33. Заснування кіностудій. О.П. Довженко та його роль у розвитку українського та світового кіномистецтва.

1925 року Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ) було оголошено конкурс на проект кінофабрики. З 20 робіт обрали проект Валеріана Рикова, в розробці якого брали участь студенти старших курсів архітектурного факультету Київського художнього інституту. Після проведення конкурсу велике значення мав вибір місця. Спеціальна комісія в Києві оглянула три земельні ділянки. Найкращою і найзручнішою визнали територію поблизу Пушкінського парку, тому що тут був водогін, каналізація і, головне, можна було налагодити постачання фабрики електроенергією. Досвід будівництва Київської кінофабрики пізніше було використано при зведенні аналогічних підприємств у Москві та інших містах. План будівництва був затверджений у тому ж році, а будівництво розпочалося весною 1927 року. Побудова велася за німецьким зразком на 40-гектарному вигоні з центральним павільйоном (110 на 40 метрів; 3600 квадратних метрів корисної площі), де можна було одночасно знімати 24 ігрові та 12 культурфільмів при напрузі 13 тисяч ампер постійного й 6 тисяч перемінного струму. Ця кінофабрика, яка заснована ВУФКУ як організація у 1928 році, на той час була найбільшою кіностудією в СРСР і забезпечувала близько половини радянського кіновиробництва.

Київську кіностудію художніх фільмів на передодні війни очолював О.П. Довженко. Значним успіхом української радянської кінематографії кінця 30-х років і, зокрема, О.П. Довженка як художника став фільм «Щорс». І.А. Савченко поставив фільм «Вершники» (за романом Ю.І. Яновського, 1939) і «Богдан Хмельницький» (за сценарієм О.Є. Корнійчука, 1941). Досягненням кіномистецтва були також фільми «Велике життя» Л.Д. Лукова, «Трактористи» І.О. Пир’єва та ін. 1938 р. І.П. Кавалерідзе поставив звуковий фільм «Запорожець за Дунаєм». Першими українськими кольоровими фільмами були «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч». Значною подією в художньо-документальному кіно стали фільми О.П. Довженка і Ю.І. Солнцевої «Визволення» та «Радянська Буковина» - про возз’єднання західноукраїнських земель і Північної Буковини в єдиній Українській Радянській державі.

34. Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінноїнаціональності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництвогазет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізаціївраховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умовдля всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газетукраїнською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі,болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народнийкомісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський,Микола Скрипник.При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянськогоетапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідаціянеписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогреснауки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системиосвіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.Зокрема, накреслюється:

- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженнямнавчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;- демократизація й українізація системи освіти;- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів,організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народнийуніверситет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?),позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західнимфронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українськихпедагогів.Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянськоїполітики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогунадавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти,учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школивідкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. булостворено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, якийузгоджував роботу громадських організацій.Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемамвищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватисядвома шляхами:- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриттяпаралельних курсів українською мовою;- заснування нових українських вищих закладів освіти.5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українськогонародного університету в Києві.7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві.22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищуХудожню школу в Україні.21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого УкраїнськогоНаціонального університету.Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив урядУкраїнської Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києвібуло три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти.Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але йпо деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. Угімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предметиукраїнську мову, історію й географію України та історію української літератури.Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа.6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного УкраїнськогоУніверситету в його власнім помешканні. Як зазначає український істориДмитро Дорошенко, це відкриття мало характер великого національного свята.Треба зазначити, що з 300 студентів університету 99% складали українці.22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний УкраїнськийУніверситет у Кам’янці-ПодільськомуУ цей же період засновано: Державний український архів, Національнугалерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національнубібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона моглаконкурувати з кращими бібліотеками Європи.24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка малатри відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але вінвідмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став позаполітикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетськоїпартії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв повідношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року вінназавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичноюдіяльністю.Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і йогосоратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступніцілі:- національне відродження України, піднесення її науки й культури;- розвиток економіки та продуктивних сил;- забезпечення українському народові гідного місця в культурному танауковому житті всього людства;- інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською йУкраїнською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського йросійського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року йутворення Української СРР було проголошено основні принципи радянськоїсистеми освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність іобов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети прошколу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви,скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всіприватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців ідівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класівбудувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи:технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, яківипускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість українськоїнаукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. НаУкраїні при будь-якій владі цього періоду продовжувалися заняття в школах тавищих закладах освіти. Після закінчення громадянської війни українські земліопинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складуУкраїнської СРР (площа – 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.), Західна Українавідійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захопленаРумунією, Закарпаття – Чехословаччиною.Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіманегативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системіосвіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначитиуспіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи,науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали,що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібносотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культурибули 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційногодесятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Цевідродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики«коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висуваннякадрів корінної національності, врахування національних факторів приформуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури,видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродженняохопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати.Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали зукраїнською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і закількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українськікнижки.Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали натериторії України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізаціїдуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десятьпореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступідо вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Дляпокращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалисяробітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київськомуполітехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківцізабезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися відоплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була назахідноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінаціїі у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборониловживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперіїдо 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р.вживання української мови було заборонене в усіх державних установах таорганах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено вдвомовні (з перевагою польської мови).Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснуватиу Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велосяконспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і впомешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали українськийуніверситет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахувалистудентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка.Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехнікавимушені були припинити свою діяльність.Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культурив повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. Урозвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатнийприродознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміологД.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієністта епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов,О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон,який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд іншихвчених широко відомі за межами України.Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявилаісторична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся земіграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедруісторії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна","Наукові збірники" історичної секції.Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальноїмедицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснованийінститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великийнауковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великоюпопулярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичнішколи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія),Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школаВ.Філатова.Література. Після революції особливим драматизмом і складністю вУкраїні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такийнапрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення"лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б"пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистамипролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко,М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українськихпролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку,проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого,підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови,виступали проти насильної русифікації.Український футуризм, який виник ще до революції, у першіпісляреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організаціїфутуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціаціяпанфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристивойовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві,пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію тамодернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів буловідносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко,М.Терещенко).Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів ілітературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійногомистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури(М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвалиїх "неокласиками".У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур"(української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичноїпартії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуруяк відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія напрактиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонноюселянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів -російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повноїперемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася увиникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілкаселянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). Усвоїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість наорганізацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусіпролетарської революції.Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких булиВ.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали своюпідтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту"- В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культуризагальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи зтого, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повиннаоб'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., колипомер його головний організатор В.Блакитний.У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарськихписьменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілкаписьменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була підданаВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка буластворена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владіофіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературноїтворчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, щовиразилося у лозунгу: «Геть від Москви».Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін.«ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене ідіяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганніоб'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного,нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт»ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників,мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал«Пролітфронт», де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, ОстапВишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тискуПролітфронт» було ліквідовано.У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток українськоїмови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладковзаявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав протиперекладу роману "Мать" на українську.Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво.Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобіввиразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша «Народний малахій",«Мина Мазайло".Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами «Звенигора", «Арсенал", «Земля".Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф".Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму(наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масовихагітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягластанкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук,І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді,Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українськірадянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Українів перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут,О.Монастирський, І.Курплас.Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російськихпередвижників. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтваУкраїни", розвиваючи національні традиції, використовували формивізантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразкиорієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художниківУкраїни". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твориО.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати","Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут ставсправжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей часповертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністськогонапряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зісполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім УкраїнськоїАкадемії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських,ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типубули поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятникаТ.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі.Активним було музичне життя України. Були створені Республіканськакапела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили дляпропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театральногоінституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей періодпроходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського,О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут,І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря. Розвитку української музики,як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистськимставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом інедовір'ям до "буржуазної естетики". Виникла велика кількість музичнихоб'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин ідіяли на кон'юнктурній основі.Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне,естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектуріпомітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїтидосягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвийпростір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиціконструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться наплощі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хочаокремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія уКиєві).

