35)Відновлення козаччини на Правобережній Україні в середині 80-х років XVII століття. С.Палій

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, - писав козацький літописець Са-мійло Величко, - бачив я багато городів і замків безлюд­них, і пусті вали ., що стали пристанищем і житлом тіль­ки для диких звірів . Бачив я там . багато кісток люд­ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі

мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі­матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по­рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуслав-ський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччи­ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово­дом С. Палія (1702-1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (?-1710) - козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684-1704, 1709-1710). Народився в містечку Борзна (Чер­нігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «при-повідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць­кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро­би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере­говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705-1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер­нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за­лишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Відновивши свою владу над землями Пра­вобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги раном, протягом року контролювали землі Брацлавщи-ни, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей на­родний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанува­ла у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на вза­єминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізні­ше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київ­щини. Застосування польських військ з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками - це далеко не всі фор­ми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'яз­ки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­лавної релігії.Отже, після поразки Української революції Правобе­режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав - Польщі, Росії та Туреччини. Встанов­лення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим кра­єм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило ре­лігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобереж­них земель, зростання соціального напруження та виник­нення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми інозем­ного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.