2/ 23.Організаційно-правові засади управління промисловістю

Промисловість — провідна галузь господарського комплек­су держави, яка має за мету добування та переробку природних ба­гатств. Від стану та розвитку промисловості залежать стан і розви­ток інших галузей господарства, соціально-культурного та адмініст­ративно-політичного будівництва, а отже, й рівень життя громадян, розвитку суспільства, держави в цілому.Промисловість підрозділяють на важку (виробництво засобів ви­робництва) та легку (виробництво предметів споживання), а також на нафтову, вугледобувну, текстильну, харчову та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять собою підгалузі промисловості. В свою чергу, підгалузі промисловості поділяються на ще більш дрібні — так звані субгалузі промисловості. Наприклад, підгалузь текстильної промисловості поєднує текстильні, швейні та інші підпри­ємства; підгалузь гірничої промисловості —гірничо-добувні, гірничо-збагачувальні, гірничо-металургійні та інші підприємства тощо.Як об'єкт управління промисловість є досить складною систе­мою, що поєднує різні підгалузі. Галузева організація промисловості визначає наперед складну структуру органів державного управління в цій галузі, різноманітні повноваження.Правові засади організації та управління промисловістю в Україні відображені в Конституції, законах України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про промислово-фінансові групи в Україні”[1] та ін., актах Президента України[2], Кабінету Міністрів України[3], відомчих актах[4].Управління промисловістю здійснюється за галузевим принципом з урахуванням територіального та міжгалузевого управління. Воно має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства і держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на світовому ринку; захист та наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами та ін.Поряд з промисловими підприємствами державного сектору в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності: акціонерні, приватні, спільні,(в тому числі з міжнародним капіталом) та ін. Державне управління ними має свої, досить істотні відмінності від управління промисловими підприє­мствами загальнодержавної та комунальної власності і зводиться в ос­новному до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою та ін.) та контролю за їх діяльністю.Організаційно-правові засади управління комунікаціямиУ широкому плані під управлінням комунікаціями розу­міють управління транспортом, зв'язком, мережами і системами паливного, енергетичного та водного постачання, тобто управлін­ня всіма галузями господарства, що обслуговують сфери виробницт­ва (промисловість, агропромисловий комплекс та ін.) та життєді­яльність людей, але не створюють матеріальних цінностей.Термін «комунікації» означає шляхи сполучення, сукупність всіх видів шляхів сполучення, які підготовлені та влаштовані таким чином, щоб забезпечувати процес переміщення людей та вантажів різного призначення, і є складовою частиною кожного виду транспорту. Ре­гулювання діяльності транспорту і зв'язку належить до різних галу­зей права: адміністративного, цивільного, фінансового та ін.Управління транспортом і зв'язком регулюється законами, ко­дексами, статутами, положеннями про окремі види транспорту і зв'язку. Організаційно-правові, економічні засади діяльності транс­порту визначаються Законом України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт»[1].Транспорт України покликаний задовольняти потреби населен­ня і суспільного виробництва в перевезеннях. Метою державного уп­равління в галузі транспорту є: своєчасне, повне і якісне задоволен­ня потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони держави; захист їх прав під час транспортного об­слуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій та ін.

В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відпові­дати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

До єдиної транспортної системи належать: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); про­мисловий залізничнийтранспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.Правовий статус залізничного транспорту визначається Законом України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт»[2], а також Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 p., морського — Кодексом тор­гового мореплавства України[3], річкового — Водним кодексом Украї­ни[4], авіаційного — Повітряним кодексом України[5], автомобільно­го — Законом України від 30 червня 1993 р. «Про дорожній рух»[6] (в редакції від 10 листопада 1994 p.), а також Статутом автомобільно­го транспорту України, трубопроводного — Законом України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт»[7].