей критерій не може знаходитись у самій теоретичній схемі предмета, він знаходиться зовні, у практиці поза теорією. На основі практики доводиться об'єктивність змісту знання. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на об'єктивну значущість. відображення об'єктивного світу у свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх.

1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями тощо.

2. Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво.

3. Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання.

4. Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і, хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить.

41. Пізнання як процес. Єдність чуттєвого і раціонального пізнання. Інтуїція і творчість.

Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отрмимання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. 0б’єкт —це лише частина об'єктивної реальності, лише тоц фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт — це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі, предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

У XVII–XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального. Першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення. Саме з живого споглядання, і насамперед з відчуттів, починається пізнання об'єктів дійсності. Живий організм не може існувати без зв'язку з навколишнім середовищем. Формою цього зв'язку із зовнішнім світом є відчуття. Відчуття – перетворення енергії зовнішнього подразнення у свідомості. Впливаючи на органи чуття, предмети і явища зовнішнього світу збуджують нервову систему. Відчуття як результат дії матеріального світу на наші органи чуття є адекватним відображенням зовнішнього світу, копією, знімком, суб'єктивним образом об'єктивних речей. Образ (відчуття) є суб'єктивним, ідеальним тому, що він існує лише в свідомості, є функцією нервової системи людини, а його носієм є людина, суб'єкт. Не дивлячись на всю суб'єктивність, чуттєвий образ правильно відтворює дійсність. Між образами (відчуттями) і предметами зовнішнього світу е подібність, збіг. (Маркс: ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в свідомість людини і перетворене в ній.)

Різниця між предметом і образом полягає в тому, що образ є вторинним відносно предмета, є відображення предмета в свідомості людини. Цей образ не можна ототожнювати з простим фотознімком, тому що фотознімок – зображення нерухоме, а образ є відображенням об'єктивного світу в його рухові, розвиткові, зміні.

Відчуття – означає відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів. Фізичні, хімічні та інші об'єктивні властивості предметів відображаються в свідомості як відчуття: колір та його відтінки (за допомогою очей); твердість, гладкість, шершавість (за допомогою дотику); голосність, висота, тембр звуку (за допомогою слуху); запах (за допомогою нюху); солоне, кисле, солодке, гірке (за допомогою смаку) тощо.

Більш високим ступенем пізнання порівняно із відчуттям є сприйняття.

У сприйняття і відчуття є спільна риса: вони виникають внаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття.

Сприйняття не можна відривати від відчуттів, адже воно виникає на ґрунті відчуттів, які є результатом певного впливу предметів на органи чуття людини. Разом із тим сприйняття не можна зводити до простої механічної суми відчуттів.

Сприйняття – це якісно новий ступінь у пізнанні, це образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін. Наше сприйняття є цілісним образом, в ньому відчуття форми, кольору, величини та інших властивостей перебувають в органічній єдності, перероблені й об'єднані в єдине ціле. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що процес сприйняття пов'язаний з діяльністю всієї кори головного мозку, а не лише центрів зору, слуху, нюху дотику, смаку.

Сприйняття, поряд із відчуттям, належить до чуттєвого ступеня пізнання. Воно означає відображення в нашій свідомості лише окремого матеріального предмета, є зображенням, знімком, образом конкретного певного предмета, тобто відчуття і сприйняття – це предметне мислення.

Перехідним ступенем від живого споглядання у формі відчуттів та сприйняття до абстрактного (раціонального) мислення, середньою ланкою, в якій готується перехід від одиничного, окремого до загального – є уявлення.

Уявлення – це конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів.

Уявлення виникають із чуттєвих сприйняттів, їх основою є минулий досвід людини, її попередні відчуття і сприйняття.

В уявленні, яке є простішою формою узагальнення чуттєвих даних, висуваються на перший план більш узагальнені образи дійсності, деякі суттєві, постійні риси схожих предметів і явищ. Уявляючи одиничний предмет, подібний до інших, наприклад, раніше бачену сосну, людина може відволікатися від конкретної ситуації місця і часу, тобто тут на перший план можуть виступати навіть загальні, типові риси, властиві загальній групі сосен, сосні взагалі: форма стовбура, крони, хвої тощо. Тут намічається перехід від живого споглядання певної конкретної сосни до узагальненого відображення в свідомості людини цілого виду дерев з властивими йому загальними ознаками. Уявлення пов'язане з пам'яттю.

Процес пізнання об'єктивного світу не обмежується живим (чуттєвим) спогляданням. Від живого споглядання процес пізнання йде до раціонального (абстрактного) мислення, яке розширює та поглиблює наші знання про оточуючий нас матеріальний світ.

Як вже зазначалося, чуттєве та раціональне нерозривно пов'язані одне з одним, є складовими моментами єдиного процесу відображення природи В свідомості людини.

Раціональне в пізнанні дає людині можливість при вивченні явищ розкривати їх сутність, пояснювати внутрішній зв'язок, закон їх існування та розвитку. Об'єктивна дійсність постає перед людиною в безкінечному розмаїтті окремих предметів та явищ. У процесі пізнання людина йде від цих явищ до їх сутності, від одиничного до загального, від чуттєво-сприйнятливого до раціонально-пізнаваного, від конкретного до абстрактного.

При цьому пізнання загального, суттєвого, внутрішньої закономірності можливе лише шляхом відволікання від конкретно-чуттєвих речей (предметів), їх особливостей шляхом абстрагування суттєвого від несуттєвого, загального від часткового.

Основними формами абстрактного мислення є поняття, судження, умовивід.

Поняття – це така форма людського мислення, в якій відображаються загальні, найбільш суттєві ознаки предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішні, вирішальні зв'язки і закони.

Поняття – результат узагальнення емпіричного знання, чуттєвих даних, досвіду. Ці чуттєві дані, необхідні для формування понять, надають відчуття, сприйняття та уявлення. В процесі формування понять людина відволікається, абстрагується від усього випадкового, індивідуального, несуттєвого, з'ясовує суттєве, основне, вирішальне, головні властивості, ознаки предметів, явищ.

Поняття як і відчуття, сприйняття та уявлення, є суб'єктивним образом об'єктивного світу, але цей образ, на відміну від живого споглядання не є наочним образом одиничного предмета. Це розумовий (раціональний) образ звільнений від конкретних чуттєвих предметів, він поєднує в собі різноманітність, є єдністю цієї різноманітності.

Поняття формуються за допомогою суджень. Щоб склалось поняття, люди уважно вивчають предмети і явища, виявляють у них наявність чи відсутність тих чи інших ознак.

Судження – це форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст дається визначення. Власне, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення в формі суджень, їх системи. Будучи формою виразу змісту понять, окреме судження не може повною мірою розкрити цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їх необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід.

Умовивід – це така форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, В якому міститься нове знання про предмети та явища.

Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не лише шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. Наприклад: "Всі рідини пружні, вода – рідина". Робиться умовивід: "вода – пружна".

За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види:

– індуктивні – виведення із суджень менш загального характеру знання більш загального за змістом;

– дедуктивні – виведення із суджень більш загального характеру знання менш загального за змістом;

– умовиводи за аналогією – умовиводи, в ході яких на основі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

Творчість у загальному сенсі - процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні і духовні цінності або підсумок створення суб'єктивно нового.

Види і функції творчості. Вид творчості Функція (мета) Об'єкт (результат). Художня творчість Створення нових емоцій Твори (мистецтва) Наукова творчість Створення нових знань Теорії, Відкриття, винаходи Технічна творчість Створення нових засобів праці Процеси, Механізми Спортивне творчість Створення [досягнення] нових результатів Сила, Швидкість, Витривалість Творча уява, фантазія - необхідні кошти розвитку здатності людини змінювати, перетворювати світ. З їх допомогою людина здійснює і вигадки, і задуми, настільки високо підняли його над твариною.

Фантазія має свої власні закони, відмінні від законів звичайної логіки мислення. Творча уява дозволяє по ледь помітним або зовсім непомітним для простого ока деталям, одиничним фактам вловлювати загальний зміст нової конструкції і шляхи, що ведуть до неї. Творча уява виховується всім ходом життя людини, засвоєнням накопичених людством скарбів духовної культури. Істотне значення у вихованні творчої уяви відіграє мистецтво. Воно розвиває фантазію і дає великий простір для творчої винахідливості.

Інтуїція - це якесь полуінстінктівное свідомість і разом з тим стоїть вище звичайного свідомості, що виявляє собою за своєю пізнавальної силі по суті надсвідомість. Інтуїція - це здатність осягнення істини шляхом прямого її розсуду без обгрунтування за допомогою доказу.

У інтуїції тісно змикаються мислення, почуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

На крилах інтуїції, а не тільки по сходах логіки здійснюються інтелектуальні стрибок від старого знання до нового, відкриття в науці, винаходи в техніці і творення в галузі мистецтва. Інтуїції буває достатньо для розсуду істини, але її недостатньо, щоб переконати в цій істині інших і самого себе. Для цього необхідно доказ.

42. Проблема істинності та її критерію

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною. її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ. Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища. Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині. Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації. Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ. Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин. Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоча і мала в собі набагато більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини. У процесі пізнання через відносні істини людина все більше наближається до абсолютної істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: "Все пізнано, далі пізнавати нічого". Не буде такого моменту насамперед тому, що об'єктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові. Пізнання є відображенням безкінечного об'єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме пізнання є безкінечним процесом, що постійно розвивається, змінюється. Якщо явища природи, суспільства взаємопов'язані, рухливі, переходять одне в одне, то зрозуміло, що і людські поняття можуть бути правильною копією дійсності лише тоді, коли вони також будуть мінливими і гнучкими. Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою. Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска. Як перевірити ясність і очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття.– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу. Лише практика є критерієм істинності наших знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого.