48. Кирило-Мефодіївське братство.

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України. Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський,Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

49. Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці XVIII - першій половині XIX століття.

Як відомо, наприкін. XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургі в загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства. Отже, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької й Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичині і на Буковині налічувалося 4 980 208 чол., у т. ч. 2300 тис. українців, 2146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське господарство в папському маєтку. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників (володіли маленькими ділянками землі, так званими загородами), городників (найчастіше мали тільки земельний наділ під садибою), халупників (були безземельними, володіли лише хатами (халупами) та іноді невеликими садибами), тяглових (мали робочу худобу (коней, волів) — так зване тягло — і відбували тяглову панщину, обробляючи поміщицьку землю своєю худобою і сільськогосподарським інвентарем), піших.

Вони змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки — будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель, панських будинків тощо), право пропівації (примушування брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на ти Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790)проводили "модну" тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); б) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787по 1809р. діяв Руський інститут —Studium rutеnum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.