35. Системний підхід в географії і основи вчення про геосистеми. (Топчієв «Суспільно-геогр. Дослідження» ст.109-112).

За системним підходом географічні об’єкти розглядаються як складні системи. Система – це множина взаємопов’язаних об’єктів (елементів системи), яка утворює певну цілісність, новий об’єкт. Розрізняють системи малі й великі, прості й складні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, детерміновані й стохастичні, матеріальні та ідеальні, нерегульовані та регульовані і т.д. Географія має справу переважно з системами відкритими, великими, складними, динамічними, стохастичними, регульованими й саморегульованмими. Відомий французький географ Жаклін Божьо-Граньє наголошує, що серед сучасних методів географічних досліджень один метод має особливу цінність, це системний метод. Дослідження взаємозв’язків між частинами цілого уявляється фундаментальним аспектом географії. Географи традиційно оперують природно-географічними, економіко-географічними, суспільно-географічними комплексами, які повною мірою відповідають аксіомам і постулатам загальнонаукового системно-структурного підходу. У 1960-1970 рр. розроблено нове поняття – геосистема (В.Б.Сочава), яке закріпило системну концепцію в географії і визначило якісно нову методологію географічних досліджень. Геосистема являє собою просторово впорядковану (організовану) множину компонентів ландшафтної оболонки, яка формує нову цілісність, новий географічний об’єкт. Використання системного методу в географії потребує глибокого розуміння специфіки геосистем, для яких властиві: відкритість геосистем; дисипативність геоситем; односпрямованість і незворотність багатьох процесів, які сприяють ускладненню системи; стійка нерівновага (більшість суспільно-географічних систем перебувають у стані стійкої нерівноваги приходу-розхолу, постійного дисбалансу); наявність системної «цілі» - головні функції чи певного набору функцій. Системна методологія має на меті аналіз ступеня складності та впорядкованості геосистем. Складність геосистем можна оцінити за більшою чи меншою кількістю складових елементів, кількістю їх різних видів чи типів.

36. Географічний поділ праці: сутність, види, масштаби. (Пістун ст.74-80)

Категорія географічний поділ праці найповніше відображає суспільно-географічну суть відношення процесів взаємодії природи і суспільства. Ця категорія розкриває механізм дії законів територіальної спеціалізації і комплексно-пропорційного розвитку людської діяльності. Тому невипадково М.М.Баранський назвав географічний поділ праці основним поняттям економічної географії. Це територіальна форма розвитку суспільного поділу праці, який за змістом охоплює також поділ праці всередині підприємств, між фізичною і розумовою працею, професійний поділ праці тощо. Географічний поділ праці формується внаслідок поєднання місцевостей з господарством та характером розселення, виражає їх суспільно-географічні зв’язки і є процесом господарського взаємодоповнення неоднакових за спеціалізацією діяльності людини територій, їх господарських вузлів, окремих центрів і пунктів. Географічний поділ праці є незворотним об’єктивним процесом розвитку продуктивних сил, при якому відбувається виокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробляючих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Географічний поділ праці виражається в закріпленні окремих галузей за певними районами, а спеціалізації цих районів на виробництві одного продукту і навіть певної частини продукту. Отже, географічний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвинутого обміну. Тому спеціалізація і обмін є основними ознаками і наслідками його розвитку. Цей процес втягує території у взаємний обмін товарами, послугами, надбанням культури, що дає додаткову вигоду державі, тим чи іншим групам суспільства, які беруть участь в цьому процесі. Ця категорія робить суспільну географію точною наукою, вона є об’єктивною основою для застосування системного аналізу, тобто це інструмент для пізнання цілісних складних суспільно-географічних систем.

Вчення про географічний поділ праці, насамперед в плані обґрунтування його видів і масштабів розвинув Ю.Г.Саушкін. До основних його видів він відніс:

- генеральний (всезагальний), який виникає і практично здійснюється між економічно цілісними територіями (країнами і економічними районами та зонами);

- між окремими центрами (великими містами, промисловими вузлами), при якому можна не брати до уваги поділ праці на розміщених між ними територіях;

- у просторовому полі економічного центру (міста, комбінату чи великого заводу);

- постадійний, при якому територіально роз’єднанні (розміщенні в різних пунктах чи місцевостях) окремі стадії того чи іншого виробничого процесу;

- фазовий, коли одна й та сама продукція надходить до центрів споживання протягом року з різних місць;

- епізодичний, коли окремі країни вирішують обмінятися товарами внаслідок певних політичних чи економічних міркувань, хоча це не завжди відповідає традиціям чи економічній вигоді;