91. Склад правовідносин

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.Структура правовідносин — це основні елементи правовідносин (суб'єкти) і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.Правовідносини є логічно пов'язаною конструкцією всіх елементів, де головними полюсами зв'язку є їх суб'єкти, що реалізують суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і суб'єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату цього зв'язку.

Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами.

Суб'єкти, або суб'єктний склад, — це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменше дві — правомочний і зобов'язаний).Об'єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його суб'єктів.Зміст — це суб'єктивні права, обов'язки, повноваження, відповідальність суб'єктів правовідносин, а також структура змісту — спосіб взаємозв'язку, що виникає на підставі суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, який виникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне взаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

92.Поняття правоздатності, деліктоздатності.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб''єктності, яка є можливістю й здат¬ністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юри¬дичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздат-ність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Кожна особа право¬здатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права.Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну.Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов'язками.Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціаль¬них знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціаль¬ною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою).Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх ма¬ти. Правоздатність людини невід'ємна від особистості, її немож¬ливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися.Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її право-володіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов'язків. Отже, правоздатність — це категорія, не одна¬кова для усіх її учасників, тому що кількість прав і обов'язків в окремих суб'єктів може бути різною.Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність.Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов'язана з вказаними обставинами. Повна дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п'яти років — призначатися суддею). Не ма-ють дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх за¬конні представники — батьки або опікуни Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення.У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду лю¬дина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені гро¬мадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести від¬повідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримі¬нальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких зло¬чинів, — з чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.

93. Громадяни як суб’єкти правовідносин

Суб'єкти правовідносин — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов правовідносин.Види суб'єктів правовідносин:1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):- громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;- іноземні громадяни;- особи без громадянства (апатриди);— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб'єкти (юридичні особи):державні органи, організації, установи, підприємства;

3) держава та її структурні одиниці:

4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу тощо.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб''єктності, яка є можливістю й здат¬ністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:- вікова характеристика (певний вік);- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:• правоздатність;• дієздатність;• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

загальною

спеціальною

індивідуальною

94.Держава як суб’єкт правовідносин

На відмінну від фізичних осіб держава не має ні правосуб’єктності, ні дієздатності. Будучи особливим колективним суб’єктом правовідносин, держава не має спеціальної компетенції.Вона встановлює і формулює завдання, принципи, цілі власної діяльності, права і обов’язки громадян, інших суб’єктів. Держава це правосубєктна організація організація.учасниця різних правовідносин.бере участь як один суб’єкт.Діє на основі норм публічного права.Держава є найважливішим учасником таких правовідносин як міжнародно-правові, конституційно-правові, фінансово-правові(складає бюджет), кримінально-правові.Держава через публічну владу, що становить собою вольові відносини, виступає як владний субєкт правовідносин.Держава виступає й як субєкт приватноправових відносин(м/внутрішньодержавних)Вступаючи у цивільні правовідносини, держава втрачає можливість виявляти публічну владу.Здійснюючи право власності, д-ва не повинна використовувувати публічну владу, посилатися на свій суверенітет.Суспільний інтерес у майновій сфері повиненибути задоволений тими ж шляхами, що й приватний.

95.Держ. органи, установи, сусп. обєднання, як суб’єкти правовідносин

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції.

Перший блок складає її правосуб'єктність як юридичної особи — некомерційної або комерційної (визначається в момент створення і реєстрації; у комерційної організації вона може бути змінена протягом діяльності: а) добровільно за її рішенням; б) примусово за рішенням уповноваженого державного органу).Другий блок — спеціальна компетенція (лат. competentia -здатність, відання, належність за правом), яка полягає у праві .в певних межах провадити професійну діяльність.Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається у два способи:через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.Інша справа — компетенція державного органу: в ній виявляється спеціальна правосуб'єктність державного органу як колективного суб'єкта правовідносин. Встановлюючи компетенцію кожного із органів, держава здійснює не тільки «поділ праці» між ними, а й поділ державно-владних повноважень.Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і обов'язків), юридичної відповідальності і предмета відання.Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:Владні повноваження ,Предмет відання ,Юридична відповідальність

а) юридичні права для здійснення державних функцій (щодо об'єктів управління); б) юридичні обов'язки, що на нього покладаються (перед державою); Тут права -- можливості щодо виконання покладених функцій — збігаються з обов'язками — необхідністю (повинністю) стосовно держави і зливаються в єдину правову категорію повноважень

головний напрямок діяльності , тобто основне функціональне призначення (наприклад, у міліції — безліч прав і обов'язків, а предмет відання — охорона громадського порядку)

- настає за результатами роботи, за неналежне виконання повноважень або перевищення їх обсягу; разом з повноваженнями юридична відповідальність є елементом спеціального правового статусу державного службовця, зокрема посадової особи.Юридичні повноваження (правообов'язки) державного органу або його посадової особи — вид і захід владного впливу на учасника правових відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення домагань уповноваженого суб'єкта або на винну особу.Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або один лише обов'язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державним органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і обов'язків припадає на обов'язки, оскільки за їх невиконання настає притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції, встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні правообов'язки (поєднання прав і обов'язків) — покладені обов'язки виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише на права, в інших — лише на обов'язки.Владні повноваження державного органу виражаються, наприклад, у праві видавати правові акти — нормативні та індивідуальні, підписувати цивільно-правові договори, у можливості забезпечувати виконання і додержання правових актів примусовими засобами У правовій державі кожний державний орган і його посадові особи мають компетенцію, яка визначається в нормативно-правових актах, і зобов'язані діяти в її межах. Так, компетенція глави держави, вищих органів влади і управління визначається конституцією, а інших державних органів — законами і положеннями про ці органи.Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган — законодавчої, виконавчої, судової влади або органів прокуратури та ін.На відміну від індивідуальних суб'єктів правовий статус колективних суб'єктів — державних органів як суб'єктів правовідносин обмежується тими цілями і завданнями, заради яких вони створюються.

Специфіка виконання повноважень державними органами полягає в тому, що вони діють у підсистемі публічного права (конституційне, адміністративне право), для якого характерним є імперативний метод — юридичної субординації і підпорядкованості. З одного боку, це питання компетенції державних органів і посадових осіб, які мають правомочності на видання в одно-стороньому порядку індивідуального розпорядження з визначенням прав і обов'язків підпорядкованих і підзвітних осіб; а з іншого боку — питання пасивної правосуб'єктності підпорядкованих і підзвітних осіб, їх обов'язків і відповідальності. Воля підлеглих не є визначальною для індивідуального акта, що видається.

96.субєктивне право.структура

Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб'єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами пози¬тивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одно¬му зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за три¬валістю відпустку тощо). Суб'єктивне право безпосередньо пов'я¬зане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.Суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав нале¬жать фундаментальні демократичні права і свободи особи.У конкретних правовідносинах суб'єктивні права реалізують¬ся через правомочність уповноважених осіб.

Ознаки суб'єктивного юридичного права 1) можливість певної поведінки; 2) можливість, яка належить суб'єкту права — правомочному; 3) надається з метою задоволення інтересів правомочного; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою можливої поведінки, порушення якої є зловживання правом; 6) існує лише відповідно до суб'єктивного юридичного обов'язку; 7) встановлюється, юридичними нормами; 8) забезпечується (гарантується) державою

Ознаки суб'єктивного юридичного обов'язку 1) необхідність (повинність) певної поведінки; 2) обов'язок, що належить суб'єкту права — правозобов'яза-ному; 3) покладається з метою задоволення інтересів правомочної особи; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою належної поведінки; 6) існує лише відповідно до суб'єктивного юридичного права; 7) встановлюється юридичними нормами; 8) забезпечується (гарантується) державою .І суб'єктивне юридичне право, і суб'єктивний юридичний обов'язок мають свою структуру.

Структура суб'єктивного права — це його будова, яка виражається у зв'язку елементів — юридичних можливостей (правомо-чностей), наданих суб'єкту.

Суб'єктивне юридичне право- вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб'єкта права, що встановлені юридичними нормами для задоволення його інтересів і забезпечуються державою

Суб'єктивний юридичний обов'язок - вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта права, що встановлені юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечуються державою Носій суб'єктивного юридичного права — правомочний.Носій суб'єктивного юридичного обов'язку — правозобов 'язаний.Правомочність — складова частина змісту суб'єктивного права, що становить конкретну юридичну можливість, яка надається правосуб'єктній особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб'єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше: право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим суб'єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати, подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2. Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання відповідної поведінки від правозобов'язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків (наприклад, вимагати сплату боргу, передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3. Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист, тобто можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує свої обов'язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати незаконно звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням права-вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов'язків.Не слід ототожнювати суб'єктивне право і правомочність, оскільки суб'єктивне право:

а) може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його виконання. Правомочність є наслідком суб'єктивного права. Наприклад, кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться, багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо. Однак вони не позбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують його;б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб'єктивне право реалізується через конкретні правомочності. Наприклад,суб'єктивне право власності реалізується через три правомочності: право володіння, право користування, право розпорядження певним майном.Якщо звернутися до галузевого змісту суб'єктивного права, то можна виділити низку специфічних правомочностей, які воно містить. Наприклад, у галузі кримінального права є такі правомочності: давати пояснення за пред'явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом дізнання, прокурором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов'язку; скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду.

Структура суб'єктивного юридичного обов'язку є зворотним боком суб'єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:1) необхідності зобов'язаного суб'єкта здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки);2) необхідності зобов'язаного суб'єкта реагувати на законні вимоги правомочної сторони (наприклад, обов'язок виконувати умови договору);3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх виконання, якщо суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору).

суб'єктивне юридичне право, і суб'єктивний юридичний обов'язок об'єднує те, що вони:

- випливають із юридичних норм; — забезпечуються державою;

- не безмежні, а існують у певних суворих рамках — це завжди «міра» поведінки.

Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдяки їм між їх носіями — суб'єктами виникає зв'язок, який називається правовідносинами.Права і обов'язки державних органів та 'їх посадових осіб як носіїв спеціальної правосуб'єктності виражаються через їх повноваження.

97.Поняття та види об’єктів правовідносин

Досить складним у теорії правовідносин є питання про об'єкт правовідносин.

В юриспруденції під об'єктом правовідносин розуміють ма¬теріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов'язкі учасників правовідносин.Об'єкти правовідносин пов'язані з правами і обов'язками суб'єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоря¬джатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами є:1) предмети матеріального світу: частини матеріальної приро¬ди, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;2) речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші тощо. Вони є об'єктами майнових правовідно¬син, таких як купівля-продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;3) особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок, освіта, здоров'я, свобода, право на ім'я, недотор¬канність житла тощо. Вони є об'єктами правовідносин різних га¬лузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністра¬тивного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;4) послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої вини¬кають права і обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної, освітянської та інших сфер діяльності людини (напри¬клад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення ванта¬жу). Уповноважену особу цікавить переважно результат дій зо¬бов'язаної особи — доставка перевізником вантажу в пункт при¬значення у визначений термін, а не його поведінка;5) продукти духовної творчості. Це результати інтелектуаль¬ної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, “ноу-хау”, комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об'єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідноси¬ни між автором і видавництвом; відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо).

98.юридичні факти.поняття та класифікація.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки¬ми норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення пра¬вовідносин і характеризуються такими ознаками:1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях ма¬теріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифіку¬ються за різними ознаками: за вольовою, юридичними наслідка¬ми, складом, тривалістю дії.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.Юридичні дії — це факти , які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і не¬правомірні (наприклад, усі види правопорушень).Юридичні події— це такі обставини, які породжують, зміню¬ють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Ці події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них.

За юридичним наслідками юридичні факти бувають: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі (на¬приклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнення права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов'язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи).

За складом юридичні факти бувають: а) прості; б) складні.Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб'єктів права (наприклад, написання заяви про відпустку).Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнен¬ня певного віку, наявності певного стану здоров'я, відсутності права на відстрочку).

За тривалістю дії юридичні факти бувають: а) однора¬зові ; б) тривалі.

Особливу роль у розвитку правовідносин відіграють юридичні факти, які називають фактичним складом. При їх наявності виникнення правовідносин потребує кількох умов (тобто сукуп¬ності юридичних фактів). Наприклад, для виходу робітника на пенсію необхідно: а) досягнення особою пенсійного віку; б) на¬явність трудового стажу; в) представлення необхідних доку¬ментів; г) прийняття компетентним органом рішення про призна¬чення пенсії.

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) яви¬ще, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фак¬тичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових еле¬ментів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок його елементів. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не мо¬же задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проход¬ження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді.

Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з'єднують норми права з реальними суспільними відносина¬ми. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло.

99. Поняття та структура правосвідомості.

Правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра¬вових установок, за посередництвом яких відображається пра¬вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачен¬ня перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зо¬ру забезпечення гідного існування людини, справедливості у мїжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Риси: 1)Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. їй, як і іншим формам суспільної свідомості, властиво відобра¬жувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його ас¬пект — правову дійсність. 2) Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особис¬тість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль¬ство в цілому; 3) Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого; 4) Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит¬ку право розуміння; 5) Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним пра¬вовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, кон¬цепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об'єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю.

У структурі правової психології вирізняють такі елементи: сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (на¬ строї, почуття, хвилювання); пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякден¬ного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв'язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких передусім належать гносео¬логічна, оцінна і регулятивна.

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичен¬ня знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.

Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають спе¬цифічним регулятором поведінки людей. Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяль¬ності) людей, оцінку права в цілому.

Види правосвідомості: з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня пра-восвідомості.

Побутова (емпірична) правосвідомість — це найпоши¬реніший рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду лю¬дей у сфері правового регулювання.

Професійна правосвідомість притаманна юристам-профе-сіоналам. Вона формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері.

Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова пра¬восвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями.

За суб'єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Індивідуальна правосвідомість — це система особистих по¬глядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середови¬ща і залежить від рівня правової освіти особи. Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об'єднань, профспілкових організацій тощо), верств населення, класів. Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка ха¬рактерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, на-приклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням  

101. Правова культура: поняття, структура, перспективи розвитку.

Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характери¬зується досягнутим рівнем розвитку правової системи — ста¬ном та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, прабозастосовної практики, законності і пра-вопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

Правову культуру особистості складають такі елементи: знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-право¬вого акта, сферу його дії; повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його; вміння особи використовувати у практичній діяльності пра¬вові знання, реалізовувати і захищати свої суб'єктивні права і за¬конні інтереси, виконувати юридичні обов'язки; висока правова активність особи у сприянні реалізації право¬вих приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопору¬шенням.

Правова культура особистості нерозривно пов'язана з право¬вою культурою суспільства.

Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку пра¬восвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юри¬дичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верхо¬венства права і правового закону, поваги до основних прав і сво¬бод людини й громадянина.

Правова культура складається з цілого ряду елементів. 1) досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина; 2) ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону; 3) рівень правосвідомості громадян та посадових осіб; 4) Досконале як за формою, так і за змістом законодавство; 5) стан законності в суспільстві; 5) Ефективність роботи правозастосовних, зокрема право¬охоронних, органів; 6) Стан розвитку юридичної науки, ступінь залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів і удосконалення їх змісту.

 

102. Правовий нігілізм.

Деформація правосвідомості проявляється у ви¬кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Однак він є лише одним з різновидів назва¬ного явища. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра¬вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та «переродження» правосвідомості.

Правовий інфантилізм проявляється у несформованості пра¬вових знань або їх недостатній глибині, однак при особистій пере¬конаності в наявності належної юридичної підготовки.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста¬ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав¬ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож¬ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси.

Правовий дилетантизм означає вільне поводження із зако¬ном (поверхове або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного підходу при їх оцінці тощо) або з оцінкою юридичної ситуації, що в цілому обумовлено легковажним став¬ленням до права.

Правова демагогія передбачає легковажне або свідоме здійс¬нення такого впливу окремої особи або громадських організацій на свідомість людей, наслідком якого стає формування од¬нобічного або викривленого уявлення про правову дійсність.

Найпоширенішою, а відтак і особливо небезпечною, формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо¬мого ігнорування вимог закону.

До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гор¬довито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; ма¬сове поширення як серед населення в цілому, так і серед представ¬ників державної влади; багатоманітність форм прояву — від кримінальних до легальних, від парламентсько-конституційних до мітингово-охлократичних; поєднання його з деструктивною крити¬кою і популістською спрямованістю; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструк¬тивну ситуацію в суспільстві і державі.

