21. Адміністративно-процесуальна правосуб’єктність позивача і відповідача.

Стаття 48. Адміністративна процесуальна правосуб'єктність

1. Здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами).

2. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь.

3. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

Поняття адміністративної процесуальної правосуб'єктності (право- і дієздатності)

2. Для визначення статусу осіб, які беруть участь у справі, важливою є категорія адміністративної процесуальної правосуб'єктності. Адміністративна процесуальна правосуб'єктність поєднує в собі здатність особи мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) і здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність).

Виникнення та припинення адміністративної процесуальної правоздатності

Адміністративна процесуальна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті.

Адміністративна процесуальна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про її припинення

Адміністративна процесуальна правоздатність органу виникає з моменту його створення і припиняється у разі ліквідації органу, тобто з дня набрання чинності правовим актом про його ліквідацію, якщо інше не випливає із цього акта.

Виникнення та припинення адміністративної процесуальної дієздатності

Адміністративна процесуальна дієздатність фізичної особи за загальним правилом виникає у день досягнення повноліття (вісімнадцяти років) і припиняється у момент її смерті. Адміністративна процесуальна дієздатність повнолітньої фізичної особи припиняється також у разі визнання її недієздатною - з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Адміністративна процесуальна дієздатність для неповнолітньої фізичної особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може виникати і раніше - з досягненням віку, з якого вона може особисто брати участь у певних публічно-правових відносинах, - в адміністративній справі, що виникла з цих відносин. Однак у таких справах суд може (як за клопотанням, так і з власної ініціативи) залучити до участі у справі законного представника неповнолітньої особи з метою кращого захисту її інтересів.

Адміністративна процесуальна дієздатність органу, юридичної особи виникає і припиняється разом з виникненням і припиненням адміністративної процесуальної правоздатності.

Стаття 50. Сторони

1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

2. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.

3. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом

4. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

Стаття 51. Права та обов'язки сторін

1. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Кодексу, позивач має право в будь-який час до закінчення судового розгляду збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від

адміністративного позову. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду. Позивач має право до початку судового розгляду справи по суті змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

2. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Кодексу, відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

3. Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

4. Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає основні диспозитивні права сторін в адміністративному процесі додатково до змагальних прав, що визначені у статті 49 КАСУ. Ці права відрізняють їхній процесуальний статус від статусу інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Наділення сторін рівними диспозитивними правами спрямовано на реалізацію принципів рівності (стаття 10) та диспозитивності (стаття 11 КАСУ) в адміністративному судочинстві.

Поняття диспозитивних прав

3. Диспозитивні права - це можливості сторони, що визначені в законі, на свій розсуд розпоряджатися своєю позицією щодо предмета позову, тобто матеріально-правових вимог позивача до відповідача.

Диспозитивні права позивача

4. Позивач, крім права звернутися з позовом, має такі основні диспозитивні права:

1) відкликати позовну заяву з суду першої інстанції у будь-який час до закінчення судового розгляду (див. пункт 2 частини третьої статті 108, пункт 5 частини першої статті 155 КАСУ);

2) вимагати вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову (статті 117 - 118 КАСУ);

3) змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції (частина перша коментованої статті, стаття 137 КАСУ). Підстава адміністративного позову - обставини (юридичні факти) і норми права, які у своїй сукупності дають право особі звернутися до суду з вимогами до іншої особи. Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між обставинами чи нормами права, якими обґрунтовано позов, і обставинами чи нормами, за якими вимога може бути задоволена. Предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача. Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не дають йому можливості задовольнити своїх інтересів. Розмір позовних вимог - це кількісна характеристика позовних вимог (наприклад, виражена у грошовій сумі). Реалізація права на зміну позову може мати наслідком заміну відповідача або залучення співвідповідача (співвідповідачів), третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Але в будь-якому разі зміна адміністративного позову не повинна тягнути за собою порушення правил підсудності;

4) відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина перша коментованої статті, статті 112, 136, 194, 219 КАСУ);

5) досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина третя коментованої статті, статті 113, 136, 194, 219 КАСУ);

6) вимагати виконання судового рішення після набрання ним законної сили або у разі можливості його негайного виконання;

7) досягнути примирення у процесі виконання судового рішення, тобто відмовитися від примусового виконання або укласти мирову угоду (стаття 262 КАСУ).

5. Диспозитивні права позивача має також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору (частина перша статті 54 КАСУ).

Диспозитивні права відповідача

6. Відповідач має такі основні диспозитивні права:

1) визнати адміністративний позов повністю або частково або не визнавати його, зокрема подати свої заперечення (частина друга коментованої статті, стаття 112, 136 КАСУ);

2) вимагати зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову (статті 117 - 118 КАСУ);

3) досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (частина третя коментованої статті, статті 113, 136, 194, 219 КАСУ);

4) укласти мирову угоду у процесі виконання судового рішення (стаття 262 КАСУ).

Обмеження реалізації диспозитивних прав

7. Реалізація диспозитивних прав в адміністративному процесі перебуває під прискіпливим контролем суду, що обумовлено принципом офіційного з'ясування обставин у справі (стаття 11 КАСУ). Так, у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення суд повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта коментованої статті, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАСУ). Так само суд повинен перевірити це у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення (частина четверта статті 262 КАСУ).

Відповідно до частини четвертої коментованої статті суд відмовляє у прийнятті реалізації зазначених диспозитивних прав, якщо внаслідок реалізації цих прав буде порушено закон або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Така відмова суду тягне за собою продовження розгляду справи (примусового виконання судового рішення).

(+ Стаття 49. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі )