42. Політика «українізації», її наслідки для української культури. О. Шумський, м. Скрипник.

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все більше і більше звертаються історики, політики, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

У чому суть політики “українізації”? Чому більшовицьке керівництво пішло на її проведення? Відомо, що український національно-визвольний рух 1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави, закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся в Москві у квітні 1923 року. Виступаючи на ньому, Сталін пропонував “вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада в республіках стала зрозумілою і рідною.., щоб не тільки школи, а й усі установи, всі органи як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб вони діяли мовою, зрозумілою для нас” [1, 492] .

Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж різновид цієї політики називався “українізацією”.

Вона передбачала:- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і господарські кадри з представників корінної національності, які знають побут, звичаї, мову місцевого населення; - втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних національностей.

Українізація розглядалася Й. Сталіним і більшовицьким керівництвом не як довгострокова програма розвитку української культури і освіти, а як тактичний крок більшовицької партії “зближення” і “порозуміння” з українським народом. Бо сам Й. Сталін визнавав, що “Україна становила слабку частину Радянської влади”. З метою “зближення” і “порозуміння” з Україною як “слабкою частиною Радянської влади” Й. Сталін ще в 1921 р. наХз’їзді партії підкреслив, що українська національність існує, і розвиток її культури є обов’язком комуністів. Більше того, “якщо в містах України до цього часу ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані” [2, с 81].

Правовою основою з українізації були Конституції УСРР1919 та 1929 p.p. Так, в Конституції УСРР 1919р. ставилось завдання дати робітникам і бідним селянам всебічну і безплатну освіту.

Конституція УСРР 1929 р. закріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і національної ознаки, а також гарантувала всім національностям, які проживали на території України, можливість користуватися своєю рідною мовою.

6 жовтня 1922 р. третя сесія ВУЦВК прийняла кодекс законів про народну освіту УСРР.

Кодекс містив 767 статей і складався з преамбули і таких книг: 1. організація управління й постачання в галузі народної освіти; 2. соціальне виховання дітей; 3. професійна освіта; 4. політична освіта і виховання дорослих.

Незважаючи на те, що кодекс був занадто ідеологізований, насичений революційною фразеологією і декларативністю, він був важливим законодавчим актом, який значною мірою сприяв небаченому розвитку народної освіти в Україні в роки українізації.

Правовим фундаментом українізації були декрети та постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від 1 серпня 1923 p. і Декрет Раднаркому УСРР “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27 липня 1923 року. У травні 1924 p. VIII Всеукраїнська партійна конференція вказала на необхідність подальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських кадрів у партійному та державному апараті. 30 квітня 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату”.

Для реалізації цих декретів та постанов було створено Всеукраїнську центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва українізацією. Однак складність внутрішньополітичної ситуації, брак національних партійних і радянських кадрів, засилля в партійному і державному апараті великодержавних шовіністів, які були ворогами не тільки державної самостійності, а навіть культурної осібності, зумовлювали повільність темпів українізації, її декларативність.

Так, секретар ЦК КП(б)У, росіянин-шовініст Д. Лебідь стверджував, що в Україні розгортається боротьба двох культур - російської та української - і в цій боротьбі майбутнє за більш розвинутою культурою [3, 233].

Подібні ідеї поділялися багатьма російськими бюрократами та шовіністами. Багато з них не сприймали “українізацію”, вважали її “петлюрівщиною” і всіляко саботували її.

Але національно свідомі українці, переконані прибічники українського національного відродження щиро зичили успіху українізації і робили все для її здійснення.

Так, переконливим прибічником українізації був Г.Ф. Гринько - колишній боротьбист, який протягом 1920-1923 pp. очолював Наркомат освіти УСРР. Про це свідчать його ідейні погляди: “Я хочу сказати, що на Україні, хоч питання з проведенням українізації стоїть надзвичайно складно, все ж у мене таке враження, що ми відстаємо, що на Україні ми не тримаємо справжнього темпу розвитку щодо цього”. Особливе занепокоєння Гринька викликав національний склад компартії України: “Ми не вирівнюємося в бік збільшення в ній (партії) українських елементів”, “нам потрібно ще буде створити таку ситуацію, щоб широкі ряди націоналів у партії залучити до політичної роботи активності, тому що досі ще ми маємо дуже складний і сильний тиск великоросійських тенденцій та ухилів” [4, 257-258].

