57.Правові аксіоми, презумпції та фікції.

Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (на¬приклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знан¬ня закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Норми-фікції— це закріплений у правових актах норматив¬ний припис, що умовно проголошує факт (чи обставину), який не є встановленим. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день на¬брання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Правові аксіоми повинні містити знання про:

1) правові стимули — правові спонукання до законослухняної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.);

2) правові обмеження — правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.).

58. Поняття та види джерел (форм) права.

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права підрозділяються на:

Нормативно-правовий акт

Правовий прецедент

Нормативно-правовий договір

Правовий звичай

Правова доктрина

Релігійно-правова норма

Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права -- економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші — породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права (нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-право-вий акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-герман-ського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

Правовий прецедент:- акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:- спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжна-родний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай- акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Релігійно-правова норма - акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутріш-ньонаціонального законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції) (див. § «Міжнародний договір»).

59.Основні правові системи сучасності. Правові сім’ї.

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід'ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

У загальній теорії права “правова система ” — поняття, яке характеризує сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності і взаємозв'язку. Структура правової системи складається зі статичних і динамічних елемен¬тів. Правова система в статиці охоплює сукупність:

а) норм, принципів, інститутів (нормативний бік системи);

б) правових установ (організаційний елемент);

в) правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству (ідеологічний елемент).

У динаміці правової системи вирізняють: правотворення, ре¬алізацію права, що включає виникнення, зміну і припинення пра¬вовідносин, правове мислення. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, тобто зі всім комп¬лексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній кра¬їні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) пра¬вової системи як поодинокого явища. Національна правова сис-тема як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у “вузькому” розумінні і в межах дер¬жавного кордону має ознаки єдності і суверенності.

Під правовою системою в “широкому” розумінні (правовою сім'єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, кла¬сифікацію типів національних правових систем, близьких за кон¬структивними, техніко-юридичними та іншими особливостями.У різний час як критерії класифікації висувалися такі:

різна роль правових джерел у правових системах, у зв'язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-американське та ісламське право (Леві-Ульман);

національний критерій з виокремленням сімей: індоєвро¬пейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих на¬родів (Созе-Алль);

ідеологічний і техніко-юридичний критерій з виокремлен¬ням трьох правових сімей: романо-германського, загального пра¬ва і соціалістичної, а також “інших систем”, мало пов'язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права краі'н Азії і Ма¬дагаскару (Рене Давід);

змістовий критерій, що залежить від ступеня “спорідненої близькості” при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф);

історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність право¬вих інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідео¬логічні фактори, у зв'язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скан¬динавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвайгерт, X. Кетц) та багато інших.

Розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем: романо-германське право (його називають ще континен¬тальним), до якого також належить скандинавське, латиноамери¬канське право і право Японії; англо-американське право, або сис¬тема “загального права”; соціалістичне право; релігійно-традиційні правові системи, включаючи мусульманське право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право країн Азії та Африки. В окремих державах спостерігається переплетіння, множинність двох або більше правових систем. Ці правові систе¬ми інколи називають “гібридними”, оскільки їх важко віднести до якоїсь правової сім'ї, — це стосується правових систем Філіппін, Ізраїлю, Японії, Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Африканської Республіки, штату Луїзіана в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Наприклад, правова система даної країни може мати певні особливості, завдяки яким їх відносять до конкретної правової сім'ї, але водночас вона може мати такі особливості, які не дозволяють цього зробити. Таке згладжуван¬ня розбіжностей характерне для права в країнах Африки та Ближнього Сходу, де одні частини правової системи були набли¬жені до західних ідеалів {у кримінальному праві, у торговельному праві та процесі), а інші (правовий статус особи, сімейне право та земельне право) продовжували існувати відповідно до тра¬диційних принципів даного регіону. Такий феномен типовий не тільки для цих країн. Глибокі розбіжності можуть бути виявлені і поміж правовими системами, що, як узвичаєно вважати, належать до однієї правової системи. Американська система права, без сумніву, належить до сім'ї загального права, хоч численні від¬мінності відмежовують її від англійського права, головним чином через те, що Англія — унітарна держава, а США — федерація.

60.Система права: поняття та ознаки.

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права — це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підга-лузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побулови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

- норми права;

- інститути права;

- під галузі права;

- галузі права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.

61.Предмет, метод та режим правового регулювання.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Під предметом правового регулювання мають на увазі те, що ре¬гулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються від¬носно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм пра¬ва на його структурні частини. Об'єктивний зміст і специфіка відпо¬відних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Струк¬тура предмета правового регулювання охоплює такі елементи:

а) суб'єкти — індивідуальні і колективні;

б) їх поведінку (дії, діяльність);

в) об'єкти — предмети та явища навколишнього світу, з при¬воду яких люди вступають у взаємозв'язок;

г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання відповідає на питання, яким чином право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси-ни; це такий юридичний критерій, який значною мірою за¬лежить від предмета. Але на відміну від предмета метод може формуватися і під впливом законодавця, який, окрім тих засобів регулювання суспільних відносин, що об'єктивно склалися, може обирати власні засоби правового впливу на них, комбінувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому дер¬жавна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини з метою спрямування їх розвитку в бажаному напрямку.

Відміна в методах правового регулювання втілюється голов¬ним чином в обсязі правових можливостей суб'єктів. До найбільш загальних методів належать:

1) централізований (імперативний) метод, при якому регу¬лювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній ос¬нові. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно до цього, становище суб'єктів характеризується відносинами субординації, прямої супідрядності;

2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться про відносини між рівноправними суб'єктами, що складаються на основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, “ав-тономним” джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього — положення суб'єктів характеризується договірними відносинами взаємної координації. Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть про¬являтися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, що характери¬зують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до яких можна віднести:

1) метод матеріального і морального заохочення, який прита¬манний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке за¬охочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавле¬ності у вирішенні певних завдань, на підвищення різних форм робочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття но¬вих професій тощо;

2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не мо¬жуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємниць-кого, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять нор¬ми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права.

Тип (режим) правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму. Нагадаємо, що розрізняють два типи правового регулювання:

загальнодозвільний

спеціально-дозвільний

— тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні,

— тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, держав-житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих заборон, що передбачені в законі)

них службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).

62.Структура системи права. Формування системи права в Україні.

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Роз¬крити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — через інтегрування (об'єднання) норм права в єдину систему.

Головними структурними елементами системи права є норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.

Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охо¬роняється державою. Упорядкування, узгодженість, взаємопов'язаність і диферен¬ціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку, структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю зако¬нодавця на їхнє правове опосередкування.

Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду(наприклад, інститут приватної власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інсти¬тут референдуму в конституційному праві та ін.).

Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що:

а) регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин;

б) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм;

в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів права (це не означає, що інститут права не має зв'язків з іншими інститутами права).

Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділя¬ються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї га¬лузі права, а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших га¬лузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і трудового права.Підгалузь права — певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, що об'єктивно складається в межах однієї галузі пра¬ва. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне ко¬ло відносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою обособленістю.На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'яз¬ковим компонентом кожної галузі (у складі конституційного права вирізняють як пар¬ламентське, муніципальне право; в цивільному — зобов'язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право). Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний під¬розділ і центральна ланка права, найповніше виражає “групові” особливості правового регулювання.Окремим галузям права властиві різні режими правового ре¬гулювання. Вони різняться специфікою прийомів регулювання, дією власних галузевих принципів, характером виникнення, фор¬мування та реалізації галузевих прав та обов'язків, специфікою санкцій.Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку су¬купність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, га¬лузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інстру-ментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, тру¬дових, сімейних).Галузі права можна поділити на такі види:1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно нале¬жать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризуються тим, що, по-перше, є юридичне первісні, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше ви-користовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні ре¬жими, галузеві методи правового регулювання;2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані, пристосовані до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе¬мельне, сімейне та ін.);3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних ін-ститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового ре¬гулювання,всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і про¬цесуальне право. Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально складалися між людьми і по¬винні бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб'єкти права.

Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учас¬никами, як правило, виступають орган держави, посадові особи. Вони організуються заради “чужих” інтересів.

63.Система законодавства України:поняття, структура, ознаки.

Законодавство держави — це система всіх упорядкованих певним чином законів даної країни, а також міжнародних договорів, ратифікованих парламентом.

Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв'язку між її елементами.

Система законодавства має кілька структурних “зрізів” (ас¬пектів), виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо¬нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру (ас¬пекти).

Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити:

1) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-пра¬вових приписів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю першопочатковою редакцією, як, наприклад, основи зако¬нодавства, кодекси;

2) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні (головні) нормативно-правові акти. За своєю формою це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вно¬сять зміни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою викладення певного акта в новій редакції;

3) нормативно-правові акти, які виконують функцію припи¬нення юридичної сили окремих нормативних положень або їх первісних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, аб-заців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нор¬мативних актів, їх структурних частин.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства:1) нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів систе¬ми права. За своєю формою — це граматично, логічно і юридичне завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунк¬тах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є головними елементами змісту нормативно-правового акта як форми права. Структура нормативно-правових приписів зако¬номірно обумовлюється в кожному окремому випадку струк-турністю норми права;2) нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ державного органу, який містить сукупність нормативно-право¬вих приписів, спрямованих на регулювання окремої сукупності суспільних відносин. В одних випадках нормативно-правові акти містять норми тільки певної галузевої належності (так звані цільні акти), в інших — норми права різних галузей права. Ос¬танні називаються комплексними;3) інститут законодавства, який являє собою сукупність вза¬ємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим;4) галузь законодавства, яка є взаємопов'язаною системою за¬конодавчих актів. Головне призначення і цінність галузей законо¬давства в тому, що всі вони виступають засобом існування, вира¬ження і організації структури змісту права на рівні його галузей. У цьому полягає не тільки відносна самостійність і різниця між га¬лузями права і галузями законодавства, але і їх внутрішня єдність. Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятив¬на система (П. Євграфов).

Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чи¬ном:галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві;на базі однієї галузі права можуть існувати кілька галузей законодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із га¬лузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на¬приклад, у законодавстві про охорону здоров'я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);галузь законодавства може поєднувати в собі норми кількох галузей права.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизняного законодавства, до якої входять такі складові:

1) Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим. Головне місце в ієрархічній системі законодавства посідає Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако¬нодавства;

2) кодекси — кодифіковані закони всередині законодавства, їхнє головне призначення — забезпечення на основі науково обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального роз¬витку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціону¬ють як стрижневі акти, що надає формальної визначеності нор¬мам певної галузі права і є активним центром регулювання суспільних відносин;

3) нормативні укази і розпорядження Президента України, які видаються у відповідності з Конституцією України;

4) підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України;

5) акти органів виконавчої влади на місцях;

6) акти місцевих органів самоврядування по здійсненню функцій, які їм делеговані державними органами.

Цей перелік структури вітчизняного законодавства не є ви¬черпним.

Усередині цієї ієрархічної структури, залежно від юридичної сили, нормативно-правові акти можна поділити на два види: а) закони і б) підзаконні нормативно-правові акти.

Функціональна, ієрархічна і горизонтальна структури зако¬нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства

64.Співвідношення системи права та системи законодавства.

Категорія “система законодавства” є однією з найпоши¬реніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Саме завдяки законодавству стає можливим виокремлення пра¬вових норм із інших систем нормативного регулювання, форму¬вання права як цілісного нормативного явища і культурної цінності суспільства.Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. В більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існу¬вання права, спосіб надання юридичного значення нормам пра¬ва, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, норма¬тивні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі зако¬нодавства.

Системі законодавства притаманна низка ознак, які характери¬зують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як фор¬ма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи.

По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) бу¬дову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем відпо¬відного органу в державному апараті. По-третє, вона характери¬зується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань 5 цілей, які закріплені в Кон¬ституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв'язках з іншими нормативними акта¬ми. По-четверте, система законодавства має інтегративний ха-рактер. Ця її властивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально система законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.

Важливим теоретичним і практичним завданням є встанов¬лення правильного співвідношення між системою права і систе¬мою законодавства.Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємо¬вплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. В одних випад¬ках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (визначається це передусім їх повторюваністю). В інших випадках — законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Важливим напрямком впливу законодавства на розвиток права є формуванню правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотна сторона їх взаємодії — це вплив права на формування та розвиток законодавства, завдяки чому воно набуває певних якостей як з точки зору його змісту, так і з точки зору форми. Отже, система законодавства і система права є поняття одно¬го ряду, але вони не тотожні. Це дає підставу розглядати і харак-теризувати ці системи як відносно самостійні категорії і явища з притаманними їм ознаками. Ці ознаки і є важливими показника¬ми відмінностей між ними.Зупинимося на них:

1) право є завжди вираженням справедливості. Закони та інші нормативно-правові акти можуть виражати як справедливість (бути правовими), так і несправедливість (бути неправовими);2) якщо система права має об'єктивний характер, то система законодавства залежить від суб'єктивного фактора — діяльності законодавця, інших суб'єктів правотворчих повноважень;3) право як явище завжди виступає як система норм, а зако¬нодавство як система нормативно-правових актів;4) ці системи різняться своїми первинними елементами. Якщо для системи права первинним елементом є норма права, то для системи законодавства ним є нормативно-правовий припис. Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого склада¬ються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілю¬ються в окремих статтях нормативного акта або приписах всередині статей;5) система законодавства і система права не збігаються за об¬сягом. Система законодавства ширша за систему права, оскільки дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм пра¬ва, — різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви ви¬дання тих чи інших актів;6) системи різняться за значенням і роллю, які має для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для га¬лузі права характерна однорідність суспільних відносин, що нею регулюються, а також застосування одного головного методу правового регулювання, то для галузі законодавства це не обов'язко¬во. Предмет галузі законодавства становлять, як правило, різно¬рідні суспільні відносини, а саме: відносини в державному управ¬лінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовують¬ся для регулювання суспільних відносин галузями законодавства;7) система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття “вертикальна структура” має умовний характер, для неї характерна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки вона побудована відповідно до юридичної сили норма¬тивно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого органу в державному механізмі.

65.Правовий статус особи:поняття,структура та види.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

— свободи;

— обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи). Види правових статусів особи:загальний,спеціальний,індивідуальний.

Загальний- статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності. Спеціальний- статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер. Індивідуальний- статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини

Загальний правовий статус у всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

• статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

• статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

• статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництввх) та ін.

66. Права людини: поняття, теорія та практика.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро¬мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор¬ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса¬дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто¬ритарного режиму і несправедливим. Права людини — це її правові можливості.

Основні права людини розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

особисті (громадянські) ,політичні ,економічні ,соціальні ,культурні ,екологічні.

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р. Особисті (громадянські) права — це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою. До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд.

Політичні права — можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це -- право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін. Економічні права — можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою — зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними. Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського — у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права, Конституція України підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує ... соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності — державної, приватної, комунальної, але й їх рівний юридичний захист. Соціальні права — можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку Екологічні права — можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це — права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін.Екологічні права є спорідненими з правом на життя

67.Основні права, свободи, обов’язки людини і громадянина.

Передусім слід підкреслити, що між “правами” і “свободами” як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити різницю на основі ступеня ви¬значеності можливої поведінки і механізму державного гаранту¬вання. Термін “право” застосовується тоді, коли йдеться про кон¬кретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін “свобода”. Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямова-ності потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свобо¬ду думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересуван¬ня і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні дер¬жавними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обра¬ними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користува¬тися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне за¬безпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло. Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних обов'язків, то залежно від потреб інших людей, держави і суспільства, відповідно до окремих сфер суспільних відносин, обов'язки людини і громадянина розподіляються так само, як і права і свободи людини на фізичні (утримувати та захи-щати своїх неповнолітніх дітей), особистісні (поважати честь і гідність, погляди і думки інших людей), політичні (вдаватися тільки до мирних засобів політичної боротьби), економічні (віддавати частину прибутку на загальносоціальні потреби), гу¬манітарні (поважати пам'ятки історії і культури.

Юридичний обов'язок — гарантована законом міра суспільно необхідної (корисної) і державно доцільної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства. Можна сказати, що юридичний обов'язок — це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства.Класифікація обов'язків:

особисті (громадянські),політичні,економічні,соціальні,культурні,екологічні

Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

Економічні обов'язки -- обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та інПолітичні обов'язки — додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін.Соціальні обов'язки — обов'язок працювати та ін.Культурні обов'язки « дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін.Екологічні обов'язки — берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.Використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодавчо закріплених державами. Правда, відповідальність за виконання деяких обов'язків не передбачається, і це при тому, що питання про відповідальність за порушення прав і обов'язків особи має найважливіше значення для їхнього практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права людини перетворюються не більш ніж на красиву декларацію.

68.Поняття правотворчості, її функції види, принципи.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості. Правотворчість --це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;4. Законність — прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів; - відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;• професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотвор-чих органів;• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення. Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у 'їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення. Більш докладно про ко-дификацію, а також про інші засоби систематизації законодавства див. у § «Систематизація нормативно-правових актів». Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості — правотворчість державних органів і посадових осіб. Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів: 1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість). 2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість). Види правотворчості громадянського суспільства за суб'єктами: 1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — референдум. 2. Підзаконна правотворчість. Судова правотворчість -особливий вид правотворчості.

69.Основні стадії правотворчого процесу.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді (включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

- формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

- правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування юридичної значущості правової регламентації — видання нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

- розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання;

- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, ре-зензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується;

— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію право-творчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації (див. § «Поняття підзаконного нормативно-правового акта»);

Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.

70.Правотворчість та законотворчість.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість — важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона -частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчіс-тю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість --це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи правових норм. Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

71. Поняття та форми систематизації нормативного матеріалу.

Систематизація — це діяльність з упорядкування та об'єд¬нання нормативних актів, приведення їх до єдиної, певної сис¬теми.

Відповідно до правил законодавчої техніки діяльність по сис¬тематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності.

Систематизація може здійснюватися в інтересах і в межах діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підбірки нормативних актів, не¬обхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих су¬б'єктів порядку (внутрішня систематизація); виданні різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів — шляхом об'єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація). На базі цих способів систематизації здійснюються такі її ви¬ди, як інкорпорація та кодифікація.

Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без пе¬реробки їх змісту, тобто та форма систематизації, що здійс¬нюється поза правотворчим процесом. Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація здійснюється За двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація перед¬бачає послідовне розташування нормативних актів за часом їх видання. Те¬матична інкорпорація допомагає найповніше об'єднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідно¬син.

Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу - об'єднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації. Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація - це впорядковане об'єднання нормативних актів шляхом видання компетентними органами збірників діючих нор¬мативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікуван¬ня. Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами и організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер.

Кодифікація - це впорядкування правових норм, яке супро¬воджується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, об'єднанням нормативного ма¬теріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових принципах систему.

Внаслідок кодифікації з'являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері дії певної галузі права.

У юридичній літературі виокремлюють загальну, галузеву і спеціальну кодифікації.

Під час загальної кодифікації утворюються об’єднані коди¬фікаційні акти в усіх основних галузях права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об'єднує норми певного право¬вого інституту або кількох інститутів.

72. Юридична техніка.

Законодавча техніка — це сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систе¬матизації нормативно-правових актів.

