1.Становлення і розвиток людського суспільства на території України. Трипільська культура. Першим періодом в історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в історії людської цивілізації. Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік. Ранній палеоліт ( від появи людини до 150 тис. років тому). Перша людина на території України з’явилась майже 1 млн. років тому. Перші люди ( архантропи ) на думку археологів прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Рештки первісних стоянок людини на території України знайдено біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька.Основне знаряддя праці – ручне рубило (довжина 20-25 см, 1,5кг.) Середній палеоліт (150-35 тис. р. тому). З’явились нові представники фауни – мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді та ін. тварини. Це призвело до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню. Помітно поліпшується технологія виготовлення ручних знарядь праці. З’являються кам’яні гостроконечники, скребла. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (Німеччина). Пізній палеоліт ( 35-11 тис. р. тому) Центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Homo sаpiens. Цю людину називають кроманьйонцем. Місце першої знахідки її кісток – грот Кро-Маньйон (Франція). Мезоліт ( 10-6 тис. р. тому). Початок мезоліту хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат м’якшає і стає близьким до сучасного.Ріст населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. Що зумовило підвищення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва.Людина приручила диких тварин (собаку, потім – свиню). Неоліт (VI-IV тис. до н.е.). Новий кам’яний вік був переломним в історії людства. Відбувся перехід від традиційного привласнюючого господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство), який тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в багатьох регіонах. Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками є певні досягнення: •в економічній сфері було зернове землеробство, витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці;•у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань, формування ієрархічної структури родів, зародження приватної власності;•у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст (15-20 тис. жителів), міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років;•у духовній сфері –домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту-жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин. Трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. У добу неоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор) та численних євроазійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культура).

2.Формування державотворчих традицій на території України: кіммерійці, скіфи, сармати, античні міста-держави Північного Причорномор'я. Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.), ”уславлені кобилодойці”. Вони зайняли значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Більшість вчених вважає що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони першими перейшли до кочового скотарства, перші почали виплавляти залізо.Маючи своїх царів кіммерійці так і не змогли утворити повноцінну державу. У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я. Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена та осілі племена. На думку деяких вчених мігруючі племена мали іранське походження, а осілі з їхньою традиційною хліборобською культурою –належали до праслов’янського кореня.В кінці V ст. до н.е. у скіфів утворилася рабовласницька держава на чолі з царем (“варварська демократія”). Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії.Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався.Масове переселення сарматських племен на територію Північ. Причорномор’я почалося з кінця ІІ ст. до н.е. На рубежі н.е. вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. до н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. Їх постійні набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського зарубинецького населення Середнього Подніпров’я. VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період “Великої грецької колонізації”, одним з напрямків якої було освоєння Північ. Причорномор’я. Деякі фахівці вважають (Н. Кравченко, І. Черняков), що це було переселення. 480р. до н.е. з об’єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації у Північ. Причорномор’ї поділяють на два періоди: 1.”Грецький” (II пол. VII – середина I ст. до н.е.) 2.”Римський” (середина I cт. до н.е. – IV ст. н.е.).

3.Походження слов'ян та їх розселення на території України. Теорії походження Русі. Руська земля. У І тис. на історичну арену стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них – дунайська – була висловлена ще Нестором літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.Становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. цей процес, розгортався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром. Сучасна наук відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. Відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили київську династію, однак держава на українських землях почала формуватись задовго до ІХ століття як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації слов’янства.Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.До утворення Давньоруської держави у схід. слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань. Прямими предками українців є сім союзів східнослов'янських племен, які протягом VII - VIII ст. розселилися на території сучасної України, а згодом утворили державу. Назви цих союзів зберіг літопис «Повість минулих літ». Це — поляни, деревляни, волиняни (поряд з цією назвою літописець вживає ще назви дуліби та бужани), хорвати, уличі, тиверці, сіверяни.Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен для боротьби з ворогами або для здійснення воєнних походів: згодом - союзи близьких за культурою сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні політичні союзи. Одним із перших у VII ст. виник Дулібський союз.Політичний розвиток Полянського союзу племен на межі VIII - IX ст. призвів до створення Київського князівства. Центром Київського князівства став Київ, назва якого за легендою походить від імені старшого з трьох братів - засновників міста - Кия. Київ виник наприкінці V ст. на правому березі Дніпра, Кий — засновник Києва - був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства. 4.Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перш і князі, їх зовнішня і внутрішня політика. Закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося в другій половині IX ст. і було пов'язане з діяннями руських князів Діра та Аскольда. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Про Аскольда з чужоземних джерел відомо: 860 р. Аскольд здійснив морський похід проти Візантії. Зібравши чимале військо, він пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. З цим походом Аскольда історики пов'язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства як державної релігії Русі. Ймовірно, 860 р. під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняв не лиши Аскольд, названий по-християнському Миколою, але й більшість його дружинників. Аскольд був останнім правителем з династії Києвичів, яка була усунута від влади представниками варязького роду Рюриковичів. У 882 р., з Новгорода до Києва із загоном воїнів прибув Олег (опікун малолітнього сина князя Рюрика - Ігоря, мав повноваження правити від імені княжича), який заманив на зустріч Діра й Аскольда, вбив їх і захопив владу. Правління династії Києвичів завершилося.Династія Рюриковичів. Убивши 882 р. князя Аскольда, Олег із роду Рюрика почав княжити в Києві. Відбулось утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Олег (882 - 912). Після захоплення влади 882 р. Олег об'єднав Новгородську і Київську землі в єдину загальноруську державу (Київська Русь), столицею якої став Київ. Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. Правитель збільшив територію держави: приєднав землі деревлян, сіверян, радимичів, словенів, кривичів та племен неслов'янського походження (меря, весь, чудь). Олег посилив князівську владу за допомогою дружинників, які збирали данину (полюддя), чинили суд на місцях. Олег здійснив два воєнні походи па Константинополь: 907 р. і 911 р., унаслідок чого було укладено вигідні для Русі договори. Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату. У 912 р. під час одного з походів він загинув. Ігор (912 - 945). Ігор підкорив деревлян (914) і після трирічної боротьби переміг уличів. Князь послабив владу дружинників-варягів, місцевих князів. У 915 р. та 920 р. воював з печенігами, які вперше з'явилися на південних кордонах держави. Здійснив походи на Константинополь.Перший похід (941) був невдалим: човни русичів наразилися на «грецький вогонь» візантійців. Другий похід (943 - 944) завершився укладанням мирної угоди з Візантією. Воєнні походи поглинали багато коштів, вимагали від держави постійного їх поповнення. Саме тому Ігор збільшував данину з підлеглих народів. Одне з повторних збирань данини в 945 р. призвело до повстання деревлян, під час якого князя було вбито. Ольга (945 - 964). Княгиня Ольга для зміцнення великокнязівської (центральної) влади здійснила реформи: ліквідація місцевого княжіння: 946 р. знищила деревлянську знать, спалила столицю Іскоростень, ліквідувала правління династії князя Мала. Ольга провела реформу збору данини: точно встановлені норми данини, податків, повинностей (статути, уроки, оброки), які тепер збирали в спеціально відведених для цього місцях - погостах. Вони стали опорними пунктами верховної влади на місцях. Там представники князя не тільки збирали податки, але й виконували адміністративні і судові обов'язки. Святослав (964 – 972). 964 - 966 рр. - підкорює в'ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає союзників хозарів - завойовує Волзьку Булгарію, буртасів (мордва); завдає поразки Хозарському каганату, заволодіває його столицею Ітіль. На Північному Кавказі підкорює племена ясів і косогів. Падіння Хозарського каганату відкрило шлях на Русь кочівникам-печенігам. У 968 - 972 рр. Святослав воює з цими ворожими племенами.

