2. Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуломистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географГеродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

3. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації. Причини:

1) демографічний вибух зумовив перенаселення в материковій Греції

2) аграрна — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельна

4) сировинна — греки шукали продукти, яких не вистачало в Греції: зерно, метали тощо

5) воєнна — агресія лідійців та персів.

6) соціальна

У грецькій колонізації Північного Причорномор’я величезну роль відіграло місто Мілет, яке було великим ремісничим і культурним центром усього грецького світу. Колонізація по суті була процесом еміграції частини грецького населення до нових, часто малонаселених, районів тогочасної ойкумени. На цих територіях, в тому числі і в Північному Причорномор’ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим обумовлювалась специфіка історичного розвитку того чи іншого грецького центру в конкретно-історичних умовах його існування.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи. На першому, близько середини VII ст. до н. е., було засновано грецьке поселення на острові Березань (Борисфен). На другому, що охоплює першу половину — середину VI ст. до н.е., населення Борисфену починає освоювати сусідні сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н.е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах у Криму виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Кепи та деякі інші центри, що згодом увійшли до складу Боспорського царства. На третьому етапі, друга половина VI — початок V ст. до н.е., спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків до Північного Причорномор’я, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н.е.) і падінням Мілета (494 р. до н.е.).

У цей час в основному вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров’ї, де були засновані Ніконій і Тіра (Бєлгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Криму була заснована Керкинітіда (місто Євпаторія) та невелике поселення на місці майбутнього Херсонесу Таврійського (місто Севастополь), який було конституйовано як поліс близько 422/421 рр. до н.е. Це була єдина дорійська колонія у Північному Причорномор’ї.

Історія всіх цих античних центрів письмовими та епіграфічними джерелами висвітлювалася по-різному і часом досить фрагментарно. Однак внаслідок їх археологічного вивчення зараз у цілому можна охарактеризувати те спільне та особливе, що було характерним для їхньої історії протягом античної епохи.

Протягом середини VII — VI ст. до н.е. в основному закінчується процес освоєння греками численних територій на північному березі Чорного моря. У Північному Причорномор’ї, що охоплює території від гирла Дунаю до передгір’їв Кавказу, можна виділити три райони, де був заснований цілий ряд грецьких колоній. Це північно-західний район, що охоплює Нижнє Побужжя та Подністров’я, де у другій половині VII ст. до н.е. було засноване поселення на острові Березань (Борисфен), а в VI ст. до н.е. Ольвія та сільські поселення навколо неї, а також Ніконій і Тіра. Другий район, Таврійський, що охоплює Південно-Західний та Північно-Західний Крим, де в VI ст. до н.е. була заснована Керкинітіда та невелике поселення іонійців, на місці якого в кінці V ст. до н.е. виник Херсонес Таврійський. Третій район, північно- східний, який охоплює Східний Крим та береги Керченської протоки, де в першій половині VI ст. до н.е. були засновані Пантікапей, Німфей та інші центри, а також Феодосія, які згодом були об’єднані у складі Боспорського царства. У процесі подальшої внутрішньої колонізації греками були освоєні значні сільськогосподарські території в цих трьох основних районах колонізації, а до складу Боспорської держави увійшли землі у Північно- Східному Причорномор’ї.

В період грецької колонізації у Північному Причорномор’ї зовсім не було стабільного осілого місцевого населення. Тому на початковому етапі свого розвитку античні центри регіону розвивалися відносно самостійно, не відчуваючи тиску з боку войовничого варварського населення. А з іншого боку, грецькі поселення були тією притягальною силою, яка багато в чому обумовила переміщення центру скіфської культури у Північне Причорномор’я і, в кінцевому результаті, ознаменувала народження Великої Скіфії, пам’ятники якої продовжують дивувати світ і сьогодні.

З часів грецької колонізації південь сучасної України став складовою частиною античної цивілізації, що, природно, не могло не відбитися на історії, культурі, звичаях населення, що мешкало на території нашої країни в той далекий час.

Давня історія України надзвичайно багатогранна, і однією з її найцікавіших сторінок є грецька колонізація, що поклала початок цілому періоду, який прийнято називати античним. Саме в цей час Північне Причорномор’я було включене до орбіти всесвітнього цивілізаційного процесу, а потім політики Понтійської держави, Римської імперії і, нарешті, Візантійської імперії.