56. Дайте оцінку соціально-економічного та політичного розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнний період у складі іноземних держав.

Кінець XVIII-початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якоївходила значна частина українських земель. На південних кордонах зниклоКримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали нарозвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній ЧК українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складуАвстрійської імперії були включені Галичина, частіша Волині і Поділля; у1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим

і північнонадчорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділуПольщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна(Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина.

Такий стан без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність зкінця XVIII аж до початку XX ст. сприяла внутрішній консолідаціїукраїнських земель. Та ступінь цієї консолідації не вартоперебільшувати. Кількість держав, до складу яких входили українські землі наприкінці XVIII ст., зменшилась з чотирьох до двох.

Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західнучастину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони:Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна

(Степова Україна).Лівобережна Україна (територія на схід від Дніпра) помітно відрізняласясвоєрідним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були земліколишньої Гетьманщини, яка протягом XVIII ст. поступово втратила свій напівавтономний статус.

57. Дайте характерстику становища українських земель під владою Чехослоччини. Розкрийте процес проголошення незалежності Карпатської України. Після поразки визвольних змагань західноук­раїнські землі опинились у складі Польщі, Ру­мунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські зем­лі, повинна була визначитись у ставленні до ук­раїнської меншини.Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: 1) насильницька асиміляція; 2)стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; 3)репресії проти діячів національно-визвольного руху; 4) національний гніт; 5) відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям. Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повна полонізація за­гарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. У період 1919—1939 рр. чітко вирізняються три етапи політики польських правлячих кіл щодо українських земель.У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громад­ськості довести свої права на українській землі, а також, те що Польща ні­бито забезпечує права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самовряду­вання Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Фран­ції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. Висновок. Західноукраїнські землі в 1920—1930-ті рр. перебували у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. Ці держави проводили колоніальну полі­тику щодо українських земель, намагаючись їх інтегрувати. Найбільш жорс­тку політику проводила Румунія. Проте українське населення не бажало миритися з окупацією та розгорнуло могутній національно-визвольний рух. Найбільш організованих форм він набув у Галичині. Наприкінці 1930-хрр. склалися обставини, за яких на території Закарпаття у складі Чехословач­чини було проголошено українську державу — Карпатську Україну.