11. Діяльність князів Романа та Данила. Розквіт Галицько-Волинської держави.

Ставши правителем великої держави, Роман насамперед приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подніпров'я, зокрема Київ, опинилося під його владою.

Літописець так і називає Романа - "самодержцем усієї Русі".

Період розквіту Галицько-Волинської землі за часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 р. західноукраїнські землі охопили князівсько-боярські міжусобиці. У боротьбі з боярством Данило спробував був спертися на віче, яке скликали у 1213 і 1235 рр., однак реальної підтримки й допомоги так і не отримав. Утвердившись на Волині й діставши підтримку феодалів, князь Данило зумів у 1238 р. підкорити Галич, а наступного року поновив владарювання над Києвом. Розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, але реформаторську діяльність Данила Галицького перервала монголо-татарська навала.

12. Зовнішня політика та значення Галицько-Волинської держави.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124-1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

13.Встановлення влади Золотої Орди на руських землях.Після Батиєва нашестя українські землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Переяславщини потрапили під владу Золотої Орди. Початок цієї держави досягають 1242-1243 рр. коли, повернувшись з походу Батий влаштувався в прикаспійських і причорноморських степах, де неподалік дельти ріки Волга заснував столицю-місто Сарай (в перекладі - Палац). На підкорених землях монголи вимагали, щоб народи «давали їм десяту частину від всього - як від людей, так і від майна». Крім того, монголи збирали плужне (податок з плуга), мито, подвірне (податок з двору), корм (перевезення і утримання ханських послів). Для визначення розмірів надходжень від податків і поборів на підкорених землях монголи здійснювали переписи населення і майна. Вона передбачала призначення баскаків (намісників) на певні території. Баскаки з військовим загоном, об'їжджаючи свої володіння, збирали данину і здійснювали нагляд над своїми територіями. На землях, де монголи зберегли княжу владу, сам князь повинен був збирати данину і відправляти її в Орду. До особливостей золотоординського панування можна віднести те, що руські Землі не були безпосередньо включені до складу Золотої Орди (за деяким винятком). До того ж, монголи толерантно ставилися до християнства та православного духовенства.

14.Шляхи та причини входження українських земель до Великого Князівства Литовського. Національний, культурний, мовний, культурно-релігійний склад держави.У ХIV столітті українські землі потрапляють під владу Литви та Польщі , що було викликано появою такої міцної держави як Велике князівство Литовське. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії,схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями - претендентами на спадщину Київської Русі.Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління,яке витісняло золотоординське.Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська.При Ольгерді територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з руських (українських і білоруських) земель.До 1385 р. русичі мали рівні права з литовцями.. Руська мова була державною мовою, руська культура, право («Руська правда») панували в литовській державі.Православна церква була домінуючою.Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства.Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: «старого ми не міняємо, нового не нав'язуємо».

15.Політичний лад і економічний розвиток українських земель за литовської доби.Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пані-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи православної та католицької церков.Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм.Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм,у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії. Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.

16.Духовне життя, культура України за литовської доби. Становище церкви. Православна церква зберегла свої позиції в Литовському князівстві.Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. князі були протекторами церкви.Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій.Литва зближувала Україну з Західною Європою.Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація.Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів,які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах.Багато з них ставало вчителями,поетами,визначними громадськими й політичними діячами.

17. Кревська унія та її наслідки для українських земель. У 1385 р. в замку Крево було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка пе¬редбачала об''єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок.Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління. Таким чином протягом яких небудь двох років після укладення Кревської унії було зігнано з українських волостей усіх значніших князів. Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.

18. Українські землі в складі Речі Посполитої. Люблінська унія та розвиток українських земель після унії.

Лю́блінська у́нія 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель,нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу.Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти,які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець). Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри.