76.Соціально-економічний та політичний розвиток західноукраїнських земель в 1920 - 30-ті роки.

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії.

Конституція Польщі 1921 року не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Українців звільняли з державних установ, в тому числі і з повітових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало польське населення, а студентами Львівського університету мали право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність польській державі. Отже, ситуація із самоврядуванням на колишніх українських землях була складною.Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебували на становищі напівколоній, їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в загальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займалася сільським господарством.Промислове виробництво у 1924—1928 рр. навіть почало занепадати. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ринок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробництва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати.

Повільно розвивалося і сільське господарство. Врожайність основних сільськогосподарських культур не перевищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня..Важкий матеріальний стан місцевого українського населення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу.

Фактично основною метою діяльності влади щодо західноукраїнського населення було поглиблення його колонізації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі конфлікти уже в роки Другої світової війни, особливо між поляками і західними українцями.

77.Створення Організації українських націоналістів (оун).Розкол в оун. А.Мельник, с.Бандера.

Створення Організації українських націоналістів (ОУН). Організація українських націоналістів очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20тис. осіб (1939 р.). Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяті національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника (ОУН-М), тоді як молодші і радикальніші члени — Степана Бандеру (ОУН-б)

Розкол ОУН

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.

Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном.

Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя».

Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів . Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Бандери в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН»

Андрі́й Атанасович Ме́льник (* 12 грудня 1890, — † 1 листопада 1964, Клерво, Люксембург) — полковник армії УНР, військовий і політичний діяч, один з найближчих соратників Євгена Коновальця. Організатор формації Січових Стрільців у Києві, З 1938 — голова Проводу ОУН; в'язень німецьких концтаборів. З 1945 — в еміграції.

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, — † 15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) — український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття, після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.

Оцінки Степана Бандери вкрай полярні. Він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, серед жителів Східної України, а також Польщі та Росії є такі, що ставляться до нього негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі