3. Матеріальна культура українського народу та її складові частини. Матеріальна культура (англ. Material culture) — сукупність усіх матеріальних цінностей створених певною культурою, її уречевлена складова. Оскільки для різних суспільств характерні різні культури то відповідно до рівня узагальнення розглядають матеріальну культуру людства, окремого народу чи окремого регіону. Під матеріальною культурою розуміють сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ. Іноді його називають "Другою природою".

Виділяють: продуктивно-предметну складову матеріальної культури (власне артефакти) - штучно створені людиною і використовувані нею природні об'єкти);

технологічну складову матеріальної культури - процеси, засоби і способи створення і використання предметного світу. Крім того, виділяють технічну культуру творців і споживачів предметного світу — це суб'єктивна сторона матеріальної культури. Матеріальна культура розглядається на різних рівнях: від одиничних предметів, процесів і людей до глобальних цивілізацій. Матеріальна культура народу Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

1) у діахронії вфів найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

3) у різних галузях матеріальної культури;

4) у різних соціальних верствах населення;

5) у взаємозв'язках з культурою інших народів тощо.

Матеріальна культура в мистецтві - це сукупність матеріальних предметів, пов'язаних з виконанням творів мистецтва: музичні інструменти,художні засоби, знаряддя творчості тощо.

10. Київська Русь - якісно новий етап у розвитку слов'янської культури. У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян Основою культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'яка — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491—518 рр.) і Юстиніана I (527—565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V—II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II—IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарікою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася «мир» або «вервь» (мотузкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ—ХІІ століття) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.

15. Культура Київської Русі періоду феодальної роздробленості (освіта, літописання, література). Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури — Києвом, Новгородом, Черніговом — виростають і нові — Владимир на Клязьмі, Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Смоленськ, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер руської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загально-руській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу феодалів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів. Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому. Література. «Слово о полку Ігоровім». Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини XII ст. є «Слово о полку Ігоровім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.

Автор «Слова» — патріот, передова людина своєї епохи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальовує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основній ідеї — ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі. Своєрідним твором давньоруської літератури, що належить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір відбиває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі.

Серед пам'яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-Печерський патерик», основна частина якого створена в 20-х роках XIII ст. Літописання ХП—XIII ст. У період роздробленості продовжувало розвиватися літописання, найважливішими центрами якого в XII — XIII ст. були Володимиро-Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі. Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи.

Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 p., вміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них.

Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 р. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Відображаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор і приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів. Архітектура і мистецтво. У XII — першій половині XIII ст. в руських землях на давньоруській основі продовжували розвиватися архітектура, живопис, ювелірна справа, музично-пісенна творчість та інші види мистецтва.

Руками народних умільців було збудовано ряд чудових споруд. Житла рідко мали монументальний характер, народні хати-мазанки були дерев'яними, з каменю й цегли будувалися переважно культові, церковні споруди.

У Києві між 1140 і 1171 р. було збудовано церкву Кирилівського монастиря, у Чернігові в другій половині XII ст. споруджено Єлецький собор, а також церкву П'ятниці на честь «покровительки торгівлі» святої Параскеви П'ятниці.

У Галицькій і Волинській землях з розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні й культові споруди — князівські і боярські палаци, церкви та ін. У Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам'яних будівель кінця XII—XIII ст. Цікавими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і церква Пантелеймона в Галичі.

Одночасно з архітектурою в Південно-Західній Русі розвивалися також живопис, зокрема настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву (декоративне мистецтво) , ювелірна справа, особливо виготовлення для князів і бояр різних прикрас із золота і срібла. Розвивалося також музично-пісенне мистецтво. У Галицько-Волинському літописі, зокрема, згадується «словутьный певец» Митуса.

Отже, незважаючи на несприятливі умови — часті князівські усобиці, напади половців, татарську навалу,— культура в період феодальної роздробленості продовжувала розвиватися.

19. Острозький культурний осередок та його роль в розвитку культури України. На зламі XVI і XVII століть провідним інтелектуальним центром України було волинське місто Острог.

