6. Поняття справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи).

п.1 ч.1 ст 3 КАСУ

справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

Через дефініцію терміна "справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа)" у пункті 1 коментованої статті подано загальне визначення предмету адміністративної юрисдикції. Згідно з визначенням, поняття адміністративної справи має такі необхідні ознаки:

1) це публічно-правовий спір, тобто спір принаймні між двома учасниками публічно-правових відносин щодо цих відносин;

2) хоча б однією зі сторін цього спору є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

3) цей спір передано на вирішення адміністративного суду шляхом звернення з адміністративним позовом, за яким суд відкриває провадження.

Поняття адміністративної справи охоплює не лише спори, що виникають з адміністративно-правових відносин, хоча вони і є найпоширенішими. Це можуть бути й інші публічно-правові спори, - наприклад, конституційні спори (крім тих, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України), а серед них і виборчі спори. Тобто терміну "адміністративна справа" у КАСУ надано ширше значення порівняно з його буквальним розумінням.

Вживання словосполучення "суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень" для позначення обов'язкової сторони в адміністративній справі дозволяє уникнути переліку таких суб'єктів, який однаково не вдалося би зробити вичерпним. Далі у КАСУ у такому самому значенні використано більш стислий термін - "суб'єкт владних повноважень".

Слід звернути увагу, що визначення адміністративної справи переважно є універсальним, але існують категорії адміністративних справ, яких це визначення не охоплює за предметною спрямованістю. Йдеться про публічно-правові спори, у яких немає суб'єкта, що здійснює владні управлінські функції. Це окремі виборчі спори, особливості провадження у яких визначено статтями 174 - 175 КАСУ, - зокрема, спори, що виникають між кандидатом і засобом масової інформації, підприємством, установою, організацією, чи їхньою посадовою або службовою особою, творчим працівником засобу масової інформації тощо.

Важливо пам'ятати, що термін "адміністративна справа" у КАСУ має двоєдине значення - це одночасно і публічно-правовий спір, і матеріали цього спору. Наприклад, у контексті "суд вирішує адміністративну справу" йдеться насамперед про спір, а в контексті "протокол приєднується до адміністративної справи" - про матеріали спору. Також слід мати на увазі, що у тексті Кодексу замість повного терміна "адміністративна справа" часто-густо вживається його скорочений відповідник - "справа".

Слід наголосити, що дефініція, яку наведено у пункті 1 коментованої статті, є придатною лише для адміністративного судочинства, оскільки у доктрині адміністративної процедури (позасудового адміністративного провадження) поняття адміністративної справи може мати інший зміст.

7.Принципи адміністративного судочинства.

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1)  верховенство права;

2)законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх

обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7)  обов'язковість судових рішень.

Під принципами здійснення правосуддя в адміністративних справах слід розуміти найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади) щодо справедливого розгляду і вирішення в суді адміністра­тивних справ. Поняття «принципи правосуддя в адміністративних справах» - це основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що виступають в якості незаперечних вимог, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення в ньому підсудних йому справ.

1) Верховенство права.Цей принцип належить до конституційних (ст. 8 Конституції України) і означає пріоритет права та свобод людини, справедливість і гуманізму діяльності адміністративних органів. Відповідно до розуміння Конституційного Суду «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Отже, принципом верховенства права є сукупність засад (поло­жень), ідей, тобто вимог, що ґрунтуються на природних правах особи та її індивідуальної автономії відносно держави. Він повинен втілюватися через діяльність судової влади.

2) Законність.Цей принцип виражений утому, що адміністративний процес є діяльністю суто юридичною, яка здійснюється тільки на основі юридичних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закришеної за ними компетенції. Законність випливає з принципу верховенства права і як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі вимог закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. Принцип законності означає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3) Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом(дійсної самостійності суб'єктів процесуальних відносин). Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків. Зміст цього принципу обумовлюється характером адміністративних правовідносин, підвідомчих адміністративному суду, і є відображен­ням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і адміністративним судом. Визначивши процесуальну рівноправність сторін, адміністра­тивне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння адміністративному суду.

4) Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясуван­ня всіх обставин у справі.Отже, змагальність реалізується передусім у процесі доказування, тобто у підтвердженні сторонами тих обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, певними доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, адже вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Диспозитивністьполягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь в адміністративній справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в адміністративному суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Іншими словами, це означає можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього, з кількох запропонованих законом або договором варіантів поведінки вибирати оптимальний з погляду власних інтересів. Отже, цей принцип покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1)   хто хоче здійснити своє право, повинен про це сам потурбуватися;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись;

3) нікого не можна примушувати пред'явити заяву проти своєї волі;

4) адміністра­тивний суд не повинен виходити за межі вимог сторін, за винятками, встановленими законом;

5) правом розпоряджатися об'єктом процесу.

Офіційне з'ясування всіх обставин у справі.Принцип офіційності, як обмеження змагальності, характеризується тим, що: 1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для ви­рішення спору, а також з'ясовує, якими доказами сторони можуть об­ґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; 2) у разі потреби суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у конкретній справі, доповнити чи пояснити певні обставини справи, а також надати суду додаткові докази, означивши їх; 3) у разі необхідності суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає; 4) суд також може визнати обов'язковим з'явлення сторони (чи сторін) або третьої особи, якщо виникне необхідність заслухати її особисто; 5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього може виникнути сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання; 6) під час допиту свідка в суді суддя (судді) може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту його особами, які беруть участь у справі, як це прийнято у цивільному судочинстві.

