52. Людина як суб’єкт суспільно-історичного процесу. Особистість і народ. Роль особи в історії

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.

З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб. За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство. Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу.

народні маси виступають конкретним, а не абстрактним суб’єктом історії тоді, коли вони диференційовані за принципом класової структури та класовості інтересів. Навіть у випадку патріотизму, сутність якого полягає в об’єднанні проти зовнішнього ворога або навколо тієї чи іншої мети загальнонаціонального значення, народні маси не перестають виконувати могутню роль в історії. Але при цьому вони не обов’язково захищають власні інтереси. “Народне ополчення” під час боротьби з армією Наполеона було могутнім фактором перемоги Росії у цій війні, але нічого не змінило в кріпосницькому характері Російської імперії першої половини ХІХ століття. І, навпаки, звільнення багатьох народів світу від колоніального гноблення в 60-х роках ХХ століття супроводжувалося не тільки національними, але й соціальними революціями.

Не менш значимою в історії є діяльність видатних осіб. Треба відрізняти поняття “видатна особа” та “історична особа”. На перший погляд, вони виглядають тотожними за змістом, але між ними існує відмінність. Історична особа завжди є видатною, але видатна особа не завжди є історичною з точки зору її ролі в безпосередньому історичному розвитку. Наприклад, великі науковці є видатними особами, але результати їх діяльності лише опосередковано сприяють історичному розвитку. Історична особа перетворює історію на безпосередній предмет своєї діяльності і присвячує її розвитку своє життя. Наприклад, усі революціонери, які спрямовували свою діяльність на зміну основ суспільно-економічних формацій, були історичними особами.

Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо “індивід” є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як “індивідуальності” і як “особистості” є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.

Класичні концепції ролі особистості в історії базувалися на суперечці про те, що визначає роль особистості в історії – розум чи почуття. Така постановка питання була не менш безпідставною, ніж висування в якості визначальної ролі особистості в історії “факторів”, які зводилися до різних областей індивідуальної свідомості. Але особистість є цілісною істотою. ЇЇ потужність залежить не від її сліпих поривів і не від раціональної холоднокровності, а від гармонічного сполучення того й іншого. Не випадково в “Філософії історії” Гегель стверджував: “Ніщо велике в історії не здійснювалося без пристрасті”, а Оноре де Бальзак писав про великих людей так: “Усі великі люди народжуються в утробі певного століття, але під їхньою оболонкою б'ється вселюдське серце”.

Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).

Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості. Як обґрунтував Г. В. Плеханов, вона визначається наступними факторами:

1) суб'єктивною потребою здійснення особистої свободи через реалізацію суспільної необхідності, тобто, коли вільна діяльність особистості є свідомим вираженням такої необхідності;

2) як роль особистості в історії визначається організацією суспільства, так і організація суспільства визначається нею;

3) розумінням того, що необхідність тієї або іншої події не означає, що вона відбудеться поза практичною реалізацією її історичною особою – явище А повинне наступити, якщо буде існувати сума умов Х, але здійснення цього явища передбачає і діяльність особистості. У цьому сенсі не можна погодитися з Бісмарком, який стверджував, що людина не може творити історію, а повинна чекати, коли історія здійсниться сама;

4) розумінням того, що особливі причини тих або інших історичних змін доповнюються одиничними причинами окремих людей як прояв їхньої історичної волі;

5) запобіганням фаталістичному розумінню історії як такому, котре виключає реалізацію індивідуального в суспільному;

6) запобіганням волюнтаристичному розумінню ролі особистості в історії, що продукує ілюзії відносно об'єктивної необхідності дій особи;

7) розумінням того, що випадковість як форма прояву історичної необхідності є вираженням обмеженої свободи особи в історії внаслідок недостатнього розуміння всієї сукупності супутніх моментів і повноти конкретно-історичного змісту цієї необхідності.

Названі принципи розроблені Г. В. Плехановим у роботі “Про роль особистості в історії”.

Роль особистості в сучасній історії ускладнюється онтологічними і соціальними трансформаціями історичного процесу. Але вироблені філософією історії принципи і засади можливості такої ролі зберігають свою значущість.

39. Суспільна та індивідуальна свідомість. Проблема самосвідомості. Підсвідоме і несвідоме.

Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.

Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.

І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:

– без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;

– питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;

– всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування людей тощо.

Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.