1.

Адміністративне судочинство (його ще називають адміністративною юстицією) – це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, тобто публічно-правових спорів, в яких хоча би однією стороною виступає орган державного управління. Адміністративну юстицію можна визначити як систему спеціальних судових і квазісудових органів по контролю за дотриманням законності у сфері державного управління.

Слід зазначити, що адміністративну юстицію не можна розглядати окремо від адміністративного судочинства: процесуальною складовою адміністративної юстиції є адміністративне судочинство, тобто урегульована законом діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. (Кравчук Т.О.)

Суворова М.В. Більшість вчених вважають, що адміністративна юстиція- це правосуддя в сфері адміністративної влади (власне виконавчої), діяльності органів виконавчої влади та м.с. ,тобто адміністративна гілка правосуддя. Тому сформувалось 2 підходи: 1-адмін.юстиція розглядається тільки як судовий захист (адм. судочинство), 2- ширше розуміння: вирішення спорів не лише судами, а й іншими уповноваженими державними органами.(оскарження управл. актів у адмін. порядку).

Бевзенко, Мельник розглядають адм. юстицію у 3 складових. Матеріальний аспект пов язаний із природою публічно-правового спору ( мета, значення, завдання, суб єктний склад адм. юстиції, межі повноважень). Організаційний аспект обумовлений наявністю спеціальних судових органів (адмін. судів). Формальний аспект розкриває процесуальний порядок розгляду спорів, тобто адміністративне судочинство.

2.

Розмежовуються по завданню. Кожен вид судочинства спрямований на досягення властивого лише йому специфічного завдання, яке підпорядковане загальному завданню судочинства, тобто захист прав, свобод та інтересів особи: — конституційного: контроль за конституційністю актів вищих органів влади; — кримінального: встановлення винуватості чи невинуватості особи у вчиненні злочину, захист прав, свобод та інтересів суспільства, держави від злочинних посягань; — цивільногогосподарського: вирішення приватно-правових спорів сторін; -адмінстративного –захсит свобод, інтересів особи у публічно-правових відносинах від порушень з боку органів влади.

Цивільна. Фактично лише один критерій дозволяє визначити юрисдикцію спорів, передбачаючи вказівку про розгляд усіх справ, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, у порядку цивільного судочинства. Цей критерій є єдиним, фактично універсальним критерієм для визначення цивільної юрисдикції. Проте, практика адміністративних судів допускає можливість розгляду в адміністративному судочинстві окремих справ, що виникають із житлових правовідносин, як таких, що виникають з публічних відносин, зокрема щодо законності проведеної приватизації житла. Ще приклад: статті 16, 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачають розгляд у порядку цивільного судочинства справ про припинення діяльності релігійних організацій, оскарження ними рішень державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Однак із набранням чинності КАС ці справи також підпадають під справи адміністративної юрисдикції, відтак це означає наявність у даному випадку саме альтернативної юрисдикції.

Критеріями розмежування конституційної та адміністративної юрисдикції є: 1. характер суспільних відносин. Суд повинен визначити, чи є оспорюваний акт актом «підконституційного» чи «підзаконного» характеру (не у значенні юридичної сили, а з огляду на те, які повноваження реалізуються- конституційні чи засновані на законі). Для віднесення актів до конституційних, вони повинні відповідати критеріям, які засвідчують наявність прямого змістовного зв’язку норм акту та відповідних норм Конституції України. 2 суб’єкт права на оскарження. Конституційне подання на оскаржувані акти може подати Президент України, 45 народних депутатів, Уповноважений ВР з прав людини, ВСУ, ВР АРК. У адміністративному судочинстві суб’єктами подання будуть будь-які фізичні та юридичні особи. Звідси й випливає, що вони захищають приватний інтерес, подаючи позов до суду ходо незаконності рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень. 3. суб’єкт, чий акт може бути оскаржений. До Конституційного Суду можна оскаржувати акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК. А в порядку адміністративного судочинства може оскаржуватись акт суб’єкта владних повноважень. Суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, посадові чи службові особи цих органів, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто до адміністративної юрисдикції входить більше коло осіб, чиї акти можна оскаржити. 4. об єкт юрисдикції. Закон України “Про Конституційни Суд України” визначає об’єктом контролю рішення, дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень. Адміністративні суди розглядають скарги на акти (закони, постанови, звернення, заяви). Проблемними питаннями є оскарження громадянами в порядку адміністративного судочинства дій ВРУ на предмет її законопроектної роботи чи прийняття законів, враховуючи що Конституційний Суд вирішує долю щодо конституційності законів та інших правових актів і процедура їх прийняття також визначається Конституцією.

3.

На законодавчому рівні завдання адміністративного судочинства закріплені в ст. 2 Кодексу. Таким завданням є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно­правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Про те, що завдання адміністративного судочинства не обмежуються лише захистом прав, свобод та інтересів громадян і юридичних осіб, свідчить і ст. 17 Кодексу, в якій визначається компетенція адміністративних судів. Зі змісту цієї статті випливає, що адміністративний суд розглядає також спори між суб’єктами

владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, правові конфлікти, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, а також спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у передбачених законом випадках, за винятком звернень про накладення стягнень за адміністративні проступки. Крім цього, згідно зі ст. 4 Кодексу, адміністративний суд розглядає публічно­правові спори, які не віднесені законом до юрисдикції інших судів.

У коментованій статті та інших положеннях КАСУ йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки правового, або інакше - легітимного. Раніше для позначення такого інтересу науковці і законодавець вживали терміни "законний інтерес" та "охоронюваний законом інтерес". Конституційний Суд України визначив його як "прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам"2.

В науці:

1. Базисним завданням є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно­правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Це завдання пронизує все судочинство, має своє вираження в основних законодавчих актах України, що регулюють судочинство.

2. Судовий контроль за дотриманням законності органамидержавної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень (контроль легальності)

3. Об’єктивне дослідження всіх обставин справи — це забезпечення повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин по справі, аналіз фактів, що входять у предмет доказування і необхідні для вирішення справи по суті.

4. Ще одним, факультативним, завданням можна назвати забезпечення судом порядку у сфері нормотворчої діяльності та застосування закону, тобто узгодження законодавства.

4.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Частина третя вказаної статті встановлює, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії. Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб’єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов’язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб’єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Прийняття рішення, вчинення дії безсторонньо (неупереджено) — цей критерій-принцип зобов’язує суб’єкта владних повноважень не мати упередженого ставлення до особи у своїх рішеннях та діях. Упереджено ставитися означає бути прихильним до особи чи навпаки поводитися з нею дискримінаційно через особисту симпатію чи антипатію або через власний інтерес у справі (фінансовий, родинний тощо), соціальний (корпоративний) інтерес, пов’язаний із належністю до певноїспільноти, професії тощо. Приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб’єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб’єкта, визначених законом.

Доцільність. В статті її немає.

5. Адміністративний процес і адміністративна процедура: правова природа та особливості співвідношення.

У загальному аспекті процедура визначається як певна сукупність дій чи операцій, за допомогою яких реалізується той чи інший процес або етап, стадія, що виражає зміст відповідної технології.

З правової точки зору, процедура - це регламентований юридичною нормою порядок дій або регулювання відповідних суспільних відносин у сфері правозастосування.

Правова процедура характеризується такими ознаками:

попередньо визначена модель її застосування у реальному житті, через яку досягається необхідний результат;

юридична сила, тобто норми, що визначають процедурну діяльність, закріплені у законі, як і основні;

межі регулятивного „впливу” процедурних норм. Процедурні норми не торкаються змістової (внутрішньої) сторони реалізації основних норм, лише передбачають зовнішній процес їх впровадження;

синхронність, тобто з виникненням основної норми відразу приймається процедурна. Це забезпечує нерозривність правотворчості та правореалізації, теорії та практики;

законність – відповідність процедури нормативній моделі, закріпленій у нормативно – правовому акті;

ознака демократизму правової процедури стосується тільки тих, які є шляхом до реалізації владних відносин.

Ця характеристика розкриває ознаки процедури, які прийнятні та можуть бути застосовані до всіх галузей права, включно і до адміністративної,

Адміністративний процес

У вузькому тлумаченні адміністративний процес – це діяльність уповноважених органів влади щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування заходів адміністративного примусу, так званий юрисдикційний процес.

У широкому розумінні – це вид юридичного процесу, який регламентує порядок розгляду і розв`язання конкретних адміністративних справ, як діяльність, що ґрунтується на нормах адміністративно-процесуального права, виконавчих органів влади та їх посадових осіб, а також інших уповноважених на те суб`єктів щодо реалізації норм матеріального адміністративного права, а в низці випадків – і матеріальних норм інших галузей права [23, с.12; 24, с. 49].

Зважаючи на вищевикладене, доцільно виділити, як вказує Ю.М. Козлов, два варіанти адміністративно-процесуальної діяльності: адміністративно-процедурну та адміністративно-юрисдикційну [29, c. 305], іншими словами, розкриття адміністративного процесу у вузькому визначенні відповідає сучасному стану адміністративної науки та європейським тенденціям розвитку. Наприклад, у Німеччині зміст поняття „адміністративний процес” включає лише судове провадження, тобто порядок вирішення адміністративно – правових спорів у суді, а поняття „адміністративної процедури” охоплює діяльність органів виконавчої влади щодо розгляду і розв`язання індивідуальних справ [5, с.198].

Отже, враховуючи вищевикладене та проведений системний аналіз змісту поняття „адміністративної процедури”, можна дійти висновку, що під категорією адміністративної процедури слід розуміти таке: це встановлений законом порядок розгляду та вирішення індивідуальних справ органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, який закінчується прийняттям адміністративного акта або укладанням адміністративного договору.

Отже, щодо співвідношення адміністративного процесу і адміністративної процедури можемо констатувати таке.

1. Спільним для адміністративного процесу і адміністративної процедури є їх процесуальна природа, яка проявляється у діяльності органів державної влади. Адміністративний про­цес і адміністративна процедура є зовнішнім вираженням здійснення органами державної влади своїх владних повно­важень, наданих цим органам для забезпечення прав, сво­бод, Інтересів фізичних осіб, виконання завдань держави.

2. Однак слід мати на увазі, що адміністративний процес і адміністративна процедура є процесуальним вираженням діяльності органів різних гілок влади. Так, якщо адмініст­ративний процес нерозривно пов'язаний із захистом прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб виключно у судовому порядку, розглядом та вирішенням адміністратив­ними судами спорів публічно-правового характеру, то адм­іністративна процедура — ніщо інше, як вираження органі­заційно-розпорядчої та виконавчої діяльності суб'єктів пуб­лічного управління.

Отже, адміністративний процес — правова категорія, яка має місце виключно у межах діяльності спеціалізованого (адміністративного) суду; адміністративна процедура — правова категорія виключно позасудового характеру.

3. Суб'єктами адміністративно-процедурних відносин можуть бути лише органи виконавчої влади та їх посадові особи або ж органи виконавчої влади і громадяни, організації і органи місцевого самоврядування. В адміністративному процесі учасники публічних правовідносин звертаються до незалежного від них органу — суду — за вирішенням спору про право по суті'.

4. Адміністративний процес, враховуючи наявність специфіч­ного предмета і методу правового регулювання, на новіт­ньому етапі розвитку правничої науки цілком обгрунтовано набув якостей окремої правової галузі. У той же час адмі­ністративна процедура є лише окремим інститутом адмі­ністративного права, невіддільним від нього та об'єктивно із ним взаємопов'язаним.

5. Адміністративний процес та адміністративна процеду­ра — різновиди юридичного процесу, яким, відтак, однако­во властиві стадійність і наявність проваджень.

6. Можна стверджувати, що адміністративний процес та адмі­ністративна процедура у загальному вигляді утворені з та­ких стадій: 1) порушення справи; 2) розгляд справи та прийняття рішення; 3) оскарження рішення по справі; 4) виконання рішення (докладно зміст стадій і проваджень адміністративного процесу буде розкрито далі).

7. Основною метою і адміністративного процесу, і адміністра­тивної процедури у підсумку є сприяння здійсненню фізич­ними та юридичними особами своїх прав, свобод та закон­них інтересів.

8. У межах адміністративного процесу і адміністративної про­цедури отримали свій прояв такі форми реалізації адмініст­ративно-правових норм як: 1) виконання норм — учасники правовідносин всупереч їх волевиявленню мають точно дотримуватися нормативно-правових приписів; 2) викори­стання норм — активна поведінка суб'єктів правовідносин щодо добровільного здійснення наданих прав; 3) застосу­вання норм — практичне вирішення конкретних питань шляхом прийняття уповноваженим суб'єктом обов'язкових до виконання індивідуальних юридично-владних рішень

(актів) відповідно до вимог матеріальних та процесуальних норм'.

9. Офіційні рішення, прийняті уповноваженими суб'єктами у межах адміністративного процесу і адміністративної проце­дури, за своєю правовою природою відрізняються. Так, рішення за результатами розгляду адміністративної справи в адміністративному процесі оформлюється у вигляді судо­вого рішення — постанови або ж ухвали, тоді як для адмі­ністративної процедури характерні зовсім інші докумен­ти — це наказ, протокол, розпорядження, акти тощо.

10. Порядок здійснення адміністративного процесу визнача­ється процесуальними нормами права, закріпленими в од­ному нормативно-правовому акті — КАС України, тоді як адміністративні процедури регулюються і процесуальними," і матеріальними нормами права, що містяться у різних засвоєю юридичною силою, нормативно-правових актах.

11. "Судова" концепція адміністративного процесуального пра­ва означає не лише винесення суспільних відносин, які ним регулюються, за межі предмета відповідної матеріальної га­лузі права, а й взагалі — за межі сфери її впливу. У кон­тексті такої концепції поняття адміністративного процесу та адміністративного права розглядаються як абсолютно різнопорядкові явища правової дійсності^

12. Для адміністративного процесу властиві виключно право­відносини, які виникли завдяки конфлікту, спору між учас­никами таких відносин. Натомість адміністративна проце­дура може виникати і розвиватися як завдяки існуванню безконфліктних правовідносин (неюрисдикційні процедури: процедури з підготовки й ухвалення нормативно-правових актів, реєстраційна і дозвільна процедура, установча проце­дура тощо), так і внаслідок певного спору (юрисдикційні процедури: процедура притягнення особи до адміністратив­ної відповідальності, процедура розгляду скарг громадян).