25.Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половині XVIII ст.

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786) на чолі з генерал-губернатором графом П.Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний. Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д. Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальвані- затором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По- третє, царат не влаштовувала форма Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено натри намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород - Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей же час втрачає своє значення Малоросійська колегія (формально вона діяла до 1786 р.), яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

26.Політика російського царизму на українських землях у першій половині XIX ст. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбули¬ся після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Ві¬денського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на захо¬ді до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових. В першій пол. XIX ст. настав початко¬вий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству ма¬шини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Проте в дореформений період поміщи¬ки зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній Україні. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнен¬ня індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросій¬ський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними,у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися. На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Усі ці виступи робітників, хоч і були сти¬хійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

27.Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель у кінці XVIII — першій половині XIX ст. Як відомо, наприкін. XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва. Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740— 1780) та її син Йосиф II (1780—1790) проводили « модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священникам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст 28.Початки національного відродження у Наддніпрянській Україні у кінці XVIII — першій половині XIX ст. Утворення Кирило-Мефодіївського братства та його діяльність. Тарас Шевченко. У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, полі¬тичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.Чималу роль у національному відродженні відіграло формуван¬ня нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження на¬ціональної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо пе¬реоцінити в цьому контексті «Історію Русів» — твір, що з’явився на межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно по¬ширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний ав¬тор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від від росіян народом зі своїми традиціями, атому Україна має всі пра¬ва на відновлення самоврядування. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повста¬лим не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було приду¬шене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців. У 40-х роках XIX ст. вини¬кають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товари-ство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт укра¬їнської думки, людей, які мали величезний вплив на хід україн¬ського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді про¬фесор Київського університету, талановитий письменник і громад¬ський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський. Усього кількість кирило-мефодіївців становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевчен¬ко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Коб¬зар» відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й мав надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і громадської діяль¬ності. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програ¬ма надовго визначали головні напрями українського національно¬го відродження.

29.Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст. «Руська трійця». Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови и усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, творів нової української літератури в Російській імперії, українських етнографічних й історичних виданнь. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833—1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка « Руська трійця» входили також Г.Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін. Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою « підняти дух народний, просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження п у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо. Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання на прикін. 1836 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак з тисячного накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб не допустити в краї поширення національної ідеї.

30.Революція 1848 р. та її вплив на розвиток західноукраїнських земель. Головна Руська Рада. Піднесення суспільно-політичного та національного руху на західноукраїнських землях у другій пол. XIX ст.

На поч. 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазно- демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов'язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо. У результаті реформи в Східній Галичині виникло бл. 375 тис. вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не було впорядковано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас. У результаті подальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Її друкованим органом стала «Зоря Галицька» - перша у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації Ради проголошувалося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн, згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію. Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім'я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Руський собор», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Днев- ник Руський».

31.Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст. Український національний рух у Російській імперії в другій половині XIX ст. Валуєвський та Емський укази. Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболю¬чішим питанням внутрішньополітичного життя було реформуван¬ня аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтв Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права « віль¬них сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. За земською реформою 1864р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінування польської шляхти, було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров’я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запро¬ваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов’язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокуро¬ра, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що признача¬лися жеребом Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну вій¬ськову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухо¬путних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо Валуєвський циркуляр Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публі¬кацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратист¬ських задумах, ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього гро¬мади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у від¬далені частини імперії. В 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 трав¬ня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Росій¬ської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій ад¬міністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових шко¬лах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з росій¬ськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Украї¬на» , замінюючи його принизливим — «Малоросія».

32. Охарактеризуйте соціально-економічне та політичне становище в Наддніпрянській Україні в 1900-1914 рр. Починаючи з кінця ХІХ століття в Україні починається бурхливий розвиток промисловості. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо в Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як тверда урядова підтримка розбудови промисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості, що відкривалися і в Україні. Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості. Але якщо базові, видобувні (що поставляли сировину) галузі на Україні розвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперії та лише 15% її потужностей у виробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності на Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.

33. Охарактеризуйте соціально-економічне та політичне становище в Західній Україні в 1900-1914 рр. На західноукраїнських землях також відбувався процес формування промисловості фабрично-заводського типу, головним чином у добувних галузях. Однак переважна більшість виробничого устаткування й товарів широкого вжитку заводського виготовлення сюди завозилась. Населені українцями землі Австро-Угорської імперії відставали в економічному розвиткові від інших провінцій. Економіка їх зберігала аграрно-сировинний характер. Аграрне питання було найболючішим. Кріпосницький лад завжди опирався на дві основи: поміщицьке землеволодіння й селянську общину. Після реформи 1861 р. станова община збереглася. Однак після революції 1905—1907 рр. з ініціативи голови уряду П. Столипіна царизм відмовився від політики, спрямованої на консервацію кріпосницьких пережитків, і вдався до руйнування общини. Затримувати штучними засобами об'єктивний процес поширення товарно-грошових відносин в селянському господарстві новий голова уряду вважав безглуздям, тому рядом законодавчих актів дозволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що були у користуванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в одну (так званий відруб ) й або залишався на старому помешканні, або виселявся на хутір, побудований на власній землі. Столипін вірно розрахував соціально-економічні й політичні наслідки аграрної реформи. Завдяки виникненню цілого прошарку «міцних і сильних», за висловом прем'єр-міністра, селянських господарств уряд одержував нову опору на селі. Але реформа Столипіна зустріла сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед, есерів та більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальну напруженість на селі. Селянські маси, побоюючись розорення, теж опиралися реформі. Найбільш успішно вона просувалася в Україні, хоча й тут общину не вдалося зруйнувати остаточно. Питома вага господарств, що вийшли з общини, складала на Правобережжі — 48%, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — тільки 16,5%. 

34. Визначте місце України в Першій світовій війні, та плани воюючих сторін щодо України. Перша світова війна (1914—1918 рр.) мала загарбницький характер із боку обох ворогуючих блоків (Антанта та Троїстий союз, згодом став Четвертним), які розгорнули боротьбу за світове панування. Українські землі були об'єктом їх ек­спансії. На них претендували Росія, Австро-Угор­щина, Німеччина і Румунія. Росія прагнула завершити справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Бу­ковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету при­душити сепаратистські настрої, які поширювались на Наддніпрянську Україну. Усі плани генерального штабу російської армії були спрямовані в Галичину. Австро-Угорщина, у свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії землях буде створено окрему адміністративну одиницю із широкими автономними права­ми під зверхністю Австро-Угорщини. Землі Буковини та Бессарабії були в сфері інтересів Румунії. Крім того, Ту­реччина виявила бажання повернути свої колишні володіння, втрачені у вій­нах із Росією у XVIII—XIX ст. — Південь України та Крим. Приводом до початку Першої світової війни стало вбивство в м. Сараєві (Боснія) сербським націоналістом Гаврилом Принципом наступника австрій­ського престолу ерцгерцога Фердинанда. Від початку Першої світової війни українські землі стали театром воєнних дій між російською армією та військами австро-німецького блоку, або при­фронтовою зоною. На цій території діяв російський ІІівденно-Західний фронт, до якого в 1916 р. приєднався ще й Румунський. У серпні—вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар у бік Галичини, де розгорнулась Галицька битва. У результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною і вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Льво­ва, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, із яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникла остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення «справи великого князя Івана Калити».