Цей науковий та ідеологічний осередок називали тоді «українськими Афінами». Саме тут у 1576 році з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було засновано школу, що на той час мала найвищий освітній рівень з-поміж усіх східнослов’янських навчальних закладів. Згодом виник літературно-науковий гурток, до якого увійшли відомі вітчизняні та іноземні перекладачі, а ще пізніше в Острозі під орудою Івана Федорова з’явилася друкарня, яка стала невід’ємною частиною культурного центру.

Засновники і фундатори академії: князь Василь-Костянтин Острозький, княжна Гальшка Острозька, Кирило Лукаріс

Переважну більшість вищих навчальних закладів середньовічної Європи становили академії, що були однією з форм гуманістичної організації інтелектуального життя і функціонували не як школи у традиційному значенні цього слова, а як товариства вчених, митців, вчителів та учнів. Такий характер мали Римська академія і Платонівська академія у Флоренції. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти за зразком Еразма Роттердамського, що використовував гуманістичний практицизм для перекладу і редагування біблійних текстів, трансформувалася в Україні у грецько-латинсько-слов’янську тримовність. Заснування Острозького колегіуму як слов’яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу.

Найяскравіша згадка про Острозьку академію викладена у передмові до Острозького букваря 1578 року. Розповідається про те, що засновник академії і друкарні Василь-Костянтин Острозький зібрав у місті свого діда знавців грецької, латинської і руської мов. Принцип тримовності згодом успадкували Львівська братська школа та Києво-Могилянська академія.

У тисячолітній історії української культури Острог відігравав роль інтелектуального центру на зламі XVI—XVII століть, а академія, що діяла тут протягом 1576—1636 років, була провідною науковою установою України. Її друкарня прославилася першим у світі виданням Біблії церковнослов’янською мовою (1581). Ренесансна культура Острога та його околиць, іконопис і хорове мистецтво належать до кращих зразків того часу.

Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С.Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець.

В історії академії можна виразно окреслити три періоди. Перший із них — час становлення (1576—1586). Він характеризується різким інтелектуальним спалахом. Уже в перші роки свого існування академія стає унікальним культурно-освітнім центром зі створеним у ній видавництвом. До праці у закладі залучалися діячі різних конфесій — Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Імануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Римша та українець Мотовило.

Наступний період діяльності академії (1587—1620) характеризується найвищим її розквітом. До Острога прибували видатні особистості — українці і чужоземці з багатим європейським науковим та педагогічним досвідом. Українець Купріян навчався в Падуї та Венеції, Ісакій Борискович — в Александрії. З вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс. Взаємовигідні культурні зв’язки з монастирями Афона були налагоджені ще в 70-х роках XVI століття. Туди мандрували Іван Вишенський, Ісакій Борискович. Водночас афонські ченці приходили до Острога по місцеві видання, постачаючи друкарні потрібні рукописи.

З академією активно співпрацювали польські діячі. Одним із них був Ян Лятош — астроном, математик, доктор медицини, випускник Падуанського та Краківського університетів. Славу Острогу принесли і українці-самоуки, визнаний православний публіцист Герасим Смотрицький — перший ректор однойменної академії, полеміст Іван Вишенський, літератор Дем’ян Наливайко, його брат, керівник народного повстання в Україні Северин Наливайко. У бурхливій діяльності академії визначальну роль відігравала і сама атмосфера, що панувала в Острозі на межі двох століть: тут співіснували різні національно-культурні традиції. У місті з населенням п’ять тисяч чоловік із допомогою італійських архітекторів у стилі Ренесансу було збудовано замок, три дерев’яних палаци, ратушу, міські вежі. Діяли костел, дві синагоги зі знаною єшібою — духовною і загальноосвітньою школою, татарська мечеть, кальвіністський та протестантський храми. У місті жили, крім українців, поляки, німці, шотландці, угорці, греки, татари, євреї.

Зібрані матеріали, що визначають особливості мистецького середовища Острога епохи академії, дають підстави повернути «українським Афінам» ще один незаслужено забутий і вагомий аспект історії міста. Як і Афіни, Острог також характеризується активним мистецьким життям. Серед вихованців академії — чимало культурно-освітніх і церковних діячів. Один із них — Йов Княжицький — заснував Манявський скит, де в особливій шані був церковний спів, зокрема болгарський. Скит на два століття став головним осередком культивування цього яскравого музично-стильового явища в Україні. Добрим знавцем церковного хору вважався і майбутній київський митрополит Йов Борецький, що теж навчався в Острозі.

Велику любов і шану до церковного співу та музики виявляв патрон академії князь Острозький. Польський хроніст Рафал Янчинський у середині ХVII століття писав: «У народі він (князь Острозький) мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність… умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори…»

Співпраця видатних людей академії поступово наводила їх на думку про необхідність пошуків альтернативного щодо Заходу і православного Сходу культурного розвитку, такого шляху, який би синтезував здобутки візантійсько-руської духовності з трансформованими на вітчизняних теренах елементами духовного життя інших культур. Острозькі книжники вперше в історії української думки обережно підійшли до здійснення такого синтезу, поєднуючи його з українською та грекофільською орієнтаціями.

Завдяки сприянню князя Острозького місто стало найбільшим на Волині і одним із найвпливовіших в Україні. Важливим у житті міста став 1585 рік, коли на прохання князя Острозького король Стефан Баторій надав місту привілей на магдебурзьке право. Король дозволяв «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»

Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576—1636 рр.) її випускниками стали, за найскромнішими підрахунками, понад 500 осіб. Серед них — відомі вчителі, літератори, друкарі, проповідники. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися, можна стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI початку XVII століть були пов’язані з Острогом.

Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син — Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів.

Національно-православне спрямування Острозької академії не викликало захоплення в ортодоксальних католицьких колах. Маючи на увазі саме цей навчальний заклад, польський письменник, єзуїт Петро Скарга писав: «…і не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія й інші визволені науки іншими мовами вивчились і порузумівались. З слов’янської мови жоден не може бути вченим».

Острогу недавно виповнилося 900 років. Воно й сьогодні відоме далеко за межами України своїм історичним, політично-культурним та духовним впливом на суспільний розвиток України впродовж XIV—XVIII століть. Починаючи з двадцятих років XVII століття, уряди іноземних держав, до складу яких входив Острог, робили все для того, щоб перетворити один із найбільших культурних центрів у провінційне містечко. Незважаючи на те, що їм значною мірою це вдалось, Острог зберіг своє національно-культурне значення. Сюди, як в «український Єрусалим», приїжджали видатні українці: І. Мазепа, Т. Шевченко, М. Костомаров, П, Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський. В роки незалежної України світло науки, просвітництва і культури, яке запалила Острозька академія 420 років тому, засвітилася вдруге: 12 квітня 1994 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про утворення Острозького колегіуму, який через два роки отримав статус академії. Історична доля навіки поєднала Острозьку академію та Києво-Могилянську академію, адже у XVI столітті перша стояла біля джерел створення другої. Нині реставруються храми і пам’ятки історії, вчені працюють над пошуками і обробкою новознайдених матеріалів. Іван Мицько видав грунтовну монографію з соціально-економічної історії міста XVI—XVIII ст., в якій досліджується діяльність Острозької академії і розкривається взаємозв’язок культурного життя з ідеологічною боротьбою в Україні її періоду; вийшли також вагомі праці львівських вчених-істориків. Є надія, що дослідження цього питання української історії триватиме. Адже у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З ідеї демократизації Церкви поступово викристалізувались ранньобуржуазні політичні принципи; свобода совісті стала поштовхом до утвердження принципу інтелектуальної і моральної автономії особистості з ознаками вродженої рівності, свободовиявлення волі, свободи боротьби за свої права і переконання.

36. Процес «Спілка визволення України» як терор проти української наукової інтелігенції.

Процес Спілки Визволення України - судовий процес в Україні над українськими інтелектуалами, звинуваченими у приналежноті до опозиційної радянському режиму організації - Спілки визволення України (СВУ). Тривав з 9.3. до 19.4.1930 у Харкові.

У кін. 1920 років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну кампанію дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти - діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості, яка завершилася низкою сфабрикованих ДПУ судових процесів (“Шахтинська справа”, процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін.).

Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 до січня 1930 органими ДПУ УСРР було проведено масові арешти. Серед 45 заарештованих було 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило заарештованим обвинувачення у приналежності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, яка нібито готувала повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури.

З метою формування у громадськості неприязні та ворожого ставлення до заарештованих ще задовго до початку судового розгляду справи у пресі було розгорнуто кампанію їх очорнювання та навішування ярликів. З “викривальними” заявами виступили начальник ДПУ УСРР Балицький, голова РНК УСРР В. Чубар і секретар ЦК КП(6)У П. Любченко.

Справу СВУ розглядав Особливий склад Найвищого суду УСРР (голова А. Приходько), затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачувачами були заст. наркома юстиції М. Михайлик, прокурори Ахматов, Якимишин, Бистрюков. Захищали підсудних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу подавала газета “Комуніст” (орган ЦК КП (б)У), матеріали справи друкувалися також у газеті “Вісті”, їх обговорення організовувалося у трудових колективах.

На час передачі в суд справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та діяльність СВУ слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного і психологічного тиску на заарештованих. Як випливало з обвинувачувального висновку в справі СВУ, підсудні (С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й. Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич, К. Товкач) ще в 1920-24 належали до підпільної організації Братерство української державності, яка з метою повалення радянської влади організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робітників та селян. Керівник організації С. Єфремов підтримував зв'язки з повстанськими отаманами - Ангелом, Зеленим, Шляховим, Майовим, Мордалевичем та ін. Обвинувачувальний висновок стверджував, що після самоліквідації БУД у липні 1926 було засновано СВУ. Керівники новоствореної контрреволюційної організації готували з допомогою іноземних держав (Польщі) та в порозумінні з одноіменною емігрантською організацією і петлюрівським закордонним урядом повалення радянської влади шляхом збройного повстання й реставрацію капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вказувалося на існування в структурі СВУ низки секцій - академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної та Спілки української молоді. На чолі секцій стояла Президія СВУ - С. Єфремов (голова), В. Чехівський (заст. голови), В. Дурдуківський (скарбник), Й. Гермайзе, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, О. Гребенецький. Відзначалося, що викрито осередки організації у Полтаві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі та Миколаєві. Матеріали слідства стверджували, що внаслідок збройного повстання у 1930-31 мала бути створена незалежна Українська республіка на чолі з президентом.

Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури. Четверо (С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, М. Павпушков) засуджені до 10 років тюремного ув'язнення, шестеро (В. Дурдуківський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, А. Барбар, В. Підгаєцький) - до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудним було призначено покарання у межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937-39 багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок” було розстріляно.

Серед істориків немає одностайної думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу. Ще під час процесу став відомим вислів - “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища. 11,8.1989 Пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ за відсутністю складу злочину.

39. Роль Лесі Українки та Івана Франка в українському націо-нально-культурному русі. Друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”, гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма “Украдене щастя”. І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху “Громад”, друг М.Драгоманова, мати - письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її творчість драматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні драми (“Лiсова пiсня”)

43. Культура України хрущовської «відлиги». 1.Повернення культурної спадщини. 2. Нові твори літератури та мистецтва. 3. Національно-культурний рух шестидесятників. 4. Суперечності хрущовської "відлиги".

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М.С. Хрущов. Роки його перебування при владі дістали,«а? зву "відлиги". Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як в політичній та соціально-економічній, так і в культурній та ідеологічній сферах. Справжнім потрясінням став XX з'їзд КПРС і розвінчання на ньому культуру особи Сталіна:

Реабілітація в'язнів сталінських концтаборів" торкнулася й групи діячів української культури. Однак за ними ще довго залишалося тавро "ворогів народу" або "українських буржуазних націоналістів". Раніше вилучені з бібліотек книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача. Така доля спіткала, зокрема, праці В. Блакитного,В. Гжицького, 0. Досвітнього, М. Ірчана, І. Микитенка. Український культурно-мистецький фонд поповнювався раніше невідомими або недоступними творами догорів, доби "розстріляного відродження".

Твори тих, хто захищав українську державність, національну самобутність народу, залишалися забороненими. їх піддавали критиці, не показуючи читачеві. Носії національної думки вважались особливо небезпечними для радянського суспільного ладу. Так, повернення в українську культуру одного з провідних діячів Української Народної Республіки письменника В. Винниченка відбулося аж в 1990-х роках.

