40. Назвіть основні причини війни радянської Росії проти унр (кінець 1917-початок 1918 рр.), хід військових дій. Проголошення IV Універсалу, причини прийняття та наслідки.

Надзвичайних труднощів на початку XX ст. зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських ра¬дянських військ та місцевих більшовиків пос¬тавили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнюва¬ло існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд із «вій-ною декретів» між ними точилася силова боротьба. Ініціатива у спробах роз¬зброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали ав¬тономістсько-федералістські погляди, покладалися надії на російську демок¬ратію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбу¬тися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республі¬ку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити само¬стійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала. У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею оприлюднив IV Універсал.Основні положення IV Універсалу УЦР:- проголошувалися незалежність і суверенітет УНР;- декларувалося прагнення до дружніх відносин із сусідніми державами, без взаємного втручання у внутрішні справи;—проголошувалося також, що влада в Україні належатиме тільки її на¬родові, від імені якого виступатимуть Всеукраїнські установчі збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів;—проголошувалось прагнення розпочати негайні переговори з країнами Четвертного союзу;—необхідність рішучих дій з більшовиками;—пропонувалося реорганізувати армію в народну міліцію;У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла закон про національно територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болга¬ри могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

41. Дайте оцінку Брестському миру, визначте причини підписання та наслідки для України. Вступ німецьких та айстро-угорських військ в Україну. Розпуск центральної Ради. Після здобуття столиці більшовиками боротьба ЦР за незалежність не припинилася. Однак у нових умовах доля ЦР, ГС дедалі більше залежала від зовнішньополітичних обставин. Жовтнева пе ремога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали під ґрунтя для переговорного процесу і виходу Росії з війни.— Назвіть основні положення більшовицького декрету про мир. Уже 2 грудня 1917 р. між країнами німецького блоку (Німеччи на, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а 9 грудня у Брест-Литовську розпочалися переговори. Вони поставили ЦР у складну ситуацію. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції і не втратити шансу на утвердження української державності на міжнародній арені, ГС Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. У ноті заявлялося, що український народ не визнає права РНК виступати на переговорах від імені україн ського народу, оскільки його влада не поширюється на українські землі, тому уряд України вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками цілком самостійно. Країни німецького блоку погоди лися з аргументами ЦР і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.25 грудня 1917 р. делегація УНР у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, Л. Любинського, М. Полоза, О. Севрюка прибула до Брест-Литовська. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність — дипломатичний. Але вже наприкінці грудня 1917 — на початку січ ня 1918 р. делегація радянської Росії спробувала усунути представ ників ЦР від участі в переговорах і замінити їх делегацією радян ського уряду України.Не знайшовши компромісного рішення, з більшовиками Росії, Німеччина й Австро-Угорщина 18 лютого 1918 р. розпочали широ комасштабний наступ на Східному фронті від Балтійського до Чор ного моря. На територію України австро-німецькі війська наступа ли як союзники ЦР. Брест-Литовський мирний договір вирішив долю радянської влади в Україні.Тим часом ЦР розраховувала, що допомога німецького блоку в бо ротьбі з більшовиками може цілком обмежитися уведенням на те риторію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже ЗО тис. чоловік). Проте німецький блок наполіг на потребі мати в Україні власні ре гулярні війська.

42.Дайте характеристику внутрішньої та зовнішньої політики Української Держави за часів П. Скоропадського. Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулася до Киє¬ва. Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного розв'язання: забезпечен¬ня спокою й порядку, а головне — виконання до¬говору з Німеччиною про постачання продуктів харчування.УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, запланувало здійснення дер¬жавного перевороту.24 квітня 1918 р. німецький генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П. Скоропадським — колишнім командиром 1-го Українського корпусу. Німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берес¬тейського) миру, розпуску УЦР і скасування довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні. П. Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до всього українського наро¬ду» , у якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комі¬тетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон «Про тимчасовий державний устрій України». За цим законом назва УНР була замінена на назву «Українська держава». Тимчасово, до скликання пар¬ламенту, повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана П. Скоропадського. У зовнішньополітичній діяльності гетьман мав значні обмеження. Союзни¬цькі відносини з державами Четвертного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етніч¬ного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Го¬мельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії.

