Розділ 3 шляхи підвищення ефективності управління прибутком підприємства

3.1. Оптимізація управління прибутком як фактор підвищення ефективності діяльності

Проблема ефективності розподілу прибутку підприємств — одна з найбільш важливих у сфері фінансового менеджменту в останні роки. Велика увага, яка приділяється питанням механізму розподілу прибутку підприємства, викликана тим, що від результатів цього розподілу залежать темпи розвитку підприємства, його ринкова вартість, забезпечення добробуту власників, задоволення матеріальних і соціальних потреб персоналу тощо. Конкретні пропорції розподілу прибутку і визначають пріоритети у розв'язанні окремих із перелічених питань. Крім того, питання розподілу прибутку тісно пов'язані з проблемою забезпечення самофінансування, яка відіграє головну роль у фінансовій політиці підприємства і розглядається як найважливіший індикатор його економічної життєздатності [39, c. 44].

Процес розподілу прибутку підприємства має багаторівневий характер і залежить від багатьох факторів. Деякі з питань розподілу прибутку виробничих підприємств регулюються чинним в Україні законодавством, інші вирішуються менеджерами підприємства самостійно з урахуванням умов економічної діяльності підприємства [45, c. 55].

У процесі розподілу загальної суми підприємства насамперед мають бути забезпечені обов'язкові платежі з нього. Ці обов’язкові платежі складаються із сум податків і зборів, що сплачуються з прибутку підприємства відповідно до норм податкового законодавства, та обов'язкових виплат неподаткового характеру (наприклад, виплат із прибутку за рішенням арбітражного суду). До категорії платежів з прибутку відносять також суми повернення основного боргу за раніше отриманими кредитами. Решта суми отриманого балансового прибутку являє собою прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства і розподіляється ним самостійно [55, c. 433].

У свою чергу, прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, має бути розподілено на дві основні частини: фонд виплати винагороди власникам підприємства у формі дивідендів на акції або процентів на пайові внески; фонди розвитку підприємства в наступному періоді. Процес такого розподілу прибутку називається дивідендною політикою підприємства, варіанти якої визначають його власники та фінансові менеджери.

Наступним етапом розподілу прибутку є формування за рахунок нього конкретних фондів розвитку підприємства, які поділяються на три основні групи: фонд стимулювання персоналу підприємства; фонд інвестування приросту активів підприємства; резервний або страховий фонд. Кожен із цих фондів має суто цільове призначення у напрямках майбутнього використання. Формування резервного фонду підприємств регулюється в Україні діючим законодавством. На завершальному етапі розподілу прибутку планується розподіл коштів кожного із сформованих фондів за окремими напрямками їх витрачання [52, c. 437]. Так, фонд стимулювання персоналу підприємства може бути розподілено на додаткове преміювання працівників за рахунок прибутку, додаткові соціальні виплати персоналу відповідно до колективних та індивідуальних трудових угод тощо. Розглянуту оптимізовану схему розподілу прибутку підприємства ТОВ «ЕКЛАД» наведено на рис. 3.1.

Серед найбільш складних і принципових питань, пов’язаних із розподілом прибутку, головне — формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формуванням фондів розвитку підприємства у наступному періоді. Процес розробки управлінських рішень щодо пропорцій між цими напрямками розподілу прибутку підприємства характеризується як його політика виплат процентів власникам.

Остаточна політика процентних виплат формує механізм розподілу прибутку підприємства, за яким, у першу чергу, відповідно до потреби мають бути сформовані необхідні фонди його розвитку в наступному періоді, а лише після цього за рахунок суми, що залишилася, формується фонд виплат власникам

Загальна сума валового прибутку підприємства

Обов’язкові платежі, що виплачуються за рахунок прибутку

Сума прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства і розподіляється самостійно

Платежі податкового і не податкового характеру

Повернення основного боргу за раніше отриманими кредитами

Фонди розвитку підприємства в наступному періоді

Фонд виплати винагороди власникам підприємств у формі дивідендів або відсотків

Фонд стимулювання персоналу підприємства

Резервний або страховий фонд

Фонд інвестування приросту активів підприємства

Додаткове преміювання персоналу

Додаткові соціальні виплати персоналу

Інвестування приросту основних фондів, та інвестування нематеріальних активів

Інвестування приросту власних оборотних коштів

Рис. 3.1. Оптимізована схема розподілу прибутку підприємства ТОВ «Еклад» за окремими етапами

Цей тип політики виплат власникам формується під пріоритетним впливом інвестиційних можливостей підприємства і загаль­ної суми прибутку, що підлягає розподілу. У зв’язку з тим, що такий підхід забезпечує переважне реінвестування прибутку на цілі розвитку підприємства, його ринкова вартість зростає високими темпами. Але за цим типом політики виплат процентів, власники отримують, як правило, більш низький рівень доходу на вкладений капітал, ніж склався на фінансовому ринку, а в деяких випадках і зовсім не отримують процентних виплат. Цього типу політики процентних виплат власникам притримується зараз переважна більшість державних виробничих підприємств України з метою забезпечення самофінансування свого розвитку [61, c. 377].