Хрущовська "відлига" породила надію на припинення свавілля й на більш достойне життя людей. Це надихало письменників і поетів, інших діячів культури на творчу діяльність, викриття художніми засобами жахливого минулого і оспівування щасливого майбутнього. Людська душа ніби пробуджувалася після десятиліть пригніченості і страху.

У 1950—60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні проблеми людського буття —' війни і миру, кохання й ненависті, щастя та лиха - втілив у яскравих образах О. Гончар (роман "Людина і зброя", роман в новелах "Тронка"). Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда", "Дума про тебе"). Одним з кращих творів українського кіномистецтва став фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка "Тіні забутих предків", у якому блискуче зіграв І. Миколайчук.

Важливим суспільно-політичним явищем 60-х років став національно-культурний рух молодих українських письменників, критиків, поетів, художників, композиторів, їхня творчість і громадсько-політична активність зумовили хвилю піднесення української духовності та культури. Довкола клубів творчої молоді у Києві та Львові об'єдналися молоді інтелектуали, які прагнули нових форм художнього самовираження, переосмислення історичного минулого, національного відродження культури і суспільства.

Однак незабаром шестидесятники переконались у неможливості корінних змін у рамках тоталітарної системи і прагнули оновлення суспільства на грунті загальнолюдських цінностей. Завдяки їм в Україні виникли національно-культурні осередки і сформувався рух дисидентів, що стало важливою передумовою національно-державного будівництва в 90-х роках. До шестидесятників належали А. Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

"Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням партійно-державної бюрократії.

Паростки національно-культурного відродження, викликані "відлигою", загрожували існуючій політичній системі, панівній ідеології, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав нових форм і масштабів. Це призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не могло знищити духовний потенціал народу, прогресивні тенденції культурно-історичного розвитку.

49. Сучасне музичне мистецтво України: стильове різноманіття.

Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу. Любов та шана до народних видів мистецтв передавалась, в усному або письмовому вигляді, від покоління до покоління. З надзвичайною майстерністю та виваженістю музичних форм, створювались найкращі пісенні твори. Розмаїття пісенних жанрів є не лише свідченням мистецтва, але й акцентує увагу на тому, що пісня застосовувалась та примінялась в усіх сферах життя. Кожен з музичних жанрів національного фольклору створювався з відповідною метою. Один з найпопулярніших циклів українських пісень — історичний, не лише оспівував реальні історичні події, тогочасних героїв та настрій народу в цілому, але й підтримував національний, бойовий дух воїнів, у нелегких битвах з ворогом, та українців, які вистоювали тиск гніту і знущань

Характеризуюючи не менш популярний, та надзвичайно змістовний цикл - ліричних пісень, слід підкреслити, що тут змальований не лише український народний епос, але й родинно-побутове та соціально-побутове життя народу. Будь-якому святу або визначній події присвячувались відповідні твори.

Обрядові пісні надавали легкої, барвистої атмосфери, а також оспівували радість та настрій події і її учасників. Свята весілля, хрестин, жниварських робіт і багато інших, лунали веселими, традиційними музичними творами, створених самим народом, на основі їх світоглядних ідей, моральних та етичних норм тощо. Така пісня надихала, піднімала настрій, слухаючи мелодійні твори забувались проблеми та укріплювалась віра в краще майбутнє. Сучасна українська музика намагається наслідувати схожу етнічну тенденцію. Відповідно до сьогоденних умов життя, а саме політична, економічна, екологічна ситуація та власне, суспільні відносини людей, знаходять відображення в сучасній творчості. Це проявляється в усіх видах мистецтва: музика, література, театр тощо. Пісня є своєрідним відображенням дійсності або ж реакцією на події, що відбуваються. Сучасна українська музика є багатогранним, різностороннім явищем, яке увібрало в себе, як багатовіковий, національний характер, історію, філософію, так і світові музичні тенденції. З'являється все більше і більше різних гуртів та фольк ансамблів, які на сучасний лад виконують українські народні пісні. Даний жанр пісень користується нині популярністю, та є досить актуальним, в епоху відродження прадавніх національних традицій.