Іншим “активним товаришем” українізації був старий більшовик, нарком внутрішніх справ УСРР (1921 p.), нарком юстицій і генеральний прокуpop УСРР (1922-1927 pp.), нарком освіти УСРР М. Скрипник. Він був одним із тих небагатьох політиків Радянської України 20-30-х pp., які робили спробу зберегти основні риси української державності, чинили опір русифікаторській політиці Москви. Активним борцем за національне відродження був О. Шумський, який протягом 1924-1927 pp. очолював народний комісаріат освіти України. Виступаючи у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У з доповіддю про хід українізації, О. Шумський піддав критиці відставання у цій важливій справі партійного апарату. Положення його доповіді були включені до резолюції, в якій, зокрема, зазначалося: “Партія має прагнути того, щоб увесь робітничий клас України, незважаючи на національну належність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві українського суспільного життя” [5, 237].

У каталог виразників українського відродження 20-х pp. можна внести голову Раднаркому (1919-1923 pp.) і наркома закордонних справ України X. Раковського, політичного і державного діяча, історика М. Грушевського, блискучого режисера експериментальної студії “Березіль” Леся Курбаса, талановитого письменникам. Хвильового і багато менш відомих, але відданих українських патріотів.

Які ж наслідки мала “українізація”? Незважаючи на опір процесам українізації, наслідки її були досить відчутними.

Як зазначалося вище, українізація передбачала втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів української мови. Необхідність цього була очевидною: у 1922 p. в КПУ було лише 23% українців і 54% росіян, причому більшість українців говорили російською мовою. На одного члена компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською. Не краще співвідношення було в державних і господарських органах. Виступаючи 23 травня 1923 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У, де розглядалося питання українізації, голова Раднаркому УСРР X. Раковський так охарактеризував ситуацію: “.. У нас в центральних органах, тобто в комісаріатах, у правліннях трестів, у кооперації, за винятком сільськогосподарської, кількість українців, які знають і розуміють українську мову, надто мала. Може бути 1/5, 1/8 і навіть 1/10 всіх службовців” [6, 96].

З метою втілення в роботу державного, партійного і господарського апарату рідної мови постановами партії були створені шести- та дванадцятимісячні постійнодіючі курси, на яких службовці всіх рангів вивчали українську мову. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення з роботи. Хіба це не повчальний урок для народних депутатів і службовців незалежної України, які й сьогодні з трибуни виголошують промови чужою мовою. Політика українізації в кадровій справі дала позитивні наслідки. Так, якщо в 1923 р. українці становили лише 35% серед урядових службовців, то вже в 1927 р. їх було більше 54%. Завершилась українізація сільського державного апарату. 70% ділових паперів велось українською мовою.

Підводячи перші підсумки українізації, червневий 1926 р. пленум ЦК КП(б)У відмітив, що “за останній рік, з часу як поставили питання про українізацію на квітневому пленумі 1925 р, ми маємо величезні досягнення в галузі українізації. В державному апараті процент діловодства, що проводиться українською мовою, доходить 65, тоді як на початку того року він становив 20. Держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою”[7, 323].

Значних успіхів було досягнуто в українізації народної освіти. Станом на 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів республіки були українізованими, а 97% українських дітей вчилися рідною мовою. Цікаво навести і такі цифри. Якщо в 1923 р. видавалося тільки 28 газет українською мовою (86 - російською), а книг друкувалося 31% від загальної кількості, то в 1933 р. із 426 газет республіки - 373, а також більш як половина книг виходила рідною мовою. Українською мовою велась радіотрансляція. Випускалися майже всі кінострічки, ставилися вистави в 25% театрів українською мовою. Із жовтня 1926 p. усі оперні театри республіки перейшли на українську мову.

Не були забуті культурні і мовні потреби українців, які проживали в інших республіках СРСР. З ініціативи наркома освіти України М. Скрипника в регіонах, заселених українцями, створювалися україномовні освітні заклади, видавалась українська преса і велись радіопередачі українською мовою. Так, на Далекому Сході проживало близько 8 млн. українців. У кінці 20-х pp. XX ст. тут працювало більше 800 українських шкіл, кілька гімназій, було три українських видавництва, десятки газет, журналів виходили українською мовою.

На Кубані, де компактно проживало більше 3 млн. українців, відкривались українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення і навіть функціонував український учительський інститут.