5.Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий. а) Володимир Великий(980 - 1015). Його внутрішня та зовнішня політика; Після смерті князя Святослава у жорстокій боротьбі за владу між його синами переміг Володимир. Протягом 981 - 984 рр. придушені повстання в'ятичів, радимичів, установлено для них данину; приєднані землі Червенської Русі (належали полякам), землі ятвягів, а згодом - землі білих хорватів; 985 р. - похід проти Волзької Булгарії; зміцнені позиції Київської Русі в Північному Причорномор'ї, Криму, Приазов'ї, на Таманському півострові з'явилося Тмутараканське князівство. За територією Київська Русь стала найбільшою країною тогочасної Європи. Проведені реформи: адміністративна - зміцнення центральної (великокнязівської) влади і політичної єдності Русі: усунуто від влади племінних вождів, поступово князь передавав управління уділами своїм синам, а в деяких місцях посадив відданих йому намісників-бояр. Розбудовував Київ - столицю держави, збільшив територію дитинця в кілька разів; розпочав карбування перших на Русі золотих і срібних монет; військова реформа: з провідних посад усунені варяги-найманці, їх замінено військовою знаттю з русичів та інших народів; судова реформа - розмежовано церковне і світське (князівське) судочинство. Проте, переконавшись, що таким чином неможливо об'єднати державу, Володимир здійснив запровадження християнства як державної релігії. Хрещення киян улітку 988 р. започаткувало хрещення всієї країни.

б) Ярослав Мудрий (1019- 1054). Його внутрішня та зовнішня політика. Ярослав Мудрий утвердився на великокнязівському престолі як переможець майже чотирирічної міжусобної боротьби після смерті Володимира. Багато зусиль докладав для збереження цілісності та єдності Київської Русі: повернув під свою владу Червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим; ходив на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав м. Юр'їв; не полишав будівництва, розпочатого батьком, на північному кордоні Русі; 1036 р. остаточно здолав ворога Русі - печенігів. Уперше письмово оформив єдину збірку законів «Руська правда».У зовнішній політиці надавав перевагу мирним дипломатичним засобам: розвиток міждержавної торгівлі, розвиток господарських відносин, укладання династичних шлюбів своїх дітей з монаршими особами Європи (мав прізвисько тесть Європи). Поділив землі між своїми синами та двома онуками. Така форма правління називається колективним сюзеренітетом - влада належить не одноосібному правителю, а об'єднанню найсильніших князів-родичів. Це стало початком переходу до розпаду великої держави на самостійні князівства.

6.Визначте особливості правління Ярославичів та Володимира Мономаха.  Під час правління Ярославичів розпочався поступовий процес розпаду Київської Русі й занепаду влади великого князя. Він уже не мав тієї влади і сили, як мали попередні великі київські князі. Сини Ярослава, не бажаючи поступитися власними амбіціями, знехтували заповіт батька, натомість примушуючи інших його дотримуватися. За часів правління Ярославичів над Руссю нависла нова загроза зі степу. Напади орд половців були спустошливими для Південної Русі. Половці вдало користувалися міжкнязівськими чварами, здійснюючи нові набіги. Міжкнязівські чвари і набіги степовиків негативно впливали на розвиток Київської Русі. Це розуміли і сучасники подій. Щоб узгоджувати інтереси князів й організувати відсіч половецьким набігам, найвпливовіші князі збиралися на з’їзди. Завдяки з’їздам удавалося припиняти міжусобиці, організовувати князів на спільні походи проти половців. Важливим для подальшої долі Русі стало прийняття нового принципу престолонаслідування. Володимир Мономах (1113–1125 рр.), ще будучи князем у Переяславі, постійно проводив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів.Володимир Мономах зумів відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з під його влади жорстоко придушувались. Все це сприяло суспільно-економічному, політичному зміцненнюКиївської Русі на поч. Х11 ст.Ще в 1097 р Мономах став ініціатором проведення Любецького з’їзду князів. Головними ухвалами цього з’їзду були:− кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;− встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;− заборонялись приватні стосунки князів з половцями.Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але дальший розви-ток феодальних відносин і посилення окремих князівств роби-ли це роздроблення неминучим, що остаточно відбулось після смертікнязя.

7.Русь-Україна у період політичної роздробленості: причини і наслідки. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. 3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. 4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура. Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.

8.Утворення Галицько-Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич. «Королівство Русі» Данила Галицького. Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві, яке надалі майже впродовж 150 років відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло: 1. Вдале географічне положення. 2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга. 3. Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264). 4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Галицько-Волинська держава ґрунтувалася на єдиній українській основі.Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були: – прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.); – безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.); – наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів); – енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. На весні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Тим самим Данило поклав край зазіханням німецьких рицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі. Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі, де його чекали не тільки значні демографічні втрати, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол Чернігівського княжича Ростислава. Але у 1245 р. Данило одержав перемогу над військами Ростислава.В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару.Данило Галицький не зміг реалізувати плани що до створення антиординської коаліції.У 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ на чолі з Бурундаєм. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та ін. міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму, де й помирає Данило у 1264 р., після серйозної хвороби.

9.Галицько-Волинська держава в останній третині XIII — у першій половині XIV ст. На рубежі XIII – XIV ст. син Лева Юрій І (1301 – 1308,(1315)) відновив єдність Галицько-Волинської держави ), утворив окрему Галицьку митрополію, установив дружні відносини з Польщею і Тевтонським орденом. Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул. За період його правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.) - останні князі династії Романовичів. Період правління Юрія II (1325-1340) став поступовим занепадом Галицько–Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Галицько-Волинська держава - безпосередня спадкоємиця Київської Русі: а) зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; б) після занепаду Києва стала новим центром політичного та економічного життя; в) розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; г) продов¬жила славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.

10.Литовсько-Руська держава: формування, устрій, суспільно-політичні відносини. Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі. У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-1263р.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилом Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), який започаткував династію Гедиміновичів, здобувши білоруські та українські землі. У 50-х роках 14 століття з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпровя. Його очолив старший брат Любарта великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345-1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь повинна належати литовцям». 1355-1356 рр. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на утвердження централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалось також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків. 1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

11.Польська експансія на українські землі в другій половині XIV — у середині XVII ст. Люблінська унія. Берестейська унія, її причини та наслідки. До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що ба¬зувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На за¬войованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одини¬цю . Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство. Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьо¬му не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Лит¬вою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небез¬пекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства та Крим¬ського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення мос¬ковської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського ханства, яке у 1449 р. відокре¬милося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччи¬ни. У1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали на Украї¬ну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі {з 1450 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі). Люблінська унія Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні на¬слідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських зе¬мель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював на-самперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполи¬тої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом україн¬ських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: по¬силюються економічні утиски, обмежується політичне життя, за¬непадають національні традиції та культура. Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одно¬го боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніатська меншість разом із мит¬рополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднання з ка-толиками, проголосив уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ' я поза зако¬ном, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зок¬рема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацт¬во. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний роз¬кол української нації. 12.Зародження українського козацтва: причини та сутність. Реєстрові козаки. Запорізька Січ — вільна козацька республіка. Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. “Страж” “розбійник”.Чинники, що сприяли появі козацтва: 1. Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя...; 2. Досвід освоєння південних територій; 3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення.Необхідність виникнення козацтва зумовлена: 1. Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.). 2.Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту. 3.Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар). Турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом. 1572р. універсал Сигізмунда ІІ Августа – встановив козацький реєстр в 300 чол. – “регулярне військо”. Стефан Баторій вписав в реєстр 500 чол., 1590р. – 1 тис., 1625 – 6 тис., 1630 – 8 тис. Організаційно реєстрове (городське) козацтво 1625р. складалося з 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Поява реєстрового війська поклала початок двом важливим суспільним процесам: а). утворенню реєстрових збройних формувань; б). легітимізації козацького стану – юридичному визнанню козацтва.Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Перша писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється 1551р. у польського історика М.Бєльського (1495 – 1575рр.). у “Всесвітній хроніці”, він повідомляв, що у І половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.Заснування першої Запорізької Січі, історики, як правило пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д.Вишневецького (Байди) (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, що стала не тільки гарантом безпеки, а й стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртуванням запорізького козацтва.Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців зумовили оригінальний, неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і духовним органом Січі була січова рада. Важливою функцією Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової, або полкової старшини. Чисельність козацької старшини інколи доходила і більш як 150 чоловік.

