3 Методи теоретичного пiзнання (формалiзацiя, iдеалiзацiя, аксiоматичний та гипотетико-дедуктивний методи).

Процес пізнання завжди починається з розгляду конкретних предметів і явищ, їхніх зовнішніх ознак, властивостей, зв'язків, які людина сприймає за допомогою органів чуття. Тільки в результаті вивчення чуттєво-конкретного людина приходить до якихось узагальнених уявлень, понять, тих чи інших теоретичних положень, тобто до наукових абстракцій. Формування цих абстракцій пов'язане зі складним процесом мислення, що має здатність до абстрагування. Ідеалізація - прийом науково-теоретичного дослідження, заснований на процесі абстракції, формування ідеалізованого обєкта.

Ідеалізовані обєкти не існують у дійсності - наприклад, геометрична точка, абсолютно пружне тіло, пряма, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ і т.п. Ідеалізація може здійснюватися різними шляхами і грунтуватися на різних види абстракцій. Після абстрагування необхідно виділити питання, що цікавлять нас сторони або властивості сторони або характеристики, гранично посилити або послабити їх і представити як властивості деякого самостійного обєкта. Створення ідеалізованого обєкту дозволяє виділити істотні його сторони, спростити і завдяки цього зробити можливим застосування для його опису точних кількісних методов80.

Пізнавальна цінність ідеалізації обумовлена тим, що за допомогою ідеалізації ми виявляємо деякі закономірні тенденції в чистому вигляді, абстрагуючись відемпірично виявлених конкретних форм їх прояву, від другорядних сторін досліджуваних обєктів. Основне позитивне значення ідеалізації як методу наукового пізнання полягає в тому, що отримуються на її основі теоретичні побудови дозволяють потім ефективно дослідити реальні обєкти і явища. Спрощення, що досягаються з допомогою ідеалізації, полегшують створення теорії, розчиняти закони досліджуваній області явищ матеріального світу. Якщо теорія в цілому правильно описує реальні явища, то правомірні і покладені в її основу ідеалізації.

Метод ідеалізації, щоб стати дуже плідним у багатьох випадках, має в той же час певні обмеження.Розвиток наукового пізнання змушує іноді відмовлятися від прийнятих раніше ідеалізованих уявлень. Так сталося, приміром, при створенні Ейнштейном спеціальної теорії відносності, з якої були виключені ньютонівські ідеалізації «абсолютний простір» і «абсолютне час». Крім того, будь-яка ідеалізація обмежена конкретній областю явищ і служить для вирішення тільки певних проблем. Одним з важливих методів, які використовуються на теоретичному рівні пізнання є гіпотетично-дедуктивний метод.Він полягає у створенні системи дедуктивно повязаних між собою гіпотез, з яких, у кінцевому рахунку, виводять твердження про емпіричних фактах. Цей метод почав використовуватися ще у XVII в., але обєктом методологічного аналізу став порівняно недавно.Найчастіше гіпотетично-дедуктивний метод застосовується в емпіричних науках.

Метод побудови теоретичного знання за допомогою гіпотетично-дедуктивного методу полягає в тому, що спочатку створюється гіпотетична конструкція, яка дедуктивно розгортається і утворює цілу систему гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричних фактах. Потім цю система піддається дослідної перевірки, в ході якої вона уточнюється і конкретизується. Теорія будується як би «зверху» по відношенню до емпіричних даних. Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну структуру. Теорія, яка створюється гіпотетично-дедуктивним методом, може поповнюватися гіпотезами, але до певних меж, поки не виникають труднощі в її подальшому розвитку. У такі періоди стає необхідною розбудова самого ядра теоретичної конструкції, висунення нової гіпотетично-дедуктивної системи, яка змогла б пояснити досліджувані факти без введення додаткових гіпотез і, крім того, передбачити нові факти. Найчастіше в такі періоди висувається не одна, а відразу декілька конкуруючих гіпотетично-дедуктивних систем.

Для сучасної стадії розвитку аксіоматичної методу характерна висунутаГільбертом концепція формального аксіоматичної методу, яка ставить завдання точного опису логічних засобів виведення теорем з аксіом. При формальній аксіоматики аксіоми виводяться як опис деякої системи формальних відносин. Аксіоми в формальної системи розглядаються як своєрідні визначення вихідних понять. У формально аксіоматичних системах формальний розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує суворе виведення з них наслідків. Основна увага при цьому приділяється встановленню несуперечності системи, її повноти, незалежності системи аксіом і т.п.

Побудова формалізованих аксіоматичних систем призвело до великих успіхів насамперед в математиці і навіть породило уявлення про можливості її розвитку суто формальними засобами. Але аксіоматизації є лише однією з методів побудови наукового знання. Її використання як засобу наукового відкриття вельми обмежена. Аксіоматизації здійснюється звичайно після того, як змістовно теорія вже достатньою мірою побудована, і має на меті сприяння більш точного її подання, зокрема суворого виведення всіх наслідків з прийнятих посилок.

Крім того, слід зазначити, що аксіоматичний метод зустрічається з труднощами, на які чітко вказав К. Гедел.У 30-і роки XX в. він довів, що в досить багатою своїми засобами несуперечливою аксіоматичної системі завжди знаходяться твердження, які не виводяться з аксіом.