Форми нігілізму: 1) «війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів; 2) неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право¬вої політики; 3) підміна законності політичною, ідеологічною або прагматич¬ною доцільністю; 3) свідоме недотримання або невиконання правових приписів органами державної влади; 4) порушення прав і свобод людини і громадянина; 5) неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.

Правовий нігілізм може існувати як на рівні ідеології, так і на рівні практики. В першому випадку йдеться про розробку таких те¬орій, концепцій, доктрин, в яких на теоретичному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність лише ше інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось друго¬рядне, як похідне від держави явище. Значно більшу небезпеку ста¬новить правовий нігілізм, коли погляди реалізуються на практич¬ному рівні.

Причини правового нігілізму можуть бути різними. Так, по¬ширення нігілістичних поглядів на право пояснюється історич¬ними чинниками. Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії і Союзу РСР, де порушення прав і сво¬бод людини, створення репресивного законодавства, недоско¬налість правосуддя і його залежність від виконавчої влади було нормою життя.

Внаслідок цього право і за¬кон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Теоретич¬ним підґрунтям правового нігілізму тривалий час була ідея про буржуазний за своєю сутністю характер держави і права, які при¬речені на відмирання після перемоги соціалістичної революції, та про диктатуру пролетаріату як владу, що не може бути пов'яза¬ною або обмеженою законом.

Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець¬кої діяльності.

«Переродження» правосвідомості обґрунтовано визнається одним з найнебезпечніших проявів деформації правосвідомості громадян. Йому притаманна максимальна ступінь викривлення правових ідеалів, свідченням чого стає свідоме скоєння людиною навмисних, переважно тяжких кримінальних злочинів, мотивами яких найчастіше стають жорстокість, користь та ін

 103.Поняття, ознаки і види правомірної поведінки

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Правомірна поведінка — цесуспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства, задоволення інтересів суб'єктів права;

2) втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права — додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування (посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти, юридичні вчинки;4) гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

— інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні права і обов'язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне практичне використання його громадянами;

— поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх юридичних прав і обов'язків.

Слід зважити на те, що правомірна поведінка складається із елементів — правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспіль-но корисний характер.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна поведінка виступає як загальна форма реалізації суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки Суб'єкт ,Суб'єктивна сторона ,Об'єкт ,Об'єктивна сторона

- суб ' єкти права: фізичні та юридичні особи, які визнані дієздатними і делікто-здатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов'язки та нести юридичну відповідальність

- внутрішнє ставлення (зацікавленість, байдужість) суб'єкта права до своєї діяльності та її результатів, визначення якостіВЧИНКІВ, 3 ЯКИХскладається поведінка, їх оцінка

- явища нав-колишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки: матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини

- зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв'язок між діяннями та їх наслідками

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки:

Належна Можлива(соціальне необхідна) (соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконай- — бажана (участь у виборах, ня трудових обов'язків, додер- оскарження неправомірних дій жання правил дорожнього руху посадових осіб, вступ до шлюбу); та ін.) — небажана (розлучення страйк та ін.).

— Закріплюється в імператив- — Закріплюється, як правило, у них нормах як обоє 'язки та за- диспозитивних нормах як права безпечується, крім як в інші спо- суб'єкта, а не як його обов'яз-соби, державним примусом. ки, реалізується відповідно дойого волі (інтересу) і забезпечується державою.За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:дії;- бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види правомірної (законослухняної) поведінки:• активну;• звичайну (звичну);• пасивну (конформістську — її різновид);• маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов'язаній з реалізацією своїх прав, обов'язків, компетенції в рамках правових норм і пов'язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб'єктом належних йому прав і обов'язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб'єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

104.Правопорушення:поняття, ознаки, види.

Правопорушення --це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;

3) виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — цепсихічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають мож¬ливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільне небез¬печні, кримінальне карані діяння) і вчинки (правопорушення, пе¬редбачені іншими галузями законодавства);

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти¬туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо¬бою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння; ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право¬порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді¬яльність;

е) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право¬порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор¬мальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен¬ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).