13.Народні виступи проти Речі Посполитої під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Козацько-селянські повстання першої половини XVII ст. Наприкінці XVI ст. – на поч.. XVIІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: І – 1591 – 1596рр. ІІ - 1625 – 1638рр.Причини першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верстви, спроби офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К.Косинського (1591 – 1593рр.) це перший великий селянсько-козацький виступ. Повстання охопило Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводство. Серпень 1593р. повстанці терплять поразку під П’яткою на Житомирщині.Травень 1593р. повстанці почали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К.Косинський. повстанці зазнають поразки. А в 1594 – 1596рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній висунув проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. На р. Солониця біля Лубен козаки потерпіли поразку Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духовенством. 1620р. за гетьманування П.Скоропадського було задекларовано його позицію включенням всього Запорізького війська до складу Київського братства (40 тис.), відновлено повністю церковну ієрархію. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана (котрий висвятив київського митрополита Іова Борецького). Що посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Після смерті ревного католика Сигізмунда ІІІ козацтво висловилось рішуче за відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. Королевич Володислав змушений був створити незалежну комісію, яка виробила “Статті для руського народу” затверджені на королівському сеймі 1633р. Причини цих поразок були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; мало чисельність; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгоджені дії реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Отже, перебування українських земель у складі князівства Литовського тривало декілька віків. У XІV ст. (середина) розпочалося м’яке “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. А це стало підґрунтям виникнення і формування козацтва, як впливового чинника міжнародного життя XVI – XVIІ ст.

14.Причини та передумови національно-визвольних змагань українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні наприкін. 40-х років XVII ст. привело до великого повстання 1648 р., яке невдовзі переросло в Національно-визвольну революцію українського народу 1648—1676 рр.Найголовніші причини національно-визвольних змагань українців проти польсько-шляхетського режиму в Україні такі. 1. "Ординація" 1638 р., видавши яку, правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективі — на ліквідацію козацтва як стану українського суспільства. 2. Зростання експлуатації українського селянства внаслідок стрімкого поширення фільварково-панщинної системи господарства, особливо в південних і східних регіонах України3. Посилення національно-релігійного гноблення українського народу. Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл спричинила загальне незадоволення всіх верств українського суспільства. Головною рушійною та керівною силою революції виступило козацтво. Активну участь у боротьбі взяли селянство, міське населення, значна частина української шляхти та православного духовенства.У 1646 р. Хмельницький на запрошення французького уряду разом із запорізькими козаками брав участь у воєнних діях на боці Франції проти Габсбургів.Безпосереднім приводом до виступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Д. Чаплінський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, майже До смерті побив його наймолодшого сина та викрав кохану жінку Богдана Олену, з якою той мав намір одружитися (перша дружина Хмельницького померла). Намагання Хмельницького знайти і управу на Чаплінського в польському суді не дали жодних результатів. Король також нічим не допоміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні.