30. Період Центральної Ради Німецькі війська розпочали наступ в Україні 19 лютого 1918 р., австро-угорські – 27 лютого. Наступ вівся в основному вздовж залізничних колій. Територія Волинської губернії була очищена від більшовицьких частин усього за 3 дні. Почалося швидке створення української адміністрації в краї. До зони німецької окупації ввійшли Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська і частина Волинської губерній. Австрійці зайняли Подільську, Херсонську, Катеринославську і частину Волинської. Демаркаційна лінія між німецькими та австрійськими військами пройшла через територію Красилівського й Заславського повітів. Західну частину Заславщини зайняли австрійці, а східну – німці. Першим указом нового Волинського губернського комісара стало розпорядження про вибори в кожному селі спеціяльних квартер’єрів і фуражирів, які мали забезпечувати потреби союзної армії, яка швидко перетворювалася на окупаційну [Сабадаш І. 1918 рік на Красилівщині / Українська революція 1917-1920 рр. на Хмельниччині. – Хмельницький-Красилів, 1998 Німецько-австрійська армія створила свою військову адміністрацію, паралельно цивільній, яку створювала чи відновлювала Центральна Рада. Першим розпорядженням цієї адміністрації був наказ для населення здати зброю, в т. ч. холодну. Нові господарі боялися опору народу. За невиконання розпорядження погрожували стратою без суду за законами військового часу. Боялися вони недарма. За попередній рік загальної анархії населення запаслося, вимінявши у солдат-дезертирів на харчі, самогон, чи інший селянський скарб, величезну кількість зброї. До того ж, відступаючи, більшовицькі частини робили спроби озброїти населення. Після їх відступу значна частина застарілої зброї перебувала на складах і теж була частково роздана, або розграбована населенням. Проте люди не поспішали виконувати це розпорядження [Там само.]. По всьому повіту було здано менше сотні одиниць, переважно несправних мисливських рушниць і ґвинтівок. Населення ніби передбачало, що зброя може знадобитися, і що нові порядки недовговічні. Уже з перших днів стало зрозуміло, що австрійці та німці жорстоко поставилися до місцевих жителів, особливо селян. Було заборонено з’являтися на вулицю після 23 години, заборонялися мітинґи, збори, профспілки. Спеціяльні реквізиційні частини забирали в селян худобу, птицю, яйця, м’ясо, інші продукти. Проте в перші два місяці 1918 р., а в деяких місцевостях аж до травня, ці явища ще не набрали масового характеру, були і певні позитивні моменти, особливо в сфері культурно-освітнього життя. У березні 1918 р. в Заславі почав виходити тижневик «Нова дорога», що з перервами проіснував до початку 1919 р., коли повіт знову було тимчасово захоплено більшовиками. Спочатку це видання повітового земства, а після гетьманського перевороту – Народної ради. До редакції входили відомі діячі соціяльної і ліберальної орієнтації: А. Річинський, В. Бромський, Н. Тупіко-Олейний та ін. Усі сучасні події газета обговорювала з точки зору загальнодержавних українських інтересів без усяких партійних тенденцій, або у крайньому разі намагалася це робити У віснику спочатку переважають публікації, що стосуються загальнодержавних питань. Проте значне місце, особливо з плином часу, займають публікації-відгуки на суто місцеві події. У березні 1918 р. в Заславі відбулися перші повітові демократичні збори, у яких взяли участь представники всіх станів населення і його національних верств. Збори підтримали перетворення, продовжені Центральною Радою, виступили за їхнє прискорення, особливо аґрарних і культурних .Збори направили делеґацію від Заславщини у складі А. Річинського та С. Ткачука до Центральної Ради, мали ряд зустрічей з вищими її посадовцями, переконували їх у потребі більш глибоких і швидких реформ у краї. 20 – 22 квітня 1918 р. відбувся Заславський повітовий учительський з’їзд, який прийняв важливі для розвитку освіти в краї резолюції. Серед них найважливішими стали рішення: негайно і повністю відновити скрізь початкову школу та українізувати її, відкинути партійність та політиканство, впроваджувати ідею української державности, ліквідувати багатоступеневість освіти та ін. Уже з січня 1918 р. завдяки рішенню земської управи в школах перейшли на українську мову викладання, щоправда в деяких місцях, напевно, тільки формально. «…Тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жорстокого рецидиву безграмотности і занепаду нашої національної культури», – писала з цього приводу газета «Нова дорога» Відновила діяльність повітова «Просвіта», активістами якої стали, переважно, місцеві вчителі. Було відкрито просвітянські відділення у волосних центрах та великих селах. За різновидами це були бібліотеки, хати-читальні, різноманітні гуртки. У лютому – квітні 1917 р. на території повіту і сусідніх повітів Волині з військовополонених українців, що перебували в таборах Рамштат, Вецлер, Зальцведель і Крайштадт формувалися частини української армії – 1 дивізія синьожупанників форми козацьких та 1-ша козацько-стрілецька дивізія, яку від кольору форми називали ще дивізією сірожупанників. Проте в часи Центральної Ради встигли сформувати лише полк Ще 16 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі. У нашій місцевості, під керівництвом інструктора, створено відділ для охорони краю від зовнішнього ворога. Окремі кадрові частини формувалися з інструкторів. У квітні 1918 р. прийнято нове рішення про формування територіяльних кадрових частин, відтак постав кадровий корпус на чолі з генералом-гетьманцем Дядюшею. У цей час відбувається певна зміна в ставленні народних мас до Центральної Ради. Після анархії другої половини 1917 – початку 1918 років, пов’язаної з діяльністю більшовиків у повіті, після самосудів, арештів і конфіскацій, після масових ґвалтів і беззаконня, після засилля банд деморалізованих солдатів із гаслом «бей буржуев», Центральна Рада здавалася стабільним, демократичним і вже давно знаним органом влади, захистом від більшовиків. Та й австрійська та німецька армії не поводили себе так брутально і завойовницьки, як це стало за часів гетьманату.Черговий етап української революції припав на 29 квітня 1918 р., коли німецькі війська розігнали Центральну Раду і сприяли становленню влади гетьмана Павла Скоропадського. Центральна Рада не хотіла проводити політики визискування селянства, прагнула виконувати умови Берестейського миру, не загострюючи вже існуючі протиріччя. Проте, вже 30 квітня з’явився гетьманський маніфест «Грамота до українського народу», яким було скасовано Центральну Раду та існуючі на місцях земельні комітети. Отже, основне питання, яке мав вирішити гетьманський переворот – це зміна аґрарної політики. У повіті цей переворот відбувся мирно, без будь-якого кровопролиття. Місцеве німецьке командування спочатку, протягом кількох днів, не визнавало гетьманську адміністрацію, але потім, після втручання вищого командування союзних військ, змінило свою позицію. Місцеве населення в більшості поставилося до нового режиму неприхильно. Усі вважали гетьманців ставлениками окупантів. Осередки українських національних партій, що брали участь в національно-державному будівництві за Центральної Ради, відмовилися співпрацювати з гетьманом. Тому нова влада опиралася на окупаційні й свої власні збройні сили. Повітом прокотилася хвиля обшуків та арештів серед активістів революційних партій. Їх звинувачували в більшовизмі і на перших порах висилали за межі України – спочатку в Росію, а потім утримували в спеціяльних таборах для інтернованих у Німеччині та Австрії. Гетьманський режим не робив різниці між справді більшовиками і прихильниками українських соціялістичних партій. Крім інтеліґенції й військових діячів серед тих, хто піддавався переслідуванням, було багато робітників та селян. Було встановлено сувору цензуру. Усе частіше заславський вісник «Нова дорога» виходив з білими плямами, які іноді займали мало не цілу сторінку з поміткою редактора «Вилучено цензурою». Пояснюючи ситуацію, редакція писала: «Правду цензура не пропустить, а брехати совість не давала» Незважаючи на введення жорстокої цензури, гетьманський уряд зробив дуже багато для розвитку місцевої і центральної преси. Тільки у квітні – травні 1918 р. в Україні стало виходити до 180 газет [Рудий Г. Я. Періодична преса як джерело вивчення національно-культурної політики Української держави // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 88-90.]. Цей уряд складався з визначних фахівців, зумів досить швидко створити Українську Академію Наук, університети та ін. Досить несподіваною від гетьмана, відомого своїми українофільськими симпатіями, стала заборона лекцій, виступів, театральних постанов та інших масових заходів товариства «Просвіта». По суті для «Просвіти» дозволеною залишилася лише бібліотечна діяльність. Проте інша сторона культурної діяльности – освіта, користувалася пильною увагою гетьмана і була швидко українізована. Учителі були демобілізовані з війська, отримали значну матеріяльну допомогу і були досить швидко влаштовані на роботу. Особливе незадоволення викликала серед населення аґрарна політика монархічної влади. Разом з німецькими військами повернулася значна частина місцевих поміщиків та їхніх урядників. Спочатку вони вичікували, активно співпрацюючи з німецькою адміністрацією, допомагаючи їй вилучати продовольство. Саме вони зайняли ключові пости в гетьманській повітовій та волосних адміністраціях – посади губернських, повітових і волосних старост. На службу в гетьманську поліцію, у державну варту приймалися в першу чергу колишні жандарми і поліцейські, заможні селяни, діти поміщиків Були створені повітові і губернські відділи державної варти, які отримали надзвичайні повноваження по боротьбі за встановлення порядку, відновлення права приватної власности як основи культури і цивілізації. Іншим указом були створені повітові ліквідаційні комісії, які вивчали скарги поміщиків на селян і повертали їм загарбану селянами і солдатами власність – земельні ділянки, худобу, реманент, запаси продовольства, фураж, інше майно. Так, на заяву управляючого Заславським маєтком князя Санґушка Бучковського було проведено масові труси й обшуки в Заславі, Васьківцях, Білогородці, Клембівці та інших селах повіту. У селян було вилучено велику кількість майна, найбільше винних у попередніх реквізиціях покарано нагайками, кількох чоловіків, насамперед членів колишніх більшовицьких ревкомів і рад, було заарештовано, інші втекли й переховувалися в лісі, або у родичів. Менш як за місяць поміщицьке землеволодіння було відновлено. Однак старі/нові власники вже не мали достатньо реманенту, робочої сили, щоб обробити поля і засіяти їх. Тому за вимогою німецької адміністрації було видано розпорядження про обов’язковий засів селянами поміщицьких полів. Проте це не задовольнило поміщиків. Вони хотіли залучати селян і до збирання врожаю, не оплачуючи їм по сучасних розцінках. Коли настали літні сільськогосподарські роботи, селяни продовжували бойкотувати поміщиків, і останні звернулися за допомогою до гетьманських і окупаційних властей з пропозицією знову ввести примусову працю для селян. З оглядом на вище викладене міркування вважаємо своїм обов’язком завчасно повідомити центральні власті, що заради забезпечення своєчасного збирання хліба в поміщиків, цих головних поставщиків хліба на ринок, необхідно оголосити населенню про запровадження примусових робіт, по тодішній ціні» Виконуючи волю поміщиків, гетьманський уряд 8 липня 1918 р. видав спеціяльний закон, який надавав місцевим земельним комісіям право виносити постанови про обов’язкові роботи селян на користь поміщиків. Заславські поміщики дуже широко користувалися цим правом. У повіті селяни практично скрізь працювали на поміщиків тільки під загрозою силових дій, гетьманських і німецьких військових загонів Населені пункти, де було вчинено опір, обкладалися хлібними й грошовими контрибуціями. По селах рейдували численні заготівельні і каральні загони окупантів, які забирали в населення