43. За яких умов відбулось проголошення Західноукраїнської Народної республіки, Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр—Львів), Буковина (Чер¬нівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і ІІідляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької ім¬перії супроводжувалося зростанням національ¬ного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держа¬ви, про що заявили 19 жовтня 1918 р. Пізніше держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підго¬товку до утворення «великої» польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом із рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським взяла ініціативу до своїх рук. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення. Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1918 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунсь¬кі війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами. 5 листопада 1918 о. на сторінках газети «Справа» з'явилася програмна де¬кларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Факт проголошення республіки оприлюднили лише 13 листопада 1918 р., після зречення імператора престолу.

44.Охарактеризуйте та дайте власну оцінку внутрішній та зовнішній політиці Директорії УНР. В умовах кризи гетьманського режиму П. Ско¬ропадського, що особливо загострилася восе¬ни 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР. У серпні 1918р. в Києві було створено Український національний союз (УНС). Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схи¬лялася до легальної діяльності, порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважав вплив опозиційних сил.Створення 24 жовтня.1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшли п'ять представників УНС, не наблизило Українську державу до консолідації су¬спільства. Невдовзі гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежни¬ми політичними таборами на користь консервативних проросійських сил.До складу Директорії входили представники різних політичних напрям¬ків. Від українських соціал-демократів — В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець; від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до україн¬ського народу закликала до повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Диктатура Директорії призвела до кризи влади. На відміну від поміркова¬но-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикаль¬ним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зо¬внішню політику. Внутрішня політика Директорії:—прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;—проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.;—передання законодавчої влади Трудовому Конгресу, який населення оби¬рало без участі «поміщиків і капіталістів»;—обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль. Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких зе¬мель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали кон¬фіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також інозем¬ців.Директорія змогла за нетривалий час розширити міжнародні зв'язки Ук¬раїни: було встановлено дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків із країнами Антанти, Польщею та Радянською Росією, від яких значною мірою залежала доля України.

45. Яку політику проводили більшовики в Україні в 1919-1920 рр. Дайте характеристику політики «Воєнного комунізму». Протягом зими—весни 1919 р. над територією України (за винятком Надзбруччя і західних об¬ластей) знову було встановлено радянський кон¬троль. Формування державних інститутів розпо¬чалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, перейменованого пізніше в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив уряд професійний революціонер X. Раковський.Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердили¬ся в радянській Росії. Із в січня 1919 р. і до прийняття Конституції 1937р. офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Рес¬публіка (УСРР, після 1937 — УРСР). Вищим органом державної влади був Все¬український з'їзд Рад, у період між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. третій з'їзд Рад прийняв Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу. Суть політичного курсу більшовиків полягала в прискореній насильниць¬кій ломці існуючої в Україні економічної системи, що ґрунтувалася на товар¬но-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Така політика дістала назву «воєнного комунізму» й була доказом віри в можливість негайної заміни капіталізму соціалізмом Найважливіші заходи воєнно-комуністичної політики:- відміна товарно-грошових відносин, натуралізація в оплаті праці (карт¬кова система розподілу продуктів, зрівняльний розподіл);—проведення повної націоналізації всіх підприємств, державний контроль над виробництвом;—мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобіліза¬ція);—заборона приватної торгівлі;—введення продрозкладки (фактично реквізиція врожаю селян продзагонами з Росії; до початку липня 1919 р. діяло 46 продзагонів з кількістю 1500 бій¬ців; у 1919 р. на українське село наклали продрозкладку в 140 Друга половина 1919 р. характеризувалася гострою боротьбою в Україні між Червоною армією, білогвардійцями і військами УНР. На середину року більшу частину України контролювали більшовики. Проте політика «воєнно¬го комунізму» різко негативно налаштувала проти них українське селянство, повстання якого фактично змело радянську владу. Такою ситуацією скористались білогвардійці та війська УНР.

46.Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр. Визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. закінчилися поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-де¬мократичної революції 1917 р., зберегти не вдало¬ся. Утрачено було й певні соціальні завоювання, залишились нерозв'язаними найважливіші со¬ціально-економічні проблеми. За їх вирішення взялась більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала при¬родні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло. Становлення української державності відбувалось у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян та навіть видатних політичних лі¬дерів характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями. Українська революція показала, що ідея незалежності України близька різним соціальним верствам суспільства. Більшість її прихильників станови¬ли українці. Близькою вона була також для представників інших національ¬ностей в Україні. Чимало політичних лідерів змінили погляди на державний устрій України. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демокра¬тичними державами.\ Історичне значення визвольних змагань 1917—1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти, зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську де¬ржаву і знадобились наприкінці XX ст.

47. Яким було становище культури і духовного життя України в 1917-1920 рр. Боротьба за соціальне та національне визво¬лення сприяла духовному піднесенню українсь¬кого народу. Із падінням царського режиму при¬пинилося переслідування українських митців, української мови та культури, що давало надію на становлення й розвиток Української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення поро¬джували нову ідеологію й мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності та гуманізм. Багато представни¬ків української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управлін¬ня української держави П. Скоропадського, обійнявши відповідальні посади й отримавши можливість упливати на державну політику в галузі культури. Проте масове деформування свідомості, великі втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесу 1917—1920 рр. в Україні трагічного відтінку. У 1917—1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних полі¬тичних сил. Центральна Рада й Гетьманат проводили українізацію школи. Від¬кривалися нові українські гімназії, запроваджувались навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей у дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя й перекреслили українізацію народної освіти. Більшовики, неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, удавались до насильницьких дій і командних методів. Так, була розпущена Всеукраїнська вчительська спілка, яка не спри¬ймала радянських реформ у шкільній справі. Така ж доля спіткала національ¬ні культурно-освітні організації — «Просвіти». Вони були особливо популяр¬ними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину. У роки революції та Визвольних змагань у середовищі українських віру¬ючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контро¬лю над єпархіями колишньої царської імперії.Більшовики не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі, який відбувся в січні 1918р. Більшовицька партія роз¬горнула запеклу боротьбу з релігією та церквою — закривались храми й мо¬настирі, зазнавали переслідувань віруючі та духовенство. Ідея проголошення Української автокефальної православної церкви (УАГІЦ) стала частиною ук¬раїнського національно-визвольного руху.

48.Процес входження УССР до складу СРСР. Шляхи утворення СРСР Після завершення громадянської війни ра¬дянські республіки мали статус незалежних дер¬жав. Такою була і Українська Соціалістична Ра¬дянська Республіка — УСРР (у той час вона мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік по¬ширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), і саме з Москви здійснювалося управління країною.Механізм влади був простим: Російська комуністична партія (більшови¬ків) прибрала до рук усю повноту влади і визначала державну внутрішню та зовнішню політику. Республіканські ж партійні організації були складовою РКГІ(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.У роки громадянської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної та дипломатичної діяльності. Централь¬ні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували повною мірою інтересів республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Нарос¬тання відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин. З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утво¬рення СРСР і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.Союзний договір 1922 р. мав стати міжнародним договором, однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції 1924 р. з'явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціаліс¬тичних Республік», а Конституція — це внутрішній, а не міжнародний юри¬дичний документ. У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовніш¬ньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв'язку, транспорт. Республі¬канський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при ць¬ому перед центральними органами), у деяких питаннях сільського господарс¬тва, у галузі освіти, охорони здоров'я тощо. Однак позитивним було те, що виз¬навалася територіальна цілісність України, її власні, хоча й обмежені у своїх правах органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відбивало її національну самобутність.

49. Назвіть причини голоду 1921-1923 рр. В Україні, якими були наслідки. Ставлення керівництва СРСР до подій в Україні. Оцінка причин причин та наслідків голоду. Голодомори часів радянського панування в Ук­раїні стали одними із засобів боротьби тоталітар­ної системи з українством. Вони мали жахливі наслідки для української нації: демографічні втрати, знищення генофонду, розорення сільсь­кого господарства, ліквідація соціальної опори українського руху та ін. Серед головних причин голоду в Україні в 1921 —1923 рр. слід назвати заборону ринкової реалізації хлібних надлишків та їх примусове в мовило падіння товарності сільського господарства в 1918—1920 рр. Селяни не були зацікавлені в розвитку виробництва та зменшували посіви, зокрема в районах активного здійснення продрозкладки (Чернігівська, Харківська, Полтавська губернії). Навіть світова й громадянська війни, які зруйнували матеріальну базу сільського господарства, завдали менших збитків селянсь­ким господарствам. «Викачування» хліба у селян з одночасним скороченням промислового виробництва завершило процес занепаду ринкових відносин. Але голод 1921 р. був зумовлений ще й дією природної стихії. Поштовхом став неврожай, спричинений великою посухою. Загалом виникнення голодомору в Україні було зумовле­не такими національно-політичними та соціально-економічними чинниками:- необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, що загрожувала імперським інтересам Москви;- непосильні для селян хлібозаготівлі;- надмірний хлібний експорт;- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;- конфіскація владою продовольчих запасів;- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Наслідками голоду стало ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села і його можливостей; падінн'я морального духу населення; невиконання планів п'ятирічки з відбудови сільського господарства.

50. Назвіть причини переходу до Нової економічної політики, її особливості впровадження в Україні та суть. У березні 1921 р. X з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) про¬голосив курс на проведення нової економічної політики (неп) Мета непу:—Ліквідація загрози нової громадянської війни.—Рятування більшовицького режиму.—Покращення економічного становища в країні, що перебувала в міжна¬родній ізоляції.¬Позитивні наслідки непу істотно відчули жителі міст, які проявилися досить швидко в процесі денаціоналізації торговельно-промислових підпри¬ємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало економічну актив¬ність населення, передусім дрібних виробників. На селі стають до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових, водяних, вітрових), підпри¬ємств із виробництва ковбас, копченостей, різносолів.Неп сприяв швидкій відбудові країни. Незважаючи на труднощі відбудовчо¬го періоду 1925—1926 рр., більшість галузей промисловості України вийшли на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої і харчової промисловості). Особливості непу в Україні:—«зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інте¬реси українців;—здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося при¬душенням національно-демократичних сил;— реалізація непу почалась значно пізніше, ніж в інших республіках. Наслідки непу:—відновлення промисловості і сільського господарства, зруйнованого в ро¬ки Першої світової і громадянської воєн;—ліквідація політичної кризи;—стабілізація радянського режиму;—закріплення при владі більшовиків.

51.Якими були причини впровадження та в чому полягала суть політики «українізації» (коренізації), її наслідки. Охарактеризуйте діяльність О. Шумського, М. Скрипника. Важливою складовою культурних процесів в Україні у 1920—1930-ті рр. була політика коренізації, що була запланована більшовицьким керівництвом із метою створення національного підґрунтя для проведення своєї політики, а також позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами.Політика коренізації була започаткована рі¬шеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були сформульовані її основні положення:—підготовка, виховання та висування керів¬них кадрів корінної національності;—урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;—організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;—вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури. В Україні політика коренізації проходила у формі українізації. Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Ук¬раїні. Українізація поширилася на всі сфери життя, її результати у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 % . Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діло¬водство на українську мову 75 % державних установ і організацій. Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено ав¬тономну Молдавську республіку, протягом 1924-7-1925 рр. — сім німецьких, чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською. Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літератур¬них організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе підне¬сення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмежен-ням, українська культура досягла світового рівня.

52.Назвіть причини запровадження, хід, особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні. У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний XV з'їзд у 1927р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згор¬тання непу і знищення товарно-грошових від¬носин. За формулою Й. Сталіна, плани повинні мати не прогнозований, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щоріч¬ного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені «правим ухилом» і під час «чистки» партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 — 1932/33 рр. відповідно були розроб¬лені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад. На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. складалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це викликало в більшовицьких лі¬дерів бажання ще більше напружити сили народу та здійснити великий стри¬бок у соціалізм. Сталін установив темпи приросту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі — 45 %. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розви¬валися з випередженням, інші відставали. Унаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. Виникло таке понят¬тя, як «штурмівщина», коли плани капітального будівництва неодноразово переглядалися, але кожен із них мав виконуватися. Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації в Україні стало зрос¬тання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво но¬вих шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. До негативних наслідків індустріалізації можна зарахувати: підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової про¬мисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; по¬силену централізацію управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поши¬рення державних позик, торгівлю алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

53.Як проходила політика суцільної колективізації та розселювання в Україні. Її соціально-економічні наслідки. Голодомор 1932-1933років в Україні. Радянське керівництво, узявши курс на мо¬дернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами для роз¬витку індустрії: коштів, сировини і робочих рук. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався про¬мисловістю. Але в сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб за¬безпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисло¬вості — сировиною та робочою силою. Крім цього вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази пролетаріату: з одного боку, колективізація сти-мулювала процес пролетаризації селянства (процес розкуркулювання; процес розселянювання), з іншого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладність в економіці. Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано 30% селянських господарств. Але в,же 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс па суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КІІ(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективі¬зацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала найвищі темпи колективізації в Україні порівняно з усіма союзними республіками. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р. У процесі колективізації можна виділити кілька етапів: а) 1929—1930 рр. — час прискореної колективізації, яка, по суті, перетворила¬ся на комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птиці; ситуація ускладнювалась заходами місцевої влади: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня — 62,8. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 рр. в Україні було знищено до 50 % поголів'я худоби.Б)1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідаль¬ності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 бе¬резня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Розпочався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах за¬лишилося менше ніж третина селянських дворів;В) 1931—1933 рр. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її тем¬пів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів).Таких результатів удалося досягти шляхом терору та голоду. Унаслідок голо¬домору 1932—1933 рр. було остаточно зламано опір селян колгоспній системі і суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колго¬спний лад став однією з основ командної економіки й тоталітарного режиму.г) 1934—1937рр. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ. 54.Дайте характеристику становища української культури в 30-ті роки. В чому полягає суть терміну «Розстріляне відродження». Унаслідок політики українізації, розпочатої в 1920 — на початку 1930-х рр., українська куль¬тура набувала розвитку. Українська мова поши¬рювалася не тільки в селі, а й у місті. Вона ви-користовувалася в державному апараті, у галузі освіти, художній і науково-технічній літературі, періодиці, театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національ¬них меншин. Однак період національного підне¬сення був нетривалим. Українізація від самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 1920-х рр. почалося згортання українізації, а разом із нею й загального наступу на ук¬раїнську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства й установи центрального підпорядкування з Моск¬вою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опа¬нування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, назива¬ли націоналістами. Розгорталась боротьба проти «націоналістичних ухилів». М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації, і скоїв самогубство. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з україні¬зації. Розвиток культури в Україні в 1930-ті рр. мав складний і суперечливий ха¬рактер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, на¬даючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої «культурної революції». За задумом лідерів партії, така революція мала дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція була покликана обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом із тим вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи сприяли тому, що на кінець 1930-х рр. лише 15 % до¬рослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане за¬гальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Кількість шкіл-з українською мовою навчання змен¬шувалася. Ідеологічний контроль над школярами здійснювали комсомольські та піонерські організації.