15.Ліквідація польсько-шляхетського режиму в Україні в 1648—1649 рр. Становлення Української національної держави. Початок Української національної революції 1648—1676 рр. був ознаменований оволодінням Богданом Хмельницьким у лютому 1648 р. Запорізькою Січчю та обранням його там гетьманом.Підготувавши основну військову базу на Запоріжжі, новообраний гетьман розпочав роботу, спрямовану на залучення до майбутнього виступу реєстрових козаків та широких мас народу. Гетьманські універсали із закликами до боротьби розійшлися всією Україною. Водночас Б. Хмельницький розумів, що для переможної війни зі шляхтою потрібна зовнішня допомога. До середини березня йому вдалося завершити переговори з Кримським ханством, яке зобов'язувалося надати допомогу проти поляків. Чисельність татарського війська, яке виступало на боці українців, становила в різний час віл кількох тисяч до кількох десятків тисяч осіб. Крім військової допомоги Україна убезпечувала себе від татарських нападів л півдня. На початку революції Б. Хмельницький та його прихильники висували лише ідею автономії для козацького регіону в складі Речі Посполитої. Про цс йшлося піл час переговорів із послами коронного гетьмана М. Потоцького в середині березня..Бойові дії розпочалися у квітні. Маючи бл. 15 тис. жовнірів, М. Потоцький поділив їх на три частини. Дві з них рушили проти козаків із завданням з'єднатися біля Козацької фортеці, розгромити Запорізьку Січ і придушити повстання.Роз'єднаністю поляків скористався Б. Хмельницький, яким 29 квітня оточив їх біля р. Жовті Води. а далі, заручившись підтримкою реєстрових козаків, що перебували в таборі противника, 16 травня повністю розгром и в польське військо. Тим часом на допомогу обложеним поспішали головні сили польської армії, очолювані королем. До Зборова на зустріч їм з частиною війська вирушив Б. Хмельницький, який 15 серпня під час переправи ворога через р. Стрипу завдав йому великих втрат. Наступного дня почався генеральний бій, який загрожував неминучою капітуляцією короля з усією армією. Але в найкритичніший момент татарський хан категорично зажадав від Хмельницького припинити бій та започаткувати переговори. Така поведінка хана пояснювалася його політикою "рівноваги сил", яка вела до виснаження України і Польщі, даючи можливість Криму безкарно грабувати ці землі. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір, за яким козаки здобували численні права: 1) Українська держава мала охоплювати територію Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств; 2) козацький реєстр встановлювався у кількості 40 тис. осіб, а селяни, які не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво; 3) всім учасникам повстання оголошувалася амністія, але магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; 4) католицька і православна шляхта зрівнювалися у правах, а православний митрополит отримував місце у польському сенаті.Зборівський трактат не відповідав ні фактичному успіху національно-визвольної боротьби, ні сподіванням українства. Замість остаточного визволення всього народу і створення власної держави доводилося задовольнятися автономією, і то лише для козацької верстви. Це викликало в Україні незвичайне обурення та стрімке наростання антифеодальної боротьби. Було зрозуміло, що перемир'я триватиме недовго.

16.Воєнні дії між Україною і Польщею в 1650—1653 рр. Білоцерківський договір. Битва під Батогом.

Третій етап (серпень 1649 – червень 1651 рр.) – крах, внаслідок позиції Кримського ханства, спроб реалізації програми створення незалежної Української держави.На початку серпня 1649 року Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом. Становище поляків було катастрофічним, але підкуплені татари на чолі з ханом Іслам-Гіреем змусили Хмельницького припинити бій і 8 серпня укласти з польським королем мирний договір (Зборівський трактат). Головними пунктами його було встановлено: – 40 тисяч козацького реєстру; – козацька територія обіймала воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське; – всі учасники повстання підлягали амністії;-київський митрополит діставав місце у сенаті; – питання про унію повинен був вирішити найближчий сейм; – основна маса українських селян повинна була повернутися до свого попереднього стану. Четвертий етап (червень 1651 – березень 1654 рр.) невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України у межах Речі Посполитої і пошук оптимального варіанту шляхом прийняття протекції московського царя чи турецького султана. Укладення Переяславського договору з Москвою про входження Української держави до складу Московського царства в основному на принципах федерації. 18 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський трактат. Чисельність реєстрових козаків знижувалася до 20 тисяч, а козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. Шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Білоцерківський договір мав ще більш умовний характер, ніж Зборівський. Сейм не затвердив Білоцерківський договір, що розв’язало руки Хмельницькому. 22 травня 1652 року під Батогом (Поділля) Хмельницький оточив польське військо (20 тис. чоловік) на чолі з М. Калиновським. Сам Калиновський, а також один з кращих воєначальників Польщі Пшіємський та багато інших знатних шляхтичів загинули в бою. Ця битва і перемога в ній Хмельницького порівнюється сучасниками з перемогою Ганнібала над римською армією під Каннами – зразком мужності бійців і таланту полководця. Нова кам'янецька угода 1653 року була укладена на умовах Зборівського трактату (лише передбачених ним прав і свобод козаків), всі інші аспекти договору ігнорувались. Жванецька компанія виявилась катастрофічною для козаків, завдяки знову ж таки татарам.

17.Українсько-московська угода 1654 р., її причини та наслідки. Розвиток Української національної революції в 1654—1657рр.

