2.Культура, цивiлiзацiя та розвиток людини I соцiуму.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Проблема взаємодії людини та суспільства у процесі становлення певного типу цивілізації займає досить важливе місце у філософському доробку сучасних дослідників. Але серед усього різноманіття течій філософії та соціальної філософії зокрема, звернемося лише до деяких з них, які, на нашу думку, є найхарактернішими та найбільш цікавими у вирішенні досліджуваної проблеми.

Намагання сформувати цілісну картину світу, визначивши єдині основи буття, робить певні філософські побудови дещо одноаспектними. Визначаючу роль при цьому відіграє особиста позиція дослідника, який послідовно відстоює погляди раціоналізму чи ірраціоналізму, матеріалізму або ідеалізму.Існування різноманіття у підходах до вирішення філософських проблем та у теоретичних побудовах має своє онтологічне коріння, яке полягає в існуючій множині потенційних та реальних форм буття складних систем, що розвиваються. Тому сам світ “відрізняється у самому собі, неоднородний, дискретний, суперечливий” 1.

Дослідження людини як істоти, яка поєднує у собі такі суперечливі складові, як матеріальна та духовна, обумовлює наявність певних труднощів при їх аналізі, адже кожна з них вимагає застосування таких методів аналізу емпіричного матеріалу, які використовуються при створенні та теоретичному обгрунтуванні концепцій, ідеологічні засади яких дають можливість віднести їх до різних філософських течій, кожна з котрих суперечить певною мірою або повністю заперечує усі інші, прагнучи зайняти місце останньої інстанції у розв’язанні довічних філософських проблем.Поступове зростання ролі особистості у суспільному розвитку, коли людина починає усвідомлювати своє ведуче місце у процесі формування певного типу зв’язку у соціальному світі, знаходить свого відображення у сучасних філософських побудовах, зокрема, в поглядах екзистенціалістів, у яких людина являє собою головний чинник суспільного розвитку, відіграє вирішальну роль у формуванні суспільства та його характеристик.

Пояснюючи базове поняття екзистенції як сутності, що передує існуванню, екзистенціалісти вихідною умовою ставлять людину, яка спочатку уявляє певну річ, створюючи саму ідею цієї речі, а вже потім реалізує її певними засобами. Виняток у цьому випадку складає лише сама людина, яка спочатку народжується, а вже потім отримує людську сутність, таким чином роблячи виняток із правила.

Отримати сенс цінності, обрати правильний варіант поведінки можна лише через іншу людину, яка теж має свою екзистенцію, свою свободу. Отже, роблячи вибір, людина повинна вибирати світ таким, яким би вона бажала, щоб його вибирали й інші. Тобто ідеальний образ світу, який існує в уявленні кожної людини, повинен мати цінність для інших людей. При цьому чим з більшою кількістю людей узгоджується цей вибір, тим більшу відповідальність вона несе, адже від цього залежить те, яким буде суспільство, людство в цілому – чи буде воно побудовано на засадах загальних цінностей, відповідальності кожного за свої вчинки, чи буде базуватися на сприйнятті людиною себе “як усі”, усвідомленні себе одною із багатьох.

Це означає, що від самої людини залежить те, яким буде людство взагалі, тому усвідомлення важливості цього положення у випадках, коли виникає суперечність між бажаним та дійсним, може викликати такі почуття, як страх, невпевненість, тривога тощо. Позбутися негативних реакцій можливо, якщо обрати “несправжнє буття”, тобто бути таким, як усі, позбувшись особистісного, унікального. Тоді людина звільняється від необхідності робити вибір, як і від відповідальності за вчинки (адже так роблять усі). Тому життя “як усі”, де відсутній голос Особистості, – це недійсне життя, воно не передбачає особистого вибору, відповідальності перед іншими за нього, а отже і за те, яким буде світ.

Але суперечливість полягає у тому, що суспільство, вважають екзистенціалісти, побудовано саме так, що вимагає існування саме однакових, слухняних, “як усі” людей, тим самим не дозволяючи їм самореалізуватися. Виникає ситуація, коли, з одного боку, існує суспільство, якому потрібні “однакові” люди, котрих можна передбачити, з іншого – “справжнє буття”, що детерміноване вільним вибором кожною людиною себе і бажаного суспільства взагалі. Це протиріччя між людиною та суспільством виявляється як відчуження.