Політика стабільного розміру процентних виплат власникам характеризує стабільну суму процентів протягом певного періоду часу. Як правило, розмір процентів відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал і не залежить від економічних результатів діяльності підприємства. Такий тип процентної політики виплат створює умови передбаченості отримання доходів власниками. Але провадити таку політику підприємства можуть за умови стабільної економіки і кон’юнктури ринку, за яких сума їхнього прибутку за інших однакових умов коливається у незначних розмірах.

Політика мінімального стабільного розміру виплат власникам з надбавкою в окремі періоди поєднує в собі риси обох раніше розглянутих її типів. Встановлений мінімальний стабільний розмір виплат дає змогу підприємству забезпечити необхідні інвестиційні потреби, а в ті періоди, коли воно одержує більший розмір прибутку або не має ефективних інвестиційних проектів, що передбачаються до реалізації, розмір виплат може бути збільшено. Такий тип політики розподілу прибутку дає змогу підприємству найбільшою мірою врахувати економічні умови своєї діяльності і створює у власників відповідні очікування отримання “екстра-виплат”. Але мінімальний розмір виплат, що сплачується власникам протягом тривалого періоду, веде до зменшення рівня їхніх доходів (у порівнянні з альтернативним інвестуванням капіталу) і не забезпечує відповідно високих темпів зростання ринкової вартості підприємства. У сучасних економічних умовах лише деякі з виробничих підприємств обирають такий тип політики виплат власникам, бо вони не можуть їм гарантувати стабільних виплат навіть у мінімальних розмірах [62, c. 78].

Політика постійного розміру виплат заснована на прирості їх у кожному періоді. У практиці західних країн вона набула певного розвитку на підприємствах, що освоїли нову ринкову нішу і перебувають на ранніх стадіях свого життєвого циклу, для яких постійне зростання власного капіталу є нагальною потребою. Ця потреба задовольняється шляхом вкладання постійних додаткових паїв, інвестиційна привабливість яких забезпечується постійним зростанням розміру процентних виплат. В Україні цей тип політики виплат декларували деякі новостворені товариства, але зростання виплат забезпечувалось ними не приростом виробничої діяльності (і, відповідно, приростом суми та рівня прибутку), а приростом статутного капіталу. Така політика призвела до банкрутства більшості таких товариств, а решта їх відмовилися від цього типу політики.

Обираючи той чи інший тип політики виплат в сучасних умовах, підприємство має враховувати такі основні фактори:

1. Рівень прибутковості господарської діяльності. За низької рентабельності підприємство має до розподілу відносно малу суму прибутку, що залишається в його розпорядженні. У цьому разі воно має задовольнити в процесі розподілу прибутку невідкладні виробничі потреби, тому підприємство змушене обирати остаточну політику виплат, а за певних умов — зовсім відмовитися від таких виплат.

2. Вимоги економічного зростання. Підприємство має зменшувати частку прибутку, що спрямовується на виплати власникам, якщо воно має намір або змушене через зовнішні умови (наприклад, посилення конкуренції, появу на ринку більш досконалих видів аналогічної продукції тощо) проводити політику економічного зростання, засновану на інвестиціях.

3. Можливості прискорення або гальмування реальних інвестиційних проектів, що реалізуються. Якщо підприємство має можливість впливати на процес реального інвестування, збільшуючи чи зменшуючи його обсяги в окремі періоди, воно може обирати політику стабільного розміру виплат власникам.

4. Вартість залучення додаткового капіталу на фінансовому ринку. Якщо кон’юнктура фінансового ринку дає змогу залучити додаткові фінансові ресурси із зовнішніх джерел на сприятливих умовах, підприємство може підвищити частку прибутку, що спрямовується на виплати власникам. Це стосується можливостей залучення як власного капіталу (додаткових вкладень паїв, якщо підприємство вважається інвестиційне привабливим), так і позикового (якщо рівень кредитної ставки значно нижчий за рівень рентабельності власного капіталу) [79, c. 301].

5. Можливості залучення додаткових фінансових ресурсів із альтернативних внутрішніх джерел. Інвестиційні потреби підприємства можуть задовольнятися на умовах самофінансування не тільки за рахунок прибутку, що розподіляється, а й за рахунок амортизаційних відрахувань і деяких інших внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів. Тому на підприємствах з високою вартістю активної частини основних фондів можна запровадити прискорену амортизацію, яка дозволена законодавством України. Це дасть змогу підвищити рівень спрямування прибутку на виплати власникам.

6. Стадія життєвого циклу підприємства. На перших стадіях життєвого циклу кожне підприємство потребує значного обсягу додаткового капіталу для забезпечення свого розвитку. Проте кредитори неохоче надають позики підприємствам у цьому періоді їхнього розвитку через високий рівень кредитного ризику. Тому в цей період підприємство має задовольняти свої інвестиційні потреби переважно за рахунок внутрішніх джерел фінансування (в першу чергу, за рахунок прибутку), відповідно обмежуючи рівень виплат власникам.

7. Рівень ліквідності активів підприємства. В Україні основною формою виплат власникам є готівкові виплати. Тому підприємства, що мають постійний дефіцит грошових активів, мають обмежувати розмір виплат власникам під загрозою банкрутства у разі невиконання поточних фінансових зобов’язань перед кредиторами.

Розглянутий перелік лише основних факторів, що впливають на вибір типу політики виплат власникам, показує, що управлінські рішення з цього питання можуть прийматися на основі інформації про зовнішні та внутрішні умови економічної діяльності підприємства, які можуть бути точно визначені кількісно. Тільки із врахуванням цих умов підприємство може провадити ефективну політику виплат в процесі розподілу свого прибутку [63, c. 333].

Для оцінювання ефективності політики виплат власникам підприємства застосовується коефіцієнт виплат, який характеризує частку чистого прибутку підприємства, що спрямована на виплати власникам. Розраховується цей показник за такою формулою [58, c. 130]:

КВВ = (3.1)

де КДВ – коефіцієнт виплат власникам, %;

ФДВ – сума фонду виплат власникам, сформованого в процесі розподілу прибутку за обраним типом політики виплат;

ЧП – сума чистого прибутку підприємства, отриманого в звітному періоді, який підлягає розподілу.

КВВ = 187 / 368,2 = 0,5

Кошти прибутку, спрямовані на фонди підприємства в наступному періоді, розподіляються за окремими фондами і напрямками відповідно до умов діяльності і окремих потреб цього розвитку. При цьому пріоритетними мають вважатися напрямки розвитку підприємства, пов’язані з реалізацією його інвестиційних можливостей. Це дає змогу збільшити суму власного капіталу, що використовується, і відповідно підвищити ринкову вартість підприємств.

На обсяги одержуваного підприємством операційного прибутку впливає безліч різних факторів, які можна звести в наступні три групи:

1. Фактори, що визначають виручку від реалізації продукції, робіт, послуг (ринковий попит, ціни, обсяги продажів);

2. Фактори, що обумовлюють механізм витрат (собівартість продукції, адміністративні, і інші витрати);

3. Фактори, пов'язані з оподаткуванням (прямі і непрямі податки, обов'язкові відрахування і платежі).

У цьому зв’язку основні напрямки управління створенням і розподілом прибутку від операційної діяльності підприємства повинні передбачати [66, c. 244]:

• аналіз стану і динаміки операційного прибутку, у тому числі по номенклатурі продукції (робіт, послуг), виявлення позитивних і негативних обставин, що роблять вплив на його формування;

• визначення можливостей збільшення виробництва і реалізації рентабельної продукції за рахунок поліпшення її якості і конкурентноздатності на ринку, розширення маркетингових досліджень;

• вироблення відповідної політики цін, що забезпечує ріст споживчого попиту на товари, роботи і послуги підприємства;

• корегування асортименту продукції з погляду максимізації одержуваного прибутку;

• розробку заходів щодо зниження собівартості продукції (робіт, послуг), адміністративних і інших витрат, дотриманню режиму економії матеріальних, паливно-енергетичних і інших ресурсів;

• використання прийомів і методів управління формуванням прибутку в процесі реалізації конкретних видів продукції.

Ринкова економіка, характерною рисою якої є конкуренція і мінливість попиту, вимагає пильної уваги до механізму утворення прибутку підприємства і відповідного його управління. Навіть рентабельна реалізація продукції в даний момент під впливом непередбачених обставин ринку може різко змінитися убік її збитковості.

Фінансовий менеджмент виробив ряд прийомів управління процесом формування прибутку, що враховують коливання ринкової ситуації. Одним з них є використання системи “Взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку”. Ця система дозволяє виділити роль окремих факторів в утворенні операційного прибутку і забезпечити ефективне управління його формуванням на підприємстві [21, c. 195].

Дана система відрізняється особливо високою результативністю і точністю прогнозу, якщо мова йде про управління створенням прибутку від реалізації конкретного виду продукції. Вона дає можливість визначити обсяг продажів, що забезпечує беззбиткову операційну діяльність підприємства в даний час (при немінливих цінах і рівні витрат) і в найближчій перспективі.

При цьому встановлюється “крапка беззбитковості” (“поріг рентабельності”), реалізація нижче якої приводить до збитків. Побудова даної залежності вимагає популярності співвідношення змінних і постійних витрат у собівартості реалізованої продукції. Дана залежність відносно просто встановлюється методами математичної статистики.

Реалізуючи продукцію в меншій кількості, підприємство буде мати збитковість. З іншого боку, утримувати в процесі реалізації даної продукції високий рівень рентабельності (крапку беззбитковості) складно і ризиковано, тому що в такій ситуації потрібно продавати багато продукції і за високими цінами. Одержання занадто високого прибутку “притягне” конкурентів. Відбудеться насичення ринку і зниження споживчого попиту. У результаті, рентабельність реалізації буде зменшуватися як через скорочення обсягу продажів, так і в зв'язку з необхідністю зниження цін. Підприємство змушене буде “відступати” до крапки беззбитковості. Така несприятлива динаміка реалізації при високому порозі рентабельності може привести до того, що вона перейде в зону збитків, тому що маневрування ціною стане вкрай обмеженим.

Таким чином, керуючи цим процесом, фінансовий менеджер підприємства не повинний допускати збільшення крапки беззбитковості, тому що, знижуючи її, розширюється зона прибутковості реалізації.

Також можна встановити “межу безпеки” (“запас фінансової міцності”) рентабельної реалізації даної продукції. Запас фінансової міцності показує обсяг можливого зниження реалізації при несприятливій кон'юнктурі ринку, що дозволяє підприємству продовжувати здійснювати прибуткову діяльність.

Отже, власне процес управління формуванням і використанням прибутку від реалізації конкретного виду продукції зводиться до недопущення високого порога рентабельності (тимчасової вигоди), що дозволяє одержувати визначений доход при падінні попиту, тому що його можна підтримати низькою ціною при деякому навіть збільшенні обсягу продажів.

Таким чином, механізм управління формуванням операційного прибутку підприємства з використанням системи “Взаємозв'язок витрат, обсягу реалізації і прибутку” припускає вплив на наступні основні параметри: обсяг реалізації продукції у вартісному або натуральному вираженні; суму постійних операційних витрат; співвідношення змінних і постійних витрат у собівартості продукції; ціну реалізації. В останньому випадку необхідно мати у виді, що зі збільшенням ціни реалізації зменшується обсяг продажів, що забезпечує досягнення крапки беззбитковості, а запас фінансової міцності зростає, і навпаки.

Ефективний розподіл та використання підприємством прибутку та пошук шляхів збільшення прибутку від реалізації, - це не останнє, що може зробити підприємство для збільшення прибутку. Для подальшого зростання прибутку підприємству ТОВ «Еклад» можна [66, c. 134]:

• реалізувати частину незавершеного виробництва, яке на підприємстві не використовується досить ефективно, тим самим і підвищити накопичення фондів;

• більше уваги приділяти тривалості операційного циклу і нормуванню власних оборотних коштів, аби забезпечити сталу величину робочого капіталу й реальну можливість вчасно розраховуватися за зобов’язанням;

• цільове використання додатково внесених пайовиками коштів сприятиме технічному переоснащенню підприємств, підвищенню їхньої конкурентоспроможності, збільшенню робочого капіталу, забезпеченню плато- і кредитоспроможності, а й відповідно і підвищенню прибутку

• скласти інвестиційну програму, зосередивши головну увагу на інноваціях;

• зменшення витрат оборотного капіталу можна досягти шляхом поліпшення управління готівкою. Це стосується управління ліквідними активами так, щоб отримати максимально можливий доход. Зокрема, дають процентний доход такі ліквідні активи, як короткострокові державні страховки, сертифікати, депозити і одноденна позичка;

• розширювати ринки збуту, проводити ефективну маркетингову діяльність.

Отже, для підвищення прибутковості підприємства необхідно ефективно розподіляти та використовувати прибуток. В розподіленні прибутку в першу чергу необхідно звертати увагу на інвестиційні потреби підприємства, а потім вже на політику виплат власникам з прибутку. При визначенні резервів збільшення прибутку до уваги треба брати безліч факторів впливу на нього – це можуть бути як зовнішні (інфляція), так і внутрішні фактори (якість продукції). Вплив факторів (факторний аналіз прибутку), визначення порогу рентабельності та запасу фінансової міцності дозволить підприємству знайти шляхи підвищення прибутку, а особливо при різних ринкових ситуаціях – зміні попиту на продукцію.