56. Феномен української греко-католицької церкви.

Украї́нська Гре́ко-Като́лицька Це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська Унійна Митрополія, Українська Католицька Церква візантійського обряду, Унійна Церква) — одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церков свого права ^[3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити у Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)^[4]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація^[5]. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»^[6], в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.

У ХІХ-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором слів гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному і громадському житті УГКЦ відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

57. Романтизм в українській культурі.

Романти́зм (фр.romantisme) — ідейнийрухулітературі, науціймистецтві. Визначальнимидля романтизму сталиідеалізмуфілософіїікультпочуттів, анерозуму, зверненнядонародності, захопленняфольклоромінародноюмистецькоютворчістю, шуканняісторичноїсвідомостійпосиленевивчанняісторичногоминулого (історизм), інколи втеча віддовколишньоїдійсностівідеалізованеминулеабоувимріянемайбутнєчийуфантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постанняновихлітературнихжанрів — балади, ліричноїпісні, романсовоїлірики, історичнихроманів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокреманаголошуваннямнародності і ролі та значеннянаціонального у літературі і мистецькійтворчості, романтизм відіграввизначну роль у пробудженні й відродженніслов'янськихнародів, зокремаукраїнського. Першими виявамиукраїнського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» ОлександраПавловського і збіркаМиколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибокусвоєрідність і самостійністьукраїнськоїмови йукраїнськоїнародноїпоезії. До виявівукраїнськогопередромантизмузараховуютьтакожвиданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і баладиП. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакціяпроти не надтозначного в українськійлітературікласицизму, а протинаявних у нійтодібурлескних і травестійнихтрадицій і розвинувся у великійміріпідвпливомпоглибленоговивченнянародноїтворчості, з одного боку, та писаньросійських і польськихромантиків — з другого. Зокремачималийвплив на утвердження романтизму в українськійлітературімалиукраїнськішколи в російській і польськійлітературах. В російськійлітературіпровіднимипредставникамиукраїнськоїшколибули не тількизахопленіукраїнськоюекзотикою (природою, історією, народнимпобутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численніукраїнці, що писали російськоюмовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальнимибулиукраїнські теми й українськіекзотичнісюжетитакож для творчостіпольськоїукраїнськоїшколи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

В українськіймузиці ХІХ ст. романтизм бувпровідним стилем, якийнабувнайяскравішоговияву й новоїякості у творчості М, Лисенка. Загальнокультурнітенденціїнаціональноговідродженнякінця ХУІІІ і впродовжмайжецілого ХІХ ст. пов’язані з притаманнимромантизмовірозвиткомнаціональноїлітературноїмови, втіленнямнародноїобразності, використанням народно-пісеннихджерел, увиразненнямнаціональноїспецифіки у всіхділянках і жанрах літератури і мистецтва.

Пробуджуючинаціональнусвідомістьзахідноєвропейськихнародів, романтизм знаходитьсприятливий грунт в Україні, специфічнопереломлюючись через їїсоціокультурнежиття. Реаліїцьогожиттяполягали в тому, що в Україні не булоні "сімейноїзлагоди", ні "єдиногосередовища", як і не булосвоєїдержавності. Виборенінароднимимасами за часівнаціонально-визвольноїборотьбипід проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившисьруїною, а сама Україна з польськоїпровінціїперетворилась на провінціюросійську. І хочапісляпереділівПольщіукраїнськіземлі (за виняткомБуковини, Галичини і Закарпаття, щовідійшли до Австро-Угорщини) булиз'єднані, протецез'єднаннявідбулося в рамках Російськоїімперії. До складу їївідійшлитакожПольща і Литва. Однакякщоостаннізбереглидеякіелементисамостійності, залишившиськнязівствами, то всісферижиттяУкраїнибулипідпорядкованіінтересамРосійськоїімперії. Колоніальнаполітика, розпочата Петром І іпродовжена Катериною II, знищуючислідидавньоїавтономії, залишаласянаріжнимкаменемполітичноїлініїцарського уряду, якийусімазасобами "з'єднував" українськіземлі ІЗ загальною "сім'єю" коріннихросійськихгуберній. Українськіземлі стали російськимигуберніями, а пізніше генерал-губернаторствами з призначенням на вищі посади російськихурядовців. Кріпацтво, щоприйшло в Українупісляїїприєднання до Росії, знищиловсіпопередні "вольності" українського народу.

