15.Писемність і освіта

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церквиСпасана Берестові та Золотих воріт.Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромировеєвангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.

АРХІВИ В УКРАЇНІ ведуть свою історію від давніх часів. Як відомо, виникнення архівів безпосередньо пов'язане з утворенням держави. Найдавніші архіви, залишки яких збереглися до нашого часу, виникли на території державних утворень Ста¬родавнього Сходу - Шумеру, Вавилонії, Ассирії (Ш-ІІ тис. до н. е.). Формування держави з її складним апаратом управління, зміцнення економічних і торговельних зв'язків, розвиток політичних, дипло-матичних відносин спричинили виникнення й розвиток писемності. З утворенням Давньоруської держави та поширенням писемності на її землях виникли перші архіви. Основними центрами зосере¬дження найдавніших писемних документів були великокнязівський двір, ЦЕРКВИ, монастирі, приватні зібрання. Для реконструкції картини функціонування архівів у найдавніші часи, їх складу та джерел формування найважливішу інформацію містять літописні пам'ятки.

З виникненням централізованої держави формувався й апарат управління. На чолі держави стояв князь із дружиною. Члени князівської дружини (мечники, тіуни та ,ін.) за дорученням князя виконували важливі функції у правління й суду. Окремими містами і волостями керували посадники, а міські ополчення очолювали тисяцькі.

У віданні дружинників, бояр були важливі сфери економічного, політичного життя. У результаті їх діяльності створювалися документи внутрішньополітичного управління (донесення, свідчення) , місцем зосередження яких була князівська канцелярія. Звідси документи надходили до великокнязівської казни (архіву). Існування в Київській Русі великокнязівського архіву не підлягає сумніву Уявлення про його склад базуються на конкретних фактах, засвідчених в історичних джерелах - літописах

Найдавніші документи відтворені в "Повісті минулих літ". У великокнязівському архіві зосереджувалися також важливі юридичні документи: "Руська правда", "Правда Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха", церковні устави Аскольда, Володимира, Ярослав Всеволода, "Заповіт Ярослава Мудрого", приватне й дипломату листування великих князів, міждержавні договори. Давньоруська держава мала широкі дипломатичні стосунки з Візантією, волзькими болгарами, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, Римом. Давньоруські літописи подають тексти міждержавних угод київських князів, зокрема перших договорів Києва з Константинополем (907, 911, 944, 971 рр.). щ тексти, поза сумнівом, при переписуванні зазнали деякої редакції однак суть документів лишалась незмінною. Договори були складені у двох примірниках ("на двою харатью"), на одному з яких зазначалися імена руських послів ("имена наша написана"), а на іншому - грецьких. Саме цей останній примірник призначався для київських князів. Зокрема, договір 9! 1 р. було укладено в Константинополі й виготовлено на двох хартіях (пергаментах). Хрисовул (грамота із золотими двосторонніми вислими печатками), затверд¬жений візантійськими імператорами Леоном і Олександром, призна¬чався для великого князя київського Олега. Клятвена грамота русь¬ких послів, переклад якої, на думку дослідників, внесено до літо¬пису1, призначалася для грецької сторони.

У великокнязівському архіві зберігалися затверджені візантій¬ськими імператорами і надіслані через послів грамоти з текстами договорів Русі з Константинополем 944 р. (укладений великим кня¬зем київським Ігорем) та 971 р. (мирна угода великого князя київ¬ського Святослава Ігоревича). Автентичні тексти міждержавних угод не збереглися. Зміст давньоруських актів віддзеркалено також у наративних джерелах - літописах.

16.Разом із християнством на Русь прийшла монументальна культова архітектура. Величні православні храми вражали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишнотою внутрішнього оздоблення.

Найславетнішою з них була Софія Київська. Свідок її будівництва митрополит Іларіон писав: "Церкви дивна й славна всемьокругъньъмъстранамъ", яко же ино не обрящетсявьвсемьполунощиземнъъм от въстока до запада". В цьому храмі втілилися досягнення візантійської культури, вживлені у свідомість давньоруської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софіївський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному ряді з названими — храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архітектурні традиції київської Десятинної церкви.

Архітектура Києва впливала на архітектуру інших давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерського монастиря (шестистовпний, хрестовокупольний) набув поширення на всій території Київської Русі. Згідно з "Києво-Печерським Патериком", Володимир Мономах "вземъмърубожественньыятоя церкви Печерской, всемъ, подобиемъ, създа церкви въграде Ростове".

В культовому будівництві XII ст. переважали невеликі чоти-ристовпні храми, декоровані пілястрами з напівколонками, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква Чернігова.

З архітектурою були тісно пов'язані й такі види мистецтва, як живопис і художня різьба. Всі собори Русі оздоблювалися мозаїчними панно та фресками, іконами, образами, мармуровими капітелями, шиферними різьбленими плитами.

Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися “гради”, які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов’янських “градах” споруджувалася зі зрубів – колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів. В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у II ст. до н. е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря. У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому жили бояри та дружинники, чисельна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми; «окольний град», який складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвіря купців, численних церков та монастирів; околиці — «посади», «кінці», заселені ремісничим і торговим людом. Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такою, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу у Києві.

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам'яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев'яних зрубів. В основному, це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями — перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх — підкліть, що трохи заглиблювався у землю. Перші давньоруські храми були дерев'яними, і тому жодної пам'ятки не збереглося. На зміну дерев'яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам'яне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.

Кам'яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер'єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої “утопленої плінфи”, коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем’янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Для покращення акустики робили голосники — порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики. Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989–996 роках. Вона збудована за загально-християнськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. У плані це п'ятинавна, хрестово-купольна споруда, інтер'єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XI–XII століть. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, тому, до наших днів зберігся лише її фундамент.[1]

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037 р). Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії. За типом це п'ятинефний, хрестово-купольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями. У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

Перший період

Кінець X — 30-і роки XI століття, коли під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. Це був час будівельної діяльності Володимира Великого у Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий період

Охоплює 30 — 50-і роки XI століття. Це був час будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, зводяться великі собори. Головною особливістю споруд стає об'ємнопросторовий центричний характер їх композицій і багатоповерхове завершення.[2]

Третій період

Друга половина XI — початок XII століття, коли будуються храми, які найбільше відповідають потребам і канонам православної церкви та з'являються місцеві архітектурні школи. При всіх технічних і художніх особливостях, архітектура Київської Русі в ці часи мала вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної Європи. На межі ХI-ХII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст. Незалежна Україна відновила свою святиню. тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: “у зв’язку з реконструкцією міста”. Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Четвертий період

Охоплює 20-80-ті роки XII століття. У цей період остаточно формуються місцеві архітектурні школи, простежується певний відхід від візантійських традицій будівництва. Споруди будуються у романському стилі. П'ятий стильовий етап — кінець XII ст. — 30-ті роки XIII ст. В цей час у композиціях споруд зодчі звертаються до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють значну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста. Розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми. Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у “стольному граді” Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував “сходинкові” арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду – кам’яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони “немовби ширяли уповітрі”.Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

17. Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури — Києвом, Новгородом, Черніговом — виростають і нові — Владимир на Клязьмі, Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Смоленськ, Туров та ін. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер руської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загально-руській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу феодалів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів.

Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Література. «Слово о полку Ігоровім».

Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини XII ст. є «Слово о полку Ігоровім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.Автор «Слова» — патріот, передова людина своєї епохи. З величезною любов'ю і поетичним натхненням змальовує автор образ Руської землі, якій важко протистояти численним нападам ворогів через її роздробленість і роз'єднаність. Вся розповідь у «Слові» підпорядкована основній ідеї — ідеї служіння Вітчизні, ідеї єдності Руської землі.Своєрідним твором давньоруської літератури, що належить до першої чверті XIII ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Цей твір відбиває ідеологію дрібних служилих феодалів (дворян), зацікавлених у міцній великокнязівській владі.Серед пам'яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-Печерський патерик», основна частина якого створена в 20-х роках XIII ст.