50. Масова культура та сучасне національне відродження України. Сучасна медіакультура суттєво впливає на формування культурних стереотипів, ідеалів, на вибір певної моделі соціокультурної реальності. Взаємодія масової культури і суспільства у формуванні національного культурного простору - проблема, яка потребує глибокого осмислення і відповідного вирішення не лише в Україні, а й у світовому масштабі. Постає питання, яким чином сучасні масові комунікативні технології можуть формувати національний культурний простір, навіть у регіонах, віддалених від основних культурних центрів? Ця проблема не є новою, але ставиться по-новому в тих комунікативних реаліях, які виникли в останні роки в нашій країні.

Динамічний суперечливий процес, який сьогодні переживає українське суспільство, пов'язаний як із труднощами становлення незалежної держави, так і з пошуком певної моделі суспільно-політичного, економічного розвитку, способів оновлення соціокультурного життя. Характерною рисою цього процесу є інформаційна культура суспільства як показник задоволення соціальних, політичних, економічних і духовних потреб.

І не дивно, що інформатизація суспільства поставила ряд соціокультурних проблем, які потребують нових методів і підходів до розв'язання. Розгляд соціально-культурних проблем сучасного суспільства, формування його інформаційної культури почалося лише на межі 80-90-х років ХХ століття і поступово стало предметом спеціального дослідження. Однак спеціальних праць, в яких би комплексно розглядались проблеми формування сучасної культури, її функціонування і розвиток на різних рівнях не так і багато. Водночас у філософії, соціології, журналістиці відбувався процес нагромадження знань, які ставали основою для вивчення проблеми, що досліджується. Від початку античної епохи теоретики наполегливо шукали осмислення феномену духовності. Йдеться про роботи Арістотеля, Ф. Аквінського, Ф. Белока, Г. Гегеля, І. Канта, Д. Локка, О. Шпенглера та ін. Проблеми цивілізації культури проаналізовані в працях Д. Белла, М. Вебера, Дж. Оруела, М. Порота, П. Сорокіна та ін.

В українській філософсько-культурологічній літературі традиційному гуманізму як першооснові розвитку духовної культури приділяли увагу в своїй творчості вчені: П. Куліш, В. Вернадський, П. Грабовський, М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Потебня, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та ін.

51. Авангард в українській культурі та його основні напрями. Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності

Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво). Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака. У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).

55. Боротьба православ'я та католицизму як ситуація культурного вибору. Особливості віровчення православ'я.

Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).

Головні догмати викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.

Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.

Православ'я не припускає ні збільшення ні скорочення кількості догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.

Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.)

Християнський Захід знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.

Формування католицизму.

Однією, з найпоширеніших конфесій в світі є католицизм. Загальна кількість католиків у всьому світі нині сягає 1 мрд.

Ще на початку християнської церкви єдиним центром у Західній римській імперії був Рим. Вже в ІVст. з`явилася легенда про те, що сам апостол Петро є засновник християнської громади в Римі, кому саме римські кафедри (кафедра святого Петра) повинні бути першою і головною серед інших. Ще папи Кілікст І (217-222) посилався на текст Євангелія (Матфій, ХVІ; 18-19) як на доказ того що “князь апостолів” - Петоро, як намісника Христа побудував на скелі (petra - гр. - скеля) церкву Христову.

Тому єпископи Рима називали себе намісниками бога на землі і претендували не тільки на почесну (prіmatus honorіs) але й на юридичну першість серед інших.

Крім того Римська кафедара посилалась на те що саме римська хр-ка громади найбільше зазнала переслідувань і Рим пропитаний кров`ю мучеників, а апостоли Петоро і Павел своєю смертю в Римі навіки зробили його найсвятішим містом християнського світу.

Спираючись на складну політичну, геологічну ситуацію в Європі і на Південному Сході на підтримку “варварських королів” та на Зростаючу економічну могутність Римської Церкви, римські папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в Християнському світі.

Свої претензії вона підкріплювала й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привело до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення римо-католицької церкви.

Ще в кінці ІV ст. після едиктів Констянтина І та Феодосія І більшість населення Римської імперії формально стали християнами. Тоді ж почалося навернення у християнство варварів що вдерлися на територію імперії.