продовольство, худобу, птицю, фураж, особисте майно. Часто на одні й ті ж села здійснювалися повторні нальоти, в результаті яких вони майже повністю були спустошені. Така доля спіткала села Васьківці, Білогородку, Ямпіль деякі інші Так, наприклад, у липні 1918 р. на село Ожигівці наклали контрибуцію в розмірі 600 тис. крб. Для її стягнення в село прибув загін на чолі з начальником повітової варти. Населення до вказаного терміну зібрало тільки 200 тис. крб. Тоді карателі висікли кожного п’ятого селянина. Потім стали ходити по хатах і забирати найцінніше майно, худобу Контрибуція накладалася за невиконання розпоряджень влади, зберігання і невидачу зброї, приховування продовольства та фуражу, невихід на роботу, невиконання гужових робіт абощо. Стягування майже скрізь супроводжувалися репресіями. Крім того, поміщики часто стягували більше майна з селян, ніж у свою чергу останні забирали і спалили в них. Все це вже до осені 1918 р. розорило село і привело сільське господарство до занепаду. Різко скоротилися посівні площі озимих (майже в 2 рази, порівняно з попереднім періодом). У деяких селах району почався голод, насамперед у тих, з яких стягувалася контрибуція. Спалахнули перші ознаки епідемії, що пізніше стала забирати тисячі людських життів. Це насамперед висипного, а пізніше плямистого тифу, віспи, дизентерії, занесеного австро-німецькими вояками вірусного грипу «іспанки», а в деяких містечках – холери. Лікарні не мали вільних місць, хворі лежали навіть по коридорах. До того ж лікували в першу чергу військових, а потім усіх інших. Проте апогей епідемій був ще попереду, в добу Директорії і польського панування. З плином часу німецько-австрійська армія, в умовах ослаблення контролю з боку військових структур, починає поступово розкладатися, втрачається дисципліна. Удень й уночі все частіше відбуваються набіги німецьких солдатів, часто без командирів, які грабують населення, забираючи цінні речі, одяг, продукти, ґвалтують жінок. З літа 1918 р. почався вивіз устаткування з фабрик, заводів, рухомого складу залізниць. Залізницями, що йшли через повіт й далі, потягнулися ешельони, навантажені українським добром. Поштові відділення були завантажені тисячами посилок, які відправляли додому солдати та офіцери, чиновники цивільних відомств. Гетьманська адміністрація заборонила проведення всіляких з’їздів, навіть звичайних ділових та оперативних зборів. Місцева в’язниця, що була створена в Бернардинському монастирі (вона там є й до сьогодні), була переповнена політичними діячами, селянами і робітниками, активістами соціялістичних партій. Насамперед ув’язнювалися члени і голови місцевих народних рад, більшовицьких рад, голови і члени місцевого самоврядування, селянських спілок, земельних комітетів. Кілька десятків місцевих інтеліґентів було вислано до таборів у Німеччині. Фактично розпуск гетьманом земельних комітетів і запровадження ліквідаційних комісій стали сиґналом до селянських повстань у повіті, губернії та й у цілому майже по всій Україні. Треба сказати, що з самого початку повстання українські партії зайняли відносно нього неґативну позицію. Найвпливовіша серед селян Українська партія соціялістів-революціонерів і нелеґальний 2-й Всеукраїнський селянський з’їзд, що теж перебував під впливом українських партій, закликали селян не чинити збройного опору, щоб не наразитися на каральні дії австро-німецьких військ. Проте втримати селян від повстання в умовах посилення репресій гетьмансько-окупаційного режиму було неможливо. Навіть не всі есери й українські соціял-демократи підкорилися партійній дисципліні. Багато з них стали зачинателями й активними учасниками антигетьманського і антинімецького повстання, що в нашій місцевості почалося в травні 1918 р. Так, у південних волостях Заславського повіту швидко організувався і почав діяльність повстансько-селянський загін під командуванням П. Вереса Підтримані збройною силою місцеві селяни виступили проти розпорядження повітового старости про обов’язковий засів ними поміщицьких земель