8 січня 1654 року відбулася Переяславська рада. Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Його значення: – договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої; – він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичного суверенітету Української держави; – він відкривав перспективу в союзі з Москвою довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави; – він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь за визнанням П. Орлика "найсильнішим і иайнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України", Одним з найважливіших наслідків визвольної війни було масове покозачення селянства і міщанства. “Усе, що живе піднялося в козацтво” – відзначив Самовидець. Кріпосницькі порядки в Україні були істотно підірвані. 2 У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648 – 1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; – незалежність і соборність Української держави; – генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби. З початком визвольної війни почала формуватись українська національна державність. Її основні форми поступово склалися в Запорізькій Січі, а свого дальшого розвитку набули при гетьмані П. Сагайдачному. За часів його гетьманування устрій Запорізької Січі був частково поширений на "волость" або в “городи”, де розміщувалися козацькі полки. У ході війни з Польщею козацький державний устрій поширився на звільнену територію України і став основою нового державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада всього війська. Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яку венеціанський посол в Україні називав “суворим сенатом” (А. Віміна). У квітні 1657 року в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником В. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія, що свідчить про намір гетьмана перетворити цю інституцію у монархічну і зробити її спадковою у своєму роді.Отже, це був період найбільшого політичного і воєнного піднесення України. Без сумніву, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізне, ставлячи часом понад усе корпоративні інтереси. Смерть Б. Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала скріпитись українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.

18.Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр. Гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького. Після смерті Б.Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, послаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну, як незалежний політичний організм. У жовтні 1657 р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву І.Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником Пушкарем, запорізьким кошовим Барабашем, які спиралися на незадоволені козацькі низи і найбідніші, або декласовані верстви тогочасного українського села (дейнеки, або “люди ніякі”). Царський уряд удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційних рух проти Виговського, сподіваючись змусити його дати згоду на введення російських гарнізонів в Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зі Швецією. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дій. У травні 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. В цій битві загинуло 50 тис. українців. Царські війська відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згідно з нею Річ Посполита мала перетворитися на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам від усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась в руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, свої фінанси, монету. Весною 1659 р. 100 тис. російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.06.1659) вона була повністю розгромлена українським військом.

19.Розчленування України на Лівобережну та Правобережну. Павло Тетеря та Іван Брюховецький. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави. Після жорстоких боїв і нової поразки російських військ під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667р.) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення на Україні. Саме в цей час надзвичайно складний період української історії (період руїни) на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалося розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра. І Росія і Польща занепокоєні зміцненням козацької державності, активно підтримували суперників Дорошенка. Це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежність України. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. На початку 70-х рр. Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, Дорошенко був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції. Значення революції в історії України:-привела до витворення національної держави;-формувала національно-державну ідею;-була могутнім імпульсом для розвитку національної свідомості;-сформулювала нову політичну еліту, що захищала національні інтереси;-зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна», й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;-істотно збагатила й зміцнила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;-протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань у роки революції;-сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (літописи), художньої літератури тощо.

20.Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і тери¬торіальну цілісність Української держави. Після жорстоких боїв і нової поразки російських військ під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини Правобережну і Лівобереж`ну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667р.) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення на Україні. Саме в цей час надзвичайно складний період української історії (період руїни) на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалося розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра.

Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго...

І Росія і Польща занепокоєні зміцненням козацької державності, активно підтримували суперників Дорошенка. Це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежність України.

Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. На початку 70-х рр. Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, Дорошенко був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Значення революції в історії України: *привела до витворення національної держави; *формувала національно-державну ідею; *була могутнім імпульсом для розвитку національної свідомості; *сформулювала нову *політичну еліту, що захищала національні інтереси; *зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна», й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;

21.Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович. Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи — представники останнього на місцях. Дем'ян Многогрішний Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські воєводи залишалися в п'яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами. Іван Самойлович Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Царські представники поновили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман. Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові. 22.Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська катастрофа. Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний дер-жавний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова дерл^ава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства — зі спадковою владою, титу-лами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було нама-гання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, підписуючи «Коломацькі статті», відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной держави 8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца. Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника В.Борисенка, виявилися марними . Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І.