Процес українізації викликав небачене піднесення національного відродження, бурхливого розвитку народної освіти, науки, українського театру і літератури, а українська мова перетворилася на головний засіб спілкування та самовираження суспільства.

Але для Й. Сталіна, для командно-адміністративної системи наслідки українізації були небажаними. Вони розробили власні плани національного будівництва, які мали багато спільного з традиційними принципами національної політики царської Росії. Розпочався “наступ Москви” на українське відродження. Борців за українізацію було звинувачено в “націоналізмі, який суперечив пролетарському інтернаціоналізму”. Розпочалися масові репресії, які знищили досягнення 20-х pp. і генофонд української нації. Нищівного удару зазнали виразники українського відродження: талановитий український письменник М. Хвильовий, Нарком освіти УСРР О. Шумський, відомий економіст М. Волобуєв, режисер Л. Курбас та інші. “Ворогами народу” і буржуазними націоналістами були звинувачені визначні діячі науки, культури, освіти. Із 500 репресованих письменників зникли з життя понад 200. В кінці 20-х - на початку 30-х років були сфальсифіковані справи міфічних організацій “Спілка визволення України”, “Промпартія”, “Український Національний центр” і репресовані сотні кращих представників української інтелігенції. 20-ті роки називають національним відродженням в Україні, а вже 30-ті -розстріляним відродженням.

Методом політичного нищення українського народу був терор голодом 1932 - 1933 pp., який забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. Не випадково він збігся з кінцем українізації й початком систематичних утисків української культури і освіти, масовим винищенням національної інтелігенції. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932 - 1933 pp. 199 тисяч осіб проти 115 тис. затри попередні роки (1929 - 1931).

Пройшли десятиріччя, і в умовах незалежної України наша рідна мова почала відроджуватись. Про це свідчить те, що нині нею щоденно спілкується понад 30 млн. громадян. Статус української мови законодавчо закріплений у ст. 10 Конституції України. На основі Конституції України було підготовлено Верховною Радою України новий Закон України “Про розвиток і застосування мов в Україні”. Прийнято багато законодавчих актів, спрямованих на мовне відродження, але вони часто не виконуються. Тотальна русифікація продовжується.

Академік Іван Дзюба пише: “Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України -всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь - не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу. Звичайно, якась держава під назвою “Україна” існуватиме. Але це не буде держава українського народу” [8].

Російська мова в Україні фактично є панівною. Книгодрукування, газети і журнали, радіо і телебачення, за невеликим виключенням є російськомовними. Так, на території України розповсюджується понад 2 тисячі назв періодичних видань Росії, близько 90% теле- і радіостанцій України ведуть свої передачі не українською, а російською мовою.

Все це веде до загибелі української культури, мови, народних звичаїв і традицій, до втрати української держави.

Отже, можна зробити висновки, що мовна проблема в Україні є дуже складною і важливою для національного відродження.

По-перше, вона породжена історичною особливістю, що склалася в Україні протягом багатьох віків. У нас нищились протягом століть українські патріоти, які боролись за національну гідність, честь і незалежність. Поведінка будь-якого народу визначається поведінкою еліти нації, а українська еліта була знищена царизмом, більшовицькою тоталітарною системою.

По-друге, українська мова утверджується сьогодні в умовах глибокої моральної деградації нашого суспільства, і це потрібно враховувати при проведенні мовної політики.

По-третє, в Україні немає об’єктивних причин для виникнення мовних проблем, але сьогодні мовна ситуація стала предметом гострої політичної боротьби між різними політичними силами. Про це переконливо свідчать законопроекти про введення російської мови як офіційної другої державної мови, які надходять у Верховну Раду України, рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Луганської обласної ради про надання російській мові статусу другої державної мови.

Зважаючи на викладене, хотілося б запропонувати ряд пропозицій.

По-перше, питання мовної політики мають вирішуватись у законодавчому порядку.

По-друге, на державному рівні вести діалог навколо мовної проблеми у вищих органах влади.

Ось що по цьому питанню сказав Віктор Ющенко на засіданні “круглого столу” газети “Сільські вісті”: “Я не буду експлуатувати тему мови. Не тому що її не існує, а тому що такою її зробила влада. Був би діалог навколо мовної проблеми, ми б за рік-півтора вийшли з цієї колізії. Зрозуміли б, що питання, якою говорити - російською чи українською, - не стоїть, бо є Конституція і закон про мову. Українська мова визначена державною і обов’язок держави -підтримувати її. Так само й інші мови” [9].

