2. Глобальні проблеми людства

Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи:

- соціально-політичного характеру: запобігання ядерній війні (досі найбільшими ядерними арсеналами володіють Росія і США, але свої запаси і можливості для подальшого виробництва цієї зброї мають також Франція, Великобританія і Китай. Хоч загроза виникнення світового ядерного конфлікту нині значно зменшилася, але окремі сучасні тенденції розвитку політичних подій роблять цю проблему досить гострою); припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних конфліктів (зараз більшість регіональних конфліктів виникає на національній або релігійній основі. Особливо небезпечною є широка смуга регіональних конфліктів, що виникла на південних межах колишньої світової соціалістичної системи. Вона простягнулась від Південної Європи (держави колишньої Югославії, Албанія) через Кавказ (Грузія, Вірменія, Азербайджан, південь Росії) і Малу Азію (проблема Курдистану) до Центральної і Південної Азії (Афганістан, Таджикистан, прикордонні райони Індії і Пакистану, Шрі-Ланка). У західній частині цієї зони явно спостерігається протистояння між християнським та мусульманським світом); будівництво світу без насильства; зміцнення системи загальної безпеки;

- соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й пов’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук способів розв’язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи (сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони насамперед недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. Продовольча криза особливо актуальна для багатьох країн Африки, Азії, Латинської Америки і загрожує поширитися на інші території); оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану.

- соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери(для атмосфери найбільш гострими є проблеми ''парникового ефекту", "озонових дір", кислотних дощів, пилового забруднення), гідросфери (у світовий океан шкідливі речовини потрапляють із багатьох джерел. Основну масу забрудників приносять річкові води, але багато їх також надходить разом із атмосферними опадами, а також в результаті господарської діяльності людини в акваторіях океанів і морів), гармонійного розвитку живої й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;

- стосовно прав Людини: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості.

Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні, політичні, культурні зв’язки, новітні засоби масової комунікації. За умов, коли планета Земля стає єдиним домом людства, багато суперечностей та проблем набирають глобального характеру.

Але річ не тільки в цьому. Нині активно-перетворюючу діяльність самої людини за могутністю й наслідками можна порівняти з дією найбільш грізних сил природи. Вихід з цього становища полягає в радикальній зміні характеру виробничої діяльності людини, її способу життя та свідомості. Науково-технічний прогрес — це не тільки «переобтяження» для природи. Найбільш прогресивні технології створюють можливість для впровадження екологічно чистого виробництва, запобігаючи його негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації, надати їй природоохоронного характеру.

Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину систему. Видатний учений В. І. Вернадський писав, що людина вимушена буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери. Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум, В. І. Вернадський називав ноосферою. Перехід біосфери в ноосферу — якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку цивілізації.

Цілком очевидно, що не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибокої кризи цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши величезну загрозу людству, народи з допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

3. Завдання суспільної географії (Пістун, “Основи теорії”, ст.205-211)

Головними завданнями суспільної географії є:

1) Розробка суспільно-географічних засад державного відродження України:

- дослідження соціально-економічних проблем відтворення генофонду народу нашої держави; потрібна розробка регіональної соціально-демографічної політики, яка б враховувала історико-географічні та сучасні особливості кожного району.

- аналіз геополітичного положення України, її транспортної і транзитної функції, обґрунтування експортно-імпортної політики України та її впливу на структурну перебудову господарства

- виявлення напрямів перебудови структури господарства; дослідження суспільно-географічних факторів трансформації галузевої і територіальної структури виробництва

- виявлення можливостей створення вільних економічних зон, технополісів, технопарків.

2) Розробка історико-географічних проблем раціональної територіальної організації продуктивних сил України

- розвиток історико-географічних досліджень формування території держави

- посилення етногеографічних досліджень і вивчення проблем національно-етнічного розселення

- історико-географічний аналіз політичного та адмін.-тер. устрою держави з метою створення оптимальної схеми адмін.-тер. Поділу

- суспільно-географічний аналіз національно-етнічних і прикордонних проблем.

3) Дослідження природно-ресурсного потенціалу

- оцінка впливу виробничих факторів на природно-екологічну ситуацію

- аналіз територіальної структури виробничого природокористування.

4) Комплексні еколого-суспільно-географічні дослідження:

- оцінка та нормування антропогенно-техногенних навантажень

- аналіз сучасної медико-географічної ситуації вкраїні.

5) Аналіз проблем територіальної організації сучасних ринкових структур.

6) Розробка теоретико-методологічних основ поєднання галузевого і територіального управління народним господарством.

7) Розробка принципів функціонування геоінформаційної мережі.

8) Максимально повне врахування особливостей території з її унікальними і потенційними властивостями, які визначають її як специфічний не відновлюваний ресурс.

9) Вивчення та удосконалення територіальної організації і комплексно пропорційного розвитку матеріального виробництва.

10) Орієнтація в процесі вивчення суспільно-географічних утворень на замовлення наукових і проектних установ.

11) Посилення процесу переосмислення історії науки, зокрема розкриття розвитку суспільно-географічних ідей не лише сучасних, а й досліджень минулих років.

12) Розширення досліджень з суспільної географії зарубіжних країн, передусім сусідніх з Україною.

13) Систематична розробка пропозицій для урядових органів з удосконалення різних аспектів регіональної політики, із створення загальнодержавних органів з управління розвитком регіонів.

Виконання зазначених завдань дасть змогу підняти авторитет суспільної географії на державному і міждержавному рівнях.

5. Рекреаційно-географічне районування Європейського макрорайону

Основою для виокремлення різних регіонів, районування тієї чи іншої частини нашої планети або окремої країни є відмінності одних територій від інших. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об’єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні. У багатьох випадках природні і історичні чинники у виділенні регіонів гармонічно поєднуються. Так формуються історико-географічні регіони. З часом окремі регіони починають все суттєвіше відрізнятися один від одного не тільки природними й історичними, а насамперед економічними умовами і трудовими ресурсами.

Рекреаційне районування – поділ території на певні таксономічні одиниці, які відрізняються спеціалізацією рекреаційного обслуговування, інтенсивністю рекреаційно-туристичних процесів, структурою рекреаційних ресурсів і напрямками їх освоєння та охорони.

Процес рекреаційного районування, наслідком якого є виокремлення рекреаційних районів, є доволі суб’єктивним. Хоча схем рекреаційного районування не так вже й багато, вони залежно від принципів, критеріїв, власних уподобань дослідників доволі суттєво відрізняються. Донині немає обґрунтованих універсальних кількісних показників, які можна було б покласти в основу рекреаційного районування. Тому панує оцінковий підхід, який базується на певному рівні наукового досвіду дослідника, а не на строгих розрахунках.

Провідний спеціаліст у галузі рекреаційного районування О.Бейдик в основу рекреаційно-туристичного районування поклав чотириступеневу ієрархічну систему таксономічних одиниць: макрорайон, мезорайон, підрайон, мікрорайон. Кожна наступна таксономічна одиниця входить як складова до попередньої. Таким чином, макрорайон складається з мезорайонів, а ті у свою чергу з підрайонів і т.ін.

У цілому у світі виокремлюється вісім рекреаційних районів найвищого таксономічного рангу, тобто макрорайонів. До них належать Європа, Азія, Північна Америка, Південна Америка, Центральна Америка та басейн Карибського моря, Африка, Австралія та Океанія, Антарктида.

До складу Європейського макрорайону входять 13 мезорайонів:

• Прибалтійський (Польща, Латвія, Литва, Естонія);

• Центральний (Чехія, Словаччина, Угорщина);

• Причорноморський (Румунія, Болгарія, Україна, Молдова);

• Адріатичний (Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія);

• Піренейський (Іспанія, Португалія, Андорра, Гібралтар);

• Апенніно-Мальтійський (Італія, Ватикан, Сан-Маріно, Мальта);

• Греція;

• Франція та Монако;

• Німеччина і країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург);

• Альпійський (Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн);

• Велика Британія та Ірландія;

• Країни Європейської Півночі (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія);

• Білорусь і європейська частина Росії.

Всесвітня туристична організація пропонує власну схему рекреаційного районування. Вона виокремлює 5 регіонів і 14 субрегіонів, за якою Європа поділяється на Північну, Західну, Центральну/Східну, Південну/Середземноморську.