Вандали, остготи і вестготи спочатку були аріанами. Аріанство яке вважали Христа не єдиносущним першості іконостасі трійці а лише * , підривало авторитет церкви. В к. V т. християнство у ортодоксальній формі приняв Хлодвіг - король франків Після тривалої боротьби в кінці VІ ст. ортодоксальне християнство прийняли вестготи, потім лангобарди. Римські місіонери хрисиянизували Англію та Ірландію. В VІ-VІІІ ст. - ірландські ченці - місіонери активно проповідували в найвіддаленіших куточках Європи і можливо серед слов`ян.

62. Фольклор як виразник національної самосвідомості українців. Фольклор України надзвичайно важлива складова частина культури народу. Система духовного життя народу, яка тісно пов’язана з побутом, літературою, в якій відбиті моральні, етичні та естетичні погляди і цінності людей. Існування терміну «фольклор» нерозривно зв’язане з терміном «народна творчість». Вся творча діяльність народу окреслена в поезії, танцях, музиці, художньому та декоративно-прикладному мистецтві. Це втілення поглядів, прагнень, ідеалів людей та все те, що несе своєрідний відбиток побуту.Формування народної творчості та фольклору України відбувалось протягом багатьох століть. Разом із мовою мистецтво увібрало в себе знання, багатовіковий досвід та пам'ять про історичне минуле на різних етапах розвитку народу. В залежності від рівня розвитку та філософських поглядів людей, формувались та створювались нові сюжетні та тематичні жанри. Сьогодення пропонує нам величезний архів записів, в яких збереглись зафіксовані нашими давніми прадідами події, обряди, ритуали та традиції і звичайно, ставлення народу до них.

В особливу галузь фольклору України відокремились народні пісні. З давніх давен український народ славився співучістю, та створенням милозвучних гармонійних мелодій та пісень. Аналізуючи тексти та сюжетність музичних творів, ми можемо прослідкувати біографію багатьох попередніх поколінь. Весь життєвий шлях людини супроводжувався відповідними піснями від самого дитинства, починаючи з милозвучних та ліричних колискових пісень. Таке шанобливе та творче відношення українського народу до пісні не є випадковим. Народ який проживає на такій щедрій, родючій землі, поміж золотих жнив під палаючим сонцем, не може бути не талановитим. Духовне багатство українця нерозривно пов’язане не лише з історичними подіями які відбуваються навколо, а й з красою, силою та прагненнями волелюбної душі Український фольклор Протягом багатьох століть Україна була і залишається невичерпним джерелом мистецтва. Слава про українські народні пісні та фольклор України розповсюджувалась далеко за межі слов’янських земель. Видатні світові митці та музиканти захоплювались неповторною красою та звучанням музики. Багато з них використовували українські пісні в своїх витворах мистецтва. Український народ співав пісні під час будь-яких родинно-побутових та суспільно-обрядових подій, таких як весілля, жниварські роботи, сум прощання з рідними чи коханими, або радість повернення на рідну землю тощо. Через пісню передавались ті почуття та переживання, які неможливо та недостатньо було просто виразити словами. Характерна мелодія створювала відповідний настрій та атмосферу. Така пісня здатна окрилювати, підносити настрій, надихати на сміливі, часом відчайдушні вчинки.

63. Етноміфологія українців як форма збереження індивідуального та засіб ідентифікації. Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян] є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Перебіг років і зміни, близькість животворної (грізної й водночас сонцедарної) природи породжували фантастичні уявлення та їхні персоніфікації, які зумовлювали подібність міфологічних сюжетів багатьох народів.Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір.Поняття про бога-громовержця зливалось у слов'ян із поняттям неба взагалі, уподібнення якого припускається зі Сварогом. Інші ж вищі боги вважалися синами Сварога — сварожичами — символами сонця й вогню. Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога, а також Хорса. Охоронець отар Велес (Волос) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменахЗа княжої дохристиянської доби в Київській Русі перше місце посідав Перун — бог грому й блискавок. Цього кумира (ідола) за велінням князя Володимира було поставлено на першому місці на узгір'ї в Берестові, поблизу Києва, перед княжим двірцем. За описом очевидців і сучасників, статуя була дерев'яною із золотими вусами. В договорі з греками Русь завіряла (клялася) на Перуна і ще Велеса (Волоса) — бога скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу (на зразок Аполлона з грецької міфології).