91. Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення.

Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадо¬волення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим, а в Україні - Петром Григоренком, та іншими;

> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не де¬кларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представника¬ми релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

> Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало росій¬ський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у бо¬ротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсійськими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції само¬спалення

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильни¬ків греко-католицької церкви у західних областях України.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мо¬тивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки.

Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та націона¬льне відродження.

Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтеліген¬ції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ.

У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени українсь¬кої Гельсінської спілки та інші дисиденти.

Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було праг¬нення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і зни¬щував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих реч¬ників цього відродження.

Із середини 70-х років кризові явища наростали не лише в еконо¬міці СРСР, але й у політиці та ідеології.

Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити еко¬номіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Во¬лодимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях.

Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:

> перетворення КПРС та її регіонального відділення - Компартії України - на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї пов¬ноти влади;

> підміна справжнього народовладдя формальним представництвом тру¬дящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення;

^ зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законо¬давчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн;