60. Генезис та еволюція ландшафтів

Найбагатші традиції генетико-еволюційного аналізу ландшафтів були поширені в Росії, зокрема В.В.Докучаєв та його учні надавали генетичним аспектам дослідження надзвичайної ваги, тому докучаєвську географічну школу називають генетичною. Важливим завданням ландшафтних досліджень є визначення віку, генезису, закономірностей розвитку ландшафтів. Ландшафтну морфологічну структуру конкретної території треба розглядати як систему,що сформувалася протягом тривалої історії розвитку, тому науковою основою її дослідження повинен бути генетичний принцип.

У кожному ландшафті є змога розрізнити частини, які мають реліктові риси. Тенденцію розвитку ландшафту відображають прогресивні елементи, які в тому чи іншому співвідношенні з реліктовими трапляються на тлі консервативних, тих, що відповідають сучасному природному стану. Вивчення різноманітних реліктових рис ландшафту дає змогу визначити його вік. Керуючись провідною роллю літогенної основи, початок розвитку ландшафту доцільно пов’язувати з тим часом, коли визначились головні геолого-геоморфологічні властивості найстарших його морфологічних одиниць. Ними можуть бути комплекси, літогенна основа яких сформувалась унаслідок останніх значних епох морфогенезу, пов’язаних зі зледенінням, пенепленізацією, трансгресією і регресією моря, виливанням лави, ерозійно-акумулятивною діяльністю річок. Вік таких морфологічних одиниць відображає відносний вік ландшафту в цілому, тобто за ними можна судити про тривалість останнього циклу розвитку ландшафту – того відрізку часу, упродовж якого розвивалась властива сьогодні цьому ландшафту морфологічна структура. ПТК кожного наступного у віковому ряду одиниць відображають більш або менш значні етапи розвитку цього ландшафту.. При цьому наступний розвиток кожної з цих ділянок мав індивідуальні особливості.

У розвитку ландшафту можна простежити певну послідовність оформлення не тільки територіальних одиниць, а й компонентів-факторів. Для повного дослідження історії ландшафтів потрібно проаналізувати головні риси його давньої історії, відомості про праландшафти дають змогу з’ясувати характер наступності, спадковості між ними, а також висвітлити майбутнє сучасних природних територіальних комплексів.

Загальна схема формування вертикальної структури така: утворення її починається з нуль-моменту – появи наземного абіотичного субстрату. Цим моментом може бути вихід території з-під рівня моря, вивільнення її з-під льодовика, перекриття поверхні вулканічною лавою. Геологічні породи, що виступають на поверхню, ґрунтові води та приземний шар атмосфери вступають у взаємодію між собою, яка виражається у вивітрюванні гірських порід та зміні морфології рельєфу. Такі ландшафти мають примітивну вертикальну будову у якій немає біотичних компонентів. З моменту виникнення фітоценозу ландшафт вступає у біотичну стадію розвитку. Для неї характерні інтенсифікація гумусоутворення, заселення тваринами та формування зооценозу, сукупних змін ґрунту, рослинності та між біоценозів, стабілізація рельєфоформуючих процесів.

Отже, під віком ландшафту розуміють тривалість його існування, починаючи від часу максимального розвитку літогенних властивостей найстаршого з його морфологічних складових виду, а не на повторення тих, що вже були і збереження існуючих.

Еволюційні зміни геосистем ще докладно не досліджені, визначають 5 її загальних закономірностей.

Прогресивність – еволюційні зміни спрямовані на формування нових ландшафтів, а не на повторення тих, що вже були і збереження існуючих.

Незворотність – ландшафти, що існували раніше, в ході еволюції не повторювалися та не можуть.

Поступовість – зміни ландшафтів еволюційного характеру, вони не раптові, стрибкоподібні, а здійснюються через ряд етапів.

Довготривалість – при еволюції формування нових ландшафтів займає значний проміжок часу.

Спадкоємність – кожний новий етап еволюції ландшафту нерозривно пов'язаний з попереднім.