По-третє, контроль з боку вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади за виконанням конституційних норм та мовного законодавства у всіх сферах життя суспільства.

По-четверте, необхідно здійснити юридичний захист українського інформаційного простору, українського книгодрукування.

По-п’яте, не допускати волюнтариської практики компаній штучної українізації чи русифікації, які б вносили у суспільство напруженість і протистояння.

Аналізуючи уроки української історії і сучасні проблеми, думається, що досвід проведення і здобутки українізації 20-х pp. може бути творчо використаний у наш час національного і культурного відродження, розбудови незалежної української держави

Шумський Олександр Якович З 1908 року — член Української соціал-демократичної спілки. Народився у селянській родині на Київщині З осені 1917 року по осінь1919 року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради.

У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами в Петербурзі та Харкові державний заколот з метою встановити в Україні радянський лад. З травня 1918 року — один із лідерівборотьбистів. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.

З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складуКП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Х. Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі.

Олександр Шумський бл. 1924 р.Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу «Червоний шлях»,Радянська Освіта, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі зЙосифом Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В. Чубаря. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 р. й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її розламу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції. Меморіальна дошка вЖитомирі. Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) — підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ («шумськістів») і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала й була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-1935 рр. перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 р. тюремне ув'язнення замінили на заслання в Красноярськ. У відповідь на цю ухвалу розпочав голодування, домагаючись повної реабілітації. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни далі домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий Судоплатовим та Майрановским, за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва

Скрипник Микола Олексійович Народився у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині місто в Донецькій області) в родині службовця-залізничника. Початкову освіту отримав у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). На цей час припадає його знайомство з українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. В 1900 році склав у Курську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила російської соціал-демократії.

Заарештований уперше в 1901 році, С. не закінчив навчання, став «професійним революціонером» і до 1917 року вів активну підпільну більшовицьку роботу. На його рахунку 17 арештів, 7 заслань, 6 втеч, смертний вирок. В 1917 році С. — член головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, а також член комісії з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 на більшовицькому з'їзді рад у Харкові С. заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (т. зв. Народного Секретаріату), де він обіймав посади секретаря торгівлі й промисловості, праці, закордонних справ.

За дорученням В. Леніна, він виїжджає з Петербургу на Україну і в березні 1918 стає головою згаданого уряду, який під натиском німецьких військ натоді опинився в Катеринославі, а пізніше в Таганрозі, де й перестав існувати. На т. зв. Таганрозькій нараді (19 — 20. 4. 1918) С. обрано гол. бюра для утворення КП(б)У, на першому з'їзді якої, що відбувся в Москві (5 — 12. 7. 1918), він виступав гол. доповідачем. Але після з'їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був членом колегії Всерос. ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. У 1919 — 20 працював у Червоній армії, зокрема керував придушенням повстання отамана Зеленого, а з квітня 1920 повернувся на Україну, де був спершу народним секретарем робітничо-сел. інспекції, 1921 — 22 — нар. комісаром внутр. справ, 1922 — 27 — нар. комісаром юстиції та генеральним прокурором, з березня 1927 до лютого 1933 — нар. комісаром освіти, а останні місяці перед смертю — гол. Держплану і заступником гол. Раднаркому УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки — такою була назва радянської України з 1919 до 1937 р.).

Скрипник відігравав також велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (з 1923), а з 1925 членом Політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, в якому очолював делегацію КП(б)У і був членом його виконкому. Крім того Скрипник був директором Українського інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928), а 1929 став дійсний член УАН.

«Піонер більшовизму на Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік

До революції 1917 ішов цілковито в течії російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна на Україну. Розуміючи вагу нац. питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв'язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних. Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в національному питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур.

По усуненні їх з України Скрипник став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р, який усував русифікаційні впливи з української мови.

Політична позиція Скрипника в державному будівництві УСРР була суперечлива і неминуче мусила закінчитися його поразкою. Як послідовний більшовик-ленінець він був догматик, непримиренний до ворогів радянської влади, у тому числі й до українського націоналізму, ведучи боротьбу проти якого, сприяв винищенню значної частини старої української інтелігенції, а пізніше й національної опозиції в КП(б)У (шумськізм, хвильовізм). Зокрема, був одним з ініціаторів самоліквідації УКП на зїзді Комінтерну. З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, «головною небезпекою» великодержавний російський шовінізм, Скрипник ще нещадніше боровся й проти нього; постійно підкреслював самостійність української культури і незалежність її від російської.