Літописання ХП—XIII ст.

У період роздробленості продовжувало розвиватися літописання, найважливішими центрами якого в XII — XIII ст. були Володимиро-Суздальська земля, Новгород і південно-західні руські землі. Видатними пам'ятками південно-західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи.Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 p., вміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них.Галицько-Волинський літопис присвячений подіям у Галицькій і Волинській землях з 1201 по 1292 р. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Відображаючи ідеологію феодалів і насамперед князів, автор і приділяє їм основну увагу. Він звертається з полум'яним закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

18.Татаро-монгольська навала перервала великий і яскравий період історії України, на деякий час загальмувала духовний розвиток. Були зруйновані давньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності ─ палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва ─ матері руських міст через 6 років після Батиєвого погрому залишилося всього 200 будинків. Тисячі талановитих давньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані в полон.

На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів та майстрів-будівників. У вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу .

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Завойовники не змогли викоренити усі історичні та культурні традиції нашого народу. Народ зберігав і поширював перлини фолькльору, наукові знання, відбудував зруйновані міста і села, численні храми і монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

Культурна спадщина IX- пер. пол. XIV ст.ст. стала тією плідною основою, на якій склалася культура України - Русі в добу пізнього середньовіччя.

Процес формування культури України в др. пол. XIV – пер. пол. XVI ст.ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного формування української народності. Українська народність формувалася у межах князівств середнього Придніпров’я, Чернігово-Сіверської, Галицько-Волинської земель. Закарпаття в цей час належало Угорщині, а Буковина після розпаду Галицько-Волинського князівства, до якого вона входила раніше, перейшла до Молдавського князівства.

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви. Посол римського папи ПланоКарпіні, побувавши в Україні у 1246 р., писав, що вона була “посіяна кістками, а в недавно багатющому Києві вціліло тільки 200 хат”.

Всі руські князівства потрапили в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками і контролерами поставив своїх намісників-баскаків.

Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264), яке, крім цього, змушене було вести війну з польсько-угорськими військами.Данило, як писав український історик Іван Крип’якевич, не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді…Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток.І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі, після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало. Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам, які приходили з Заходу ─ німцям, полякам, мадярам. Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою. А Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського. Таким чином, Східна Україна з XIV ст. стала перебувати у складі Великого князівства Литовського, що поклало край монголо-татарській окупації цих земель. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Як відомо, займаючи українські землі, литовські князі не втручалися в існуючі порядки, і навіть залишили при владі місцевих князів, при умові, що вони підкорятимуться великому литовському князю.

Відчуваючи вищість української культури, литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими князями. В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства.В таких умовах Литва в середині XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об’єднання, яке вступило в період розвинутого феодалізму.Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської, або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем, до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями. І з того часу гору взяли польські впливи. Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури.Необхідно зауважити, що Кревська унія викликала невдоволення серед українського населення, для якого вона означала посилення гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну. Спроби українських князів втримати якусь автономію, як це вони мали раніше, були безуспішними. Вони змушені були підкоритись Литві і Польщі і згодом перейшли в стан звичайних землевласників.Необхідно не забувати і ту обставину, що в цей час зміцнювалась і Московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забрала від неї під свою владу всю Сіверщину, куди входили Чернігів, Стародуб і Новгород-Сіверський. Щоб заволодіти всіма слов’янськими землями, Москва оголосила себе спадкоємицею Києва, а московських князів нащадками Рюриковичів, після завоювання Константинополя турками у 1453р. і спадкоємицею Візантії. Проповідувалась теорія т.з. "Третього Риму”. Московські князі стали виступати, як “борці за руську народність і за православну віру”.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і ополячення, а з іншого ─ омосковлення.Можна сказати, що саме з цього часу почався агресивний наступ на українську народність, яка формувалася, з різних сторін. Найагресивнішою серед них була шляхетська Польща.Магнатські роди зайняли величезні простори, встановлюючи свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула на Україну і дрібна шляхта, яка сподівалася при них щось і собі урвати . “При магнатах - як зазначав І.Крип’якевич, - наживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції”.Політика полонізації, яка спочатку носила економічний характер, значно посилилася в культурній галузі, в першу чергу за допомогою духовенства. Вже в XV ст. були організовані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві. Одночасно починають активну діяльність францисканці, домініканці, єзуїти, які стали організовувати монастирі і численні школи.Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного із чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація.Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти. Її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними, але й світськими справами. В першу чергу це була діяльність, спрямована на організацію освіти.

19. У середині XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я. Він полегшувався князівськими міжусобицями та занепадом Золотої Орди, яка розпалася на кілька улусів. У 1355—1356 pp. литовський князь Ольгерд завоював чернігівське-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою, більшість населення якої становило руське населення.Порівняно з литовцями Київська Русь мала розвиненіші виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв'язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного розвитку.Литовці дотримувалися правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі — автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала "Руська правда". Руська (українська) мова дістала статус державної, нею велась офіційна документація, урядування, складання грамот і законів, навчання у школах, відправлялася служба в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в королівському палаці.У Литовському князівстві здобуває популярності православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім'ї приймають православ'я (литовці переважно були язичниками) та поріднюються з українськими князями.Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

20.Своїми духовними багатствами Київська Русь прославилася і завдяки багатствам Києво-Печерської лаври, яка вже у рік заснування, 1051 року, мала свою бібліотеку, тут було написано один з фундаментальних творів української історії - Повість временних літ, а також один з найвизначніших староукраїнських літературних пам’ятників – Києво-Печерський Патерик. Через всю українську національну літератру яскравою ниттю проводиться тема спокутної прощі українців саме до Лаври Київської. У всі часи вороги України намагалися, якщо не зруйнувати, то заволодіти Києво-Печерською Лаврою і перетворити її із центру консолідації українців, у центр антиукраїнства та розколу державницьких устремлінь Києва. Про це свідчать і чужі українським святиням височенні дзвіниці, що прагнуть вивершитися по-імперськи і над Лаврою, і над Софією

Важко навіть загально перерахувати всі знаменні події та факти української історії пов’язані з Лаврою. Чого варто лише те, що київські князі завжди радилися з лаврським чернецтвом у всіх важливих супільно-політичних питаннях, зважаючи на його доброчесність і аскетичний, тим довірливий, патріотизм. На початку 17 століття у Лаврі було надруковано книг староукраїнською мовою більше аніж у всій Україні. У цей же час Києво-Печерський монастир став центром унезалежнення українського християнства, до Київського православного братства, центром якого була Лавра, записалися козаки усім військом Запорізьким на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним у 1620 році, що було фактичним об’єднанням українських політичних, військових, культурних та церковних сил. Одним з головних архітекторів єднання українців, і греко-католиків, і православних – був митрополит Петро Могила, котрий розпочинав архімандритом Києво-Печерської Лаври і заснував разом з цим Києво-Могилянську академію.

Після включення України до складу Московської держави у другій половині 17 століття розпочався наступ на права Києво-Печерської лаври з боку Московських Патріархів. 1688 року вона була вилучена з-під юрисдикції Київського митрополита. У 1720 році царський уряд заборонив друкувати книжки українською мовою, що вдарило по Києво-Печерському монастирю, як по осередкові української духовності. Царизм і Московська Паріархія неухильно русифіковували монастир, як і всю Україну. Особливо нищівних ударів завдав Лаврі радянський імперський режим. Вже 1921-22 років більшість коштовностей та мистецьких цінностей лаври було конфісковано владою більшовиків. Потім було завдано удару по святинях, особливо після націоналізації монастиря у 1936 році.

Києво-Печерська лавра - один з перших за часом заснування монастирів на Русі. Заснований в 1051 році при Ярославі Мудрому монахом Антонієм, родом з Любеча. Співзасновником Печерського монастиря став один з перших учнів Антонія - Феодосій. Князь Святослав Ярославич II подарував монастирю плато над печерами, де пізніше виросли прекрасні кам'яні храми, прикрашені живописом, келії, оборонні вежі та інші будови.

З монастирем пов'язані імена літописця Нестора (автора "Повісті временних літ"), художника Аліпія. C 1592 по 1688 був ставропігією Константинопольського Патріарха; з 1688 року монастир отримав статус лаври і став "Ставропігіоном царським і патріаршим Московським"; в 1786 році лавра була підпорядкована київському митрополиту, який став її священноархімандритом.

В Ближніх і Дальніх печерах Лаври покояться нетлінні мощі угодників Божих, також в Лаврі є й поховання мирян (наприклад, могила Петра Аркадійовича Столипіна). В даний час нижня Лавра знаходиться у віданні Української Православної Церкви (Московського Патріархату), а верхня Лавра - у веденні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

21.Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. У 1464 році воно виникло в Іта­лії, у 1470 році — у Франції, у 1473 році — в Голландії та Угорщині, у 1474 році — в Іспанії, у 1480 році — в Англії. Початок слов’янсь­кого друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — „Часословець» і „Осмоглас- ник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є осно­вою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і ді­яльність ФіоляШвайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкар­ську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році.

Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х ро­ках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з вели­кими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою кни­гою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федо­ров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надруко­ваний кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (зберег­лося декілька примірників).

У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко вик­ладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Ост­розького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван

Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примір­ників).

У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 ро­ку перший український друкар Іван Федоров помер. Похований у місті Львові в Онуфріївському монастирі. „Друкар книг, перед тим небачених» — такий напис викарбовано на надгробній плиті люди­ні, життєвим кредо якої було „духовне насіння розсівати по світі і всім роздавати належну їм духовну поживу».

Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні. У 1977 р. скульптори Б. Борисенко і В. Подольський у Львові спорудили пам’ятник слав­ному українському першодрукареві, у цьому ж році відкрито музей і присвоєно його ім’я Львівському поліграфічному інституту (нині — Академія друкарства).

Іван Федоров багато зробив для розвитку друкарської справи. Са­ме він уперше ввів друкований шрифт, ще задовго до реформи Пет­ра І використав скорочений шрифт — „гражданку», вперше поміс­тив у книгах гравюри світського змісту, сторінки оздоблював рамка­ми, орнаментом тощо.

З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обхо­дила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та вір­шовані твори („Служебник», „Псалтир», „Акафіст», „Триодь», „Євангелієвчительне», „Часослов», „Лексіконсловеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися висо­кою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравю­рами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орна­ментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягну­тих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орна­ментом, а в центрі вміщувався «медальйон із зображенням сцен із ре­лігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чор­ними фарбами, використовувалися різні шрифти.

У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована па­перова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкар­ський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.

22. Формування козаччини на українських землях

Центральним явищем історії України XVI—XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Причини зародження козацтва

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV — першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам'янець — Бар — Вінниця — Біла Церква — Черкаси — Канів — Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про надзвичайну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я . Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: "Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу".

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови, її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90% із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову.

Бароко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та регіонах. На Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; контрапунктом планів у панорамі монастирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської скульптури; потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії; збуреною промовною патетикою полемістів; багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу у партесній музиці та смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталітету літератури києво-могилянців; драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі.

Якнайкращі досягнення українських майстрів другої половини XVII — першої половини XVIII в. — архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх викохав.