Від дотримання правил законодавчої техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного ма¬теріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, ста¬більність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

До прийомів і засобів законодавчої техніки належать: 1) нормативна побудова, — це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюють¬ся норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції; 2) юридичні конструкції, — це побудова норм права та норма¬тивних актів згідно з типовими схемами, моделями, що відбива¬ють особливості різних правовідносин; 3) галузева типізація, -— це побудова нормативних приписів таким чином, щоб вони належали до певної галузі права, що досягається шляхом викладення норми права в певному кодифікованому акті, підпорядкування системі загальних норм, застосування галузевої термінології та ін.

Важливе місце посідають юридичні терміни. Юридичні терміни — це слова і словосполучення, які точно визначають правові поняття. Види термінів: а)загальновживані; б)спеціально-технічні; в)спеціально-юридичні.

До вимог законодавчої техніки належать: а)логічна послідовність викладення, взаємозв'язок норматив¬

них приписів, що містяться в нормативному акті; б)відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства; в)максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту; г)ясність і доступність мови нормативних актів; ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій; д)скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання, для полегшення користування ними.

У нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викла¬денні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі.

 

73. Поняття закону та його основні ознаки.

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає від¬правні засади правового регулювання суспільних відносин.

Ознаки: 1) приймаються вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум; б)регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини; 3) мстять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості; г)мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів; ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Кон¬ституцією.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-тери¬торіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування.

Види: 1) конституційні закони — органічно поєднані з Основним Зако¬ном нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції; 2) звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулю¬вання суспільних відносин у певній сфері; 3) надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характе¬ру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призу¬пиняти дію чинних у відповідній сфері законів. 4) кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені закона¬ми, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин; 5) тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений У часі термін дії; 6) допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування.

 

74. Дія НПА у часі. Зворотна сила закону.

Дію НПА у часі характеризують такі показники: 1)момент набуття актом чинності, тобто початку його дії; 2)напрям темпоральної дії нормативного акта; 3) момент зупинення дії нормативного акта; 4)момент припинення (скасування) дії нормативного акта.

Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотри¬муватись його.

ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України: «закони та інші нормативно-правові ак¬ти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути дове¬дені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають пра¬ва і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у поряд¬ку, встановленому законом, є не чинними».

Згідно Указу ПУ № 503 визнає офіційними друкованими видан¬нями «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр». Регламент Верховної Ради Укра¬їни додатково визнає офіційним виданням щодо актів Верховної Ради газету «Голос України».

Нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, орга¬нами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативний акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в «Офіційному віснику України».

Рішення органів місцевого самоврядування згідно з п. 5 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень у дію.

Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.

Напрям темпоральної дії визначається як дія закону стосов¬но фактів, які виникли вже після набуття ним чинності, а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.

Нормативні акти в правовій державі в основному діють лише «вперед» і не мають зворотної дії.

Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає на¬прям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії.

Переживаюча дія, старого акта — це явище, за своїм характе¬ром протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому тер¬мін. «Переживання» закону можливе тільки у триваючих відно¬синах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до ви¬дання нового нормативного акта.

Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поши¬рюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визна¬ються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм ново¬го закону. Для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визна¬чають можливість зворотної дії закону.

Стосовно фізичних осіб закони не мають зворотної дії. Разом з тим ст. 58 Конституції передбачає виняток для тих законів, що пом'якшують або скасовують відпові¬дальність фізичної особи. У цьому разі вони мають зворотну си¬лу.

Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної сили. Але і тут як виняток зворотна сила все-таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли за¬кон пом'якшує або скасовує відповідальність юридичної особи.

Припинення чинності зако¬ну означає і остаточну втрату ним юридичної сили.

Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів: 1) закінчення терміну, на який вони були прийняті; 2)зміна обставин, на які вони були розраховані; 3)при скасуванні цього акта іншим.

Остання підстава може бути класифікована на: пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те

органом; фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.

Під зупиненням (призупиненням) дії нор¬мативного акта розуміють тимчасове, неоста¬точне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повнова¬ження надано йому законом.