Виходячи з конечності державного об'єднання всіх українських земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УСРР й охоче гуртував коло себе національно свідомі кадри, що походили з західноукраїнських земель, особливо з Галичини. З цих самих позицій Скрипник виступав у 1918 проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки» і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина), зокрема зорганізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи, а також українізацію віддалених українських масивів (на Далекому Сході, в Сер. Азії тощо). Бувши активним публіцистом, Скрипник залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, статей і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у незакінченому виданні його творів «Статті й промови»: т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930).

Така діяльність Скрипника суперечила імперським планам Москви, і П. Постишев, прибувши в січні 1933 р. за дорученням Й. Сталіна на Україну, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріалізації і колективізації приписував «контрреволюційній» діяльності українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника і прикривалися його авторитетом. Скрипника піддали гострій критиці й увільнили від керівництва народного комісаріату освіти. Не бачачи іншого виходу, Скрипник запобіг неминучій ліквідації, вчинивши самогубство. Попри суперечності в політичній діяльності Скрипника, незаперечні заслуги у зміцненні позицій українства оточили його ім'я ореолам борця засуверенність України, на авторитет якого посилаються й діячі українського опору останніх десятиліть. Тому, хоча формально у другій половині 1950-их pp. Скрипника було реабілітовано, вся його літературна спадщина лишалася далі під забороною

17. Культура Галицько-Волинського князівства Перед тим, як розглянути культурні процеси, які розвивалися в Галицько-Волинській державі, необхідно з’ясувати, які державотворчі та інші історичні процеси відбувалися на цій території.

Отже, західноукраїнські землі, Галичина і Волинь, за перших князів належали до Києва. Коли ж після смерті Ярослава Україна поділилася на князівства, над Бугом виникло Волинське князівство з столицею у Володимирі, а над Дністром – Галицьке князівство. Спочатку сильніша була Галичина. Значної сили Галичина набула за князя Володимира (1124-1153 рр.). Коли помер останній князь з роду Ростиславичів, Галицьке князівство перейшло під владу волинського князя Романа Мстиславича (1199-1205 рр.). Роман наслідував свого прадіда Володимира Мономаха і всіма силами старався знищити степового ворога – половців. Князь Роман злучив Галичину і Волинь в одну Галицько-Волинську державу. Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості тощо. 1) Усна народна творчість, освіта і писемність. Галицько-Волинський літопис. Із зростанням писемності, зростало число рукописних пам’яток того часу. Життя Галицько-Волинських мешканців в деякій мірі знайшло своє відображення в давньоруських літописах.

Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що виник в ХІ столітті на території Галичини.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і Волині.

Значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходы к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмомислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса.

2) Архітектура і містобудування У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів (міст). Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.

З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці.

В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.

На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.)

Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках. 3) Живопис, художні ремесла

На території колишньої Галицько-Волинської держави археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словетний співець" Митуса.

Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником в боротьбі з угорськими феодалами - новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім".

Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна.

Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка більш близька до істини.

В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.

ІІ. Висновки: Значення Галицько-Волинського князівства Із розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст міст (городів). Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняливелику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Однак варто зазначити, що Галицько-Волинська держава все ж таки залишила чималий культурний слід по собі.

Фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які іс 34. Ліквідація курсу на українізацію та запровадження сталінської лінії в національно-культурному процесі України.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві. Репресії проти митців Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

40. Освіта, наука України в 70-х—80-х рр. XX ст. У 1970-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися. Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б. Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак замовчування багатьох прізвищ і фактів української історії зробили ці фундаментальні праці недосконалими.

У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, І.Білика. Ю.Мушкетика, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета.

Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, І. Чендея та ін. Ці молоді поети і прозаїки у своїх творах відображали реалії сучасного життя.

«Незручних» літераторів, які сприяли піднесенню національної самосвідомості громадян — О. Гончара. І. Дзюбу, О. Бердника, Б. Чичибабіна, виключили зі Спілки письменників України. Російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай», які побачили світ наприкінці 1970-х рр. Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчого процесу в літературі.

Кіно залишалось найбільш масовим мистецтвом. Великим успіхом користувався фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Кінофільми Ю. Ілленка, К. Муратової, І. Миколайчука. Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. У цей період у кіномистецтві зародився новий Напрямок — «поетичне кіно». Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва.

Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Найбільш яскравими серед театральних зірок були такі майстри, як Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський тощо. У цей період зросла кількість театрів, і в середині 1980-х рр. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів.

В образотворчому мистецтві провідними стали історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор І.Гончар, художниця-самоук К. Білокур. У 1970-х рр. відбувався перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що стало значним досягненням того часу. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації навчання. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Кількість україномовних шкіл зменшувалася, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. 1 червня 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Цією постановою розпочався новий наступ на національну школу. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах з п'яти років. Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесу ідеологізації та русифікації навчання в Україні. Українська мова досить сплановано витіснялася зі школи.

Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Посилення ідеологізації негативно вплинуло на рівень викладання суспільних і гуманітарних дисциплін, як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Уніфікація процесів навчання і виховання, незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Шаталова, М. Щетиніна, обмежувала творчий розвиток особистості.

Але переважна більшість діячів культури виконували вимоги партійних ідеологів, за що одержували великі гонорари, лауреатські звання, державні премії, різні соціальні блага. Партійні органи через громадські організації — союзи письменників, художників, композиторів, впливали на «неслухняних» митців. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму і комунізму.

Висновок. Процеси, що відбувалися в 1970—1980-ті рр. в культурному і духовному житті України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в мистецтві, стають широко відомими імена нових театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилювався процес русифікації, наступ на національно-культурні права республіки загострив питання про збереження національної самобутності українського народу, який поступово трансформувався в «радянський народ»

25.Розвиток образотворчого мистецтва та архітектури в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це найнеспокійніший період у житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 p., коли Литва об´єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту, унаслідок чого українські землі — Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти соціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх і внутрішніх війн, героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.

За короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.

Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово поширювалася. Процес складання нових форм розпочався в середині XVI ст., проте різні види мистецтва розвивалися не з однаковою активністю. Найраніше ренесансний характер визначився в архітектурі, відтак і в скульптурі, що була тісно з нею зв´язана, а згодом і в живописі.

У мистецтві цього часу прогресивні явища, насамперед, були скеровані на переборення традиціоналізму. Активним звертанням до джерел навколишньої дійсності, відгуком на історичні події воно порушувало застиглі канони й взірці, що виробилися раніше в умовах підпорядкування всього духовного життя церковно-теологічній ідеології. Відбувається закономірний процес диференціації, з´являються нові жанри (портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж). У практиці художньої творчості використовуються теоретичні трактати (переважно з архітектури), що мало важливе значення для поширення античної спадщини, сприяло засвоєнню пропорцій, ритму й гармонійності співвідношень. Одночасно з інтересом до анатомії людини впроваджується розуміння об´ємного трактування предметів та перспектива, що вплинула на зміну бачення художниками світу, навчила їх організовувати простір.

Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. У ньому накреслилися ті закономірності, що випливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої прикмети, мистецтво України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагалі притаманні всім школам.

Українське мистецтво цього періоду відбило в собі всю складність тогочасного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину.

Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини — місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини — ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста — велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам´янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку — Кругла Башта і Луцька брама — без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам´янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам´яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатур-ними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70—90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам´яниця» (1588— 1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський). Скульптура. З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці — каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві — початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Надгробний пам´ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерник зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70—80-ті pp. XVI ст., скульптори И. Пфістер та Г. Горст), князя К. Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщанство, що об´єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П´ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських відчуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостаса — Христос — активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі,— зображення Стефана Баторія (1576), створене львів´янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20—30-і pp. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х pp. XVII ст. — це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Книжкова мініатюра. Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра. Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам´яткою української ренесансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подвижницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов´янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

48. Народні звичаї та традиції українського народу. Звичаї українського народу передусім пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань. Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.

Сімейні обряди та звичаї Весілля в середовищі українців було справжньім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона.

Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок.

Календарні свята й обряди Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.

Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітенн

Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок.

Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін. Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання.О сінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць.

11. Прийняття християнства та його значення в розвитку культури Київської Русі. У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

З прийняттям хр. культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, як згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.