Утвердженняколоніального режиму в Українісупроводжувалось як економічноюексплуатацією, ліквідацією структур самоврядування, так і знищеннямкультурнихінституцій. Запроваджуєтьсяросійськамова в судах, вводятьсяросійськізакони, русифікуютьсявсішколи, робиться все, щобперешкодитистановленнюукраїнськоїнаціональноїкультури, задушитиїї в самому зародку, загальмуватидуховнийрозвитокнароднихмас, культура, моваякихрозглядаються як дещо "нижче" порівняно з вищою культурою елітнихстанів. Останні, отримавши "Жалованную грамоту дворянству", з козацькоїстаршини, українського панства перетворюються в "благороднихросійських дворян", яким уже стає не до народу, Йогомови, звичаїв, рідноїкультури. Русифікується і частинаміщанства, інтелігенції. З русифікацієюостанньогопов'язуєтьсявідкриттянавчальнихзакладів, завданнямяких є "зближати молодь з російськимипоняттями і звичаями, передавати ЇЙ загальний дух російського народу". Політикурусифікації проводить і православнацерква, яку віддаютьпіднагляд і керівництвополітичноївлади. Література того періоду, зображуючигромадськість та духовнежиття, зокрема те, щобулоспецифічнимукраїнським, трактувалаЙогоздебільшого, за висловом Дж. Грабовича, як доповненнячидублюванняросійського, імперського контексту, тобтофункціонувала й сама як додаток до імперськоїросійськоїлітератури.

Подібнітенденціїспостерігаються і в Галичині, де всебічнаполонізація, а потімвлада Австро-Угорськоїімперіїпризводять до комплексу зневіри у власнісили, здатністьпротистоятипроцесамнаціональногозбайдужіння і повногоутвердженняпсихологіїобивательства. Духовенство та інтелігенція, відчуваючиспорідненість з простим народом, все-таки дивляться на нього з погордою, відгороджуютьсявіднього чужою мовою і культурою — німецькоюмовоюурядовою, а в приватному життіпольською. Думка про те, щоукраїнськамованездатнапередаватитонкощінаукових і філософськихконцепцій, бути засобомтвореннясамостійноїкультури, повністюпідтримуєтьсяавстрійським урядом, якийсприяєпольськійадміністрації. Культура, література за умов загальногопочуттязалежності і вторинностістаютьдвомовними: на українських землях в Росії — російсько-українськими, в Галичині — німецько-українськими та польсько-українськими. Український народ залишається один, і нікомубулостояти за інтересийогокультури, яку вінпродовжуваввитворювати, утримуючи в своїйпам'яті як драматичніподіїісторії, так і обстоюючи право на людську й національнуіндивідуальність. Саме народна творчість, народнежиттязакладаютьсвітоглядну основу українськоїкультури, до якоїзвертається нова демократична інтелігенція, ідеї романтизму для якоїстаютьспівзвучними з прагненнямнаціональноговідродженняУкраїни.

Проблема романтизму, йогосутності, кола культурнихдіячів, якійогорепрезентували в Україні, загальнихфілософськихпитань, котрі ними ставились і розв'язувались, неоднозначно висвітлювались у нашійісторичній, а тимбільше в історико-філософськійлітературі. Так, М. Гру-шевський, характеризуючи стан культурного розвиткуУкраїни XVIII — початку XIX ст., основною йогоознакоювважавпояву нового ставлення до українськоїмови, ідеюнародності і романтичного захоплення нею. Витокиостанньоговінпов'язував з англійським та німецькимсередовищем, особливо ідеями Гердера. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячиізсуджень М. Грушевського, можназробитивисновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гуртокхарківськихінтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядамякихщебракуєполітичноїзабарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльністьКирило-Мефодіївського братства стаєпершоюспробою теоретичного оформленняукраїнськоїідеї в політичній і суспільній сферах. Обробкулітературноїнародноїмови на Галичиніпідвпливом романтизму і слов'янськоговідродженняздійснювала "Руськатрійця"" — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич Правда, самого М. Грушевськогоцікавлять не стількифілософсько-світоглядніаспекти романтизму, скількисоціокультурні. Останнєвластиветакож І. Огієнку, який при всьому романтичному захопленніукраїнською культурою, християнськоюрелігією в Україні не ставить питання про романтизм як самостійнукультурнутечію.