16.Позовна давність. Вимоги на які позовна давність не поширюється

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

1. Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). 2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

1. Стаття містить перелік вимог, на які не поширюється позовна давність. Його перелік не має вичерпного характеру, тобто інші випадки можуть бути передбачені в спеціальних законах. При встановленні цього переліку законодавець виходив зі специфіки правовідносин, оскільки предметом захисту є право, яке не обмежене в часі. Так особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і фізична особа володіє ними довічно (ст. 269 ЦК). У статті передбачено можливість обмежити її застосування до вимог про захист особистих немайнових прав і інших нематеріальних благ. Правила ч. 1 ст. 268 ЦК (п. 1) статті застосовуються, крім випадків, передбачених у законі. 2. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК). Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст.633 ЦК). 3. Випадки відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю передбачено ЦК (наприклад, ст. ст. 1162, 1166, 1168) та іншими законодавчими актами.

17.Поняття та зміст права власності

Пра́во вла́сності (в об'єктивному розумінні) — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Зміст права власності в цілому включає такі елементи: І) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд); 2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.

У зв'язку з тим, що володіння буває законним - таким, що грунтується на законі, і незаконним - протиправним, іноді в літературі з цивільного права зазначають, що цей поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте необхідно мати на увазі, що оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника - jus fruendi. Проте з огляду на українську ш тіл і стичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Визначення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.