До основних масштабів (рівнів) розвитку географічного поділу праці належать:

- всесвітній, який охоплює всі держави світу, його треба підтримувати і розвивати;

- міжнародний, що здійснюється в рамках соціального об’єднання держав (країни ЄС, країни-виробники нафти на Близькому Сході тощо); - міжрайонний, який регулярно здійснюється між районами певної країни; внаслідок цього створюється спеціалізація господарських районів на виробництві певних видів товарів чи послуг;- внутрішньорайонний, що здійснюється всередині господарського району країни (між підрайонами, областями, воєводствами тощо);

- внутрішньообласний, що здійснюється між спеціалізованими частинами областей, між центром і рештою території; - локальний, що здійснюється між частинами певної невеликої території (між господарськими місцевостями, між містом і приміськими районами, між низовими адміністративними районами).

37. Концепція територіальної комплексності в суспільній географії

Комплексність – це основа процесу формування і функціонування будь-якої системи.

Сутність комплексності вперше з’ясував М. М. Колосовський, який неодноразово підкреслював, що її слід розуміти як перспективний розвиток структури. Саме він першим помітив закономірності поєднання виробництв у своєрідні структурні утворення, що визначають головні властивості комплексу. Для розкриття структури ТВК М. М. Колосовський застосував метод енерговиробничих циклів.

Територіальна комплексність - це рівень взаємозв’язків і пропорційності між різними об’єктами (між виробництвами певної території), що призводить до отримання певного економічного ефекту. Загалом же комплексність передбачає дві речі:

1) взаємопов’язаність певних компонентів (елементів);

2 ) збалансованість (пропорційність) розвитку цих складових частин. Однак, не слід ці дві риси зводити лише до виробничо-технологічної зв’язаності чи збалансованості. Існує зв’язаність і взаємообумовленість між сферами господарства і його секторами, між природним потенціалом території і її господарством, між населенням, як виробником і споживачем, і господарством і т.п. таким чином, розгортається не лише виробничо-технологічна, але й ширше – соціально-економічна, еколого-господарська, соціально-екологічна комплексність. Відповідно виділяються такі територіальні комплекси як: природні ТК, природно-антропогенні ТК (пов’язані з діяльністю людей), природно-соціальні ТК (в основі лежать природно-ресурсні цикли), виробничі ТК (в основі покладена система енерговиробничих циклів), соціальні ТК. Найбільш вивченими серед них є територіально-виробничі комплекси.

За визначенням Е.Б. Алеєва, ТВК це “... поєднання підприємств, для якого територіальна спільність його компонентів – додатковий фактор підвищення економічної ефективності завдяки: а) значної стійкості взаємних зв’язків і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних витрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого планування і управління з територіальним плануванням і управлінням” трактування ТВК Е. Алаєва цікаве тим, що крім виробничих зв’язків він розглядає і транспортні, і ресурсні, і управлінські.

Сутність виробничого комплексу розкрив М. М. Колосовський.

Виробничий комплекс – це економічне взаємообумовлене поєднання підприємств в одній промисловій точці (районі), при якому досягається певний економічний ефект за рахунок вдалого підбору підприємств та використання природних, трудових, матеріальних ресурсів, транспорту та економіко-географічного положення.

Алампієв вказував на неповноту цього визначення. Він вважав, що треба виділяти також техніко-економічні комплекси; сукупність ТЕК формує виробничо-територіальні утворення – національно-господарський комплекс.

Пробст видаляв районні ТК в центрах і вузлах.

Саушкін вважав, що потрібно розглядати районні комплекси як основні утворення, де юазою є енерговиробничі цикли (матеріально-технічна основа).

Нарешті подамо визначення районної комплексності Е. Алаєвим. На його думку, ця комплексність – це такий стан взаємозв’язаності між елементами господарства району, коли при ефективному виконанні зовнішньої функції – спеціалізації району, не спостерігаються внутрішньорайонні просторові диспропорції, а ємність розміщення залишається позитивною, і яка відповідає раціональним темпам розвитку даного району.

Основні показники рівня комплексності (за О. Г. Топчієвим):

• Частка продукції, що споживається у районі, від усього обсягу районного виробництва;

• Частка внутрішньорайонних зв’язків у загальному обсязі виробничих зв’язків району;

• Ступінь розвитку кооперативних зв’язків і кооперування у районі;

• Коефіцієнти раціонального використання мінеральної та рослинної сировини;

• Показники використання землі у с/г;

• Показники розвитку транспорту, інженерних комунікацій.