5) Гласність і відкритість адміністративного процесу Гласність судового розгляду означає відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть у ній участь, обов'язкове їх інформування про час і місце судового засідання і виконання окремих процесуальних дій. Гласність у судочинстві - це і право вміщувати звіти та повідомлення про судові процеси у ЗМІ, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі для з'ясування громадської думки, яка доводиться до відома суду.

Відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою адміні­стративного суду, що в свою чергу підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення адміністративних справ.

6) Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Розгляд адміністративних справ у апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійсню­ватиметься адміністративним судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи у порядку повторної касації розглядатимуться складом суддів відповідної судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України згідно з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України.

До суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені б апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали у випадках, визначених Кодексом адміністративного судочинства України. Це насамперед ті ухвали, що перешкоджають провадженню у справі.

Касаційне оскарження починається з подання скарги до суду касаційної інстанції на судові рішення суду апеляційної інстанції, а при потребі - і суду першої інстанції з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права) і вирішується цією інстанцією. Тобто касаційне оскарження може стосуватися лише питань права. Також касаційним оскарженням є подання скарги до Верховного Суду України за винятковими обстави­нами, однак таке касаційне оскарження обмежене двома винятковими, найбільш принциповими для національної судової системи, підставами і здійснюється після «звичайного» касаційного провадження.

Право на оскарження судових рішень мають особи, які беруть участь у справі.

7) Обов'язковість судових рішень.Відповідно до Конституції України судові рішення є обов'язковими до ви­конання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства. Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

8.Особлива природа і винятковість справ за зверненнями суб’єктів владних повноважень.

Ст.50

4. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

Позов суб'єкта владних повноважень про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян

7. Відповідно до частини четвертої статті 37 Конституції України, статті 31 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року з метою припинення незаконної діяльності об'єднання громадян за зверненням легалізуючого органу або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі види діяльності або тимчасово заборонити діяльність об'єднання громадян на строк до трьох місяців.

Тимчасова заборона окремих видів діяльності об'єднання громадян може здійснюватись шляхом встановлення заборони на проведення масових заходів (зборів, мітингів, демонстрацій тощо), здійснення видавничої діяльності, проведення банківських операцій, операцій з матеріальними цінностями тощо.

За поданням органу, який звертався до суду щодо тимчасової заборони окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян, суд може продовжити цей строк. При цьому загальний строк тимчасової заборони не повинен перевищувати шість місяців.

У разі усунення причин, що стали підставою для тимчасової заборони, за клопотанням об'єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом у повному обсязі.

 

Позов суб'єкта владних повноважень про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян

8. Відповідно до частини четвертої статті 37 Конституції України, статті 32 Закону України "Про об'єднання громадян" за зверненням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду об'єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у випадках:

1) вчинення дій, спрямованих на зміну шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини;

2) створення і діяльності політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах України та Державній прикордонній службі України, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах;

3) систематичного або грубого порушення вимог статті 22 Закону (політичним партіям, їх установам та організаціям забороняється прямо або опосередковано одержувати кошти та інше майно від: іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства; державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України; підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об'єднань громадян; анонімних пожертвувачів; політичні партії не мають права одержувати доходи від акцій та інших цінних паперів, їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності; політичні партії зобов'язані щороку публікувати свої бюджети для загального відома);

4) продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених статтею 28 Закону;

5) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така (ні Закон України "Про об'єднання громадян", ні Закон України "Про політичні партії в Україні" не встановлюють мінімальної кількості членів партії для визнання її такою, тому можна зробити висновок, що застосовувати цю підставу для примусового розпуску (ліквідації) партії не можна).

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об'єднання громадян, яке примусово розпускається.

9. Необхідно враховувати також особливості об'єднань громадян, що визначені у спеціальних законах. Так, порядок здійснення заборони політичної партії встановлено статтею 21 Закону України "Про політичні партії в України" від 5 квітня 2001 року: політична партія може бути за позовом Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.

Стаття 24 Закону України "Про політичні партії в Україні" уповноважує Міністерство юстиції України звернутися до суду про анулювання реєстраційного свідоцтва у разі:

1) невиконання політичною партією вимоги частини шостої статті 11 Закону (політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим);

2) виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років.

Щодо примусового розпуску професійної спілки необхідно враховувати положення Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 року, зокрема статті 18 Закону, яка в частині третій встановила, що діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Конституцію України та закони України, може бути заборонена лише за рішенням суду.

Відповідно до статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року діяльність релігійної організації, що є юридичною особою, може бути припинена рішенням суду за позовом органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора лише у випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадянського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій.

 

Позов суб'єкта владних повноважень про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України

10. Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства лише на підставі постанови адміністративного суду. Постанову про примусове видворення приймає адміністративний суд за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду (стаття 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 року зі змінами, внесеними КАСУ).

Рішення про видворення за межі України іноземця чи особи без громадянства може бути прийнято органом внутрішніх справ за місцем перебування іноземця (особи без громадянства) з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора у разі вчинення ними злочину або адміністративного правопорушення - після відбуття призначеного покарання чи виконання адміністративного стягнення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Також іноземець та особа без громадянства можуть бути видворені за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (стосовно осіб, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетинання державного кордону в Україну) або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора, якщо дії іноземця та особи без громадянства грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Іноземець та особа без громадянства зобов'язані покинути територію України у строк, зазначений у рішенні про видворення (до 30 днів).

Іноземці та особи без громадянства, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням. Якщо зазначені іноземці та особи без громадянства не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців та осіб без громадянства.

 

Позов суб'єкта владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання

11. Відповідно до частини другої статті 39 Конституції України обмеження щодо реалізації права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації може встановлюватися судом за зверненням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Детальніше про це див. статтю 182 КАСУ і коментар до неї).