Класифікація та види сприймання. Ілюзії сприймання

Рис. 2.2.1. Класифікація та види сприймання

В ненавмисному сприйманні

не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому і вольове зусилля

Ненавмисне сприймання викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю, інтересом до них людини. Йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей, бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи тощо.

Таким сприйманням є, наприклад, слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об'єкти сприймання.

За формою існування матерії існує сприймання простору, руху і часу.

Сприймання простору - відображення в психіці людини розташування, величини, форми, об'ємності, віддаленості один від одного предметів та явищ на землі та на небі

Сприймання руху - відображення зміни положення об'єктів у просторі, що дає змогу орієнтуватися у відносних змінах, у взаємному розташуванні та взаємовідношенні предметів навколишньої дійсності

Сприймання часу - відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності, завдяки чому відображаються зміни, які відбуваються в навколишньому світі

Іноді сприймання предметів буває неправильним, викривленим, помилковим.

Ілюзії сприймання - неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори

Ілюзії зумовлюються різними причинами: виробленими життєвою практикою прийомами зорового сприймання, особливостями зорового аналізатора, зміною умов сприймання, дефектами зору тощо.

Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Так, людина в білому одязі здається повнішою, ніж у темному. Те саме стосується тканин у горизонтальні або вертикальні смуги. Дзеркальна стінка розширює приміщення, створює ілюзію простору.

Зорові ілюзії були помічені й у тварин. На практичному використанні зорових ілюзій будується маскування, яке є захисним пристосуванням для звірів, риб, пташок.

На Рис. 2.2.2. і 2.2.3. представлені приклади ілюзій сприймання (зображення здаються рухливими):

Рис. 2.2.2. Ілюзія сприймання

Рис. 2.2.3. Ілюзія сприймання

Залежно від того, що людина в зображенні вважає основним, а що - тлом, змінюється зміст того, що вона бачить (Рис. 2.2.4, 2.2.5, 2.2.6, 2.2.7):

Рис. 2.2.4. Вершники

Рис. 2.2.5. Вази і обличчя

Рис. 2.2.6. Обличчя і дерево

Рис. 2.2.7. Стара і молода жінки

Сприймання залежить від досвіду людини, про що свідчать ілюзії сприймання. Образ, який бачить людина, може зовсім не відповідати дійсності (Рис. 2.2.8, 2.2.9, 2.2.10, 2.2.11). Лінії на всіх 4-х малюнках паралельні, а здаються викривленими.

Рис. 2.2.8.

Рис. 2.2.9.

Рис. 2.2.10. Рис. 2.2.11.

Ілюзії можуть виникати також і при сприйманні руху. Наприклад, нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим. Якщо в полі зору немає рухомого предмета, відносно якого сприймався б рухомий предмет, то рух сприймається у 15-20 разів повільніше (наприклад, рух літака на тлі безхмарного неба).

В ході сприймання часу виявляється схильність перебільшувати невеликі й зменшувати великі проміжки часу. Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Час, насичений цікавими, значимими справами, тече швидше. Якщо ж події нецікаві, малоістотні, час тягнеться повільно. На оцінці часу відзначається також установка особистості. Очікування неприємних подій викликає сприймання швидкоплинного часу і навпаки. Оцінка часу значною мірою залежить і від віку людини: дітям здається, що час іде повільно, дорослі дивуються, як швидко плине час.

Та хоч якою б складною не була ілюзія, спотворене сприймання можна відрізнити від правильного. Практична діяльність людей уточнює образи сприймання.

30

На органи чуття людини одночасно діє безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе добір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує того, щоб сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом "Увага!".

Увага - це спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти і явища зовнішнього світу (зовнішньонаправлена увага)(рис. 6.1), а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються у неї всередині (внутрішньонаправлена увага).

Особливого значення надавав увазі як процесу, що спрямовує психіку людини на пізнання світу, К. Д. Ушинський. Він порівнював її з дверима, через які проходить усе, що потрапляє в душу людини із зовнішнього світу. На відміну від таких пізнавальних процесів, як відчуття, сприймання, мислення і пам'ять, увага свого особливого змісту не має. Утримуючи психіку в тому чи іншому напрямі, увага характеризує передусім динаміку психічних процесів, і разом з тим вона невіддільна від них. Наприклад, коли учень готується до заняття, він сприймає навчальний матеріал, обдумує прочитане, визначає головне в прочитаному і намагається його запам'ятати. При цьому відбувається робота пізнавальних процесів - сприймання, мислення, пам'яті. Учень протягом тривалого часу зосереджується на одному предметі і не помічає інших. Сильні подразники можуть відволікати його від навчальної діяльності, але він зусиллям волі знову робить предметом своєї діяльності попередній об'єкт. Ця цілеспрямованість, зосередженість і активність пізнавальних процесів учня - прояв уваги.

Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.

Згідно з поглядами І. М. Сєченова, увага має рефлекторний характер. її спрямованість на об'єкт є специфічною відповіддю організму на зміни в зовнішньому середовищі, які мають для людини важливе значення.

У цей час в інших ділянках кори нейрони знаходяться в загальмованому стані. Подразнення, що потрапляють на ці ділянки, не ведуть до створення тимчасових зв'язків, і людина не помічає їх. Вогнища з оптимальною збудливістю посилюються сторонніми збудженнями і загальмовують реакції, не пов'язані з діями домінуючих центрів, тобто виявляється закон домінанти, встановлений О. О. Ухтомським. Залежно від установки або вольового зусилля вогнища з оптимальною збудливістю можуть виникати мимоволі або довільно.