1.Предмет історії української культури – це цілісний процес створення пам’яток культури, що включає вивчення цих пам’яток як культурних явищ, що розвиваються, історичних умов їхнього створення та впливу на розвиток суспільства, а також механізмів цього впливу. Основними формами культурної творчості є: мораль, політико-правова структура суспільства, побутові речі та знаряддя праці, наука й освіта, суспільно - економічні формації, художня культура або мистецтво, релігійний і філософський світогляд. Історія культури аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою творчості – казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки. Історія української культури вивчає традиції, обряди, свята, релігії й вірування українського народу. Предмет історії української культури охоплює конкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сферах. Це одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища життя українців у загальному контексті історичного процесу.

Завданням курсу історії української культури є допомога при формуванні патріотичних почуттів та інтернаціональних традицій молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні. Завдання курсу – опис фактів культури, виявлення закономірностей розвитку культури України, теоретичне пояснення культурних процесів, побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури, вироблення рекомендацій для практичної діяльності, виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної культури, формування почуття патріотизму і національної самосвідомості.

2. Культу́ра — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації. Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією[1].

Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною. Термін ″культура″ виник в епоху Античності, його вживають практично як синонім до грец. ″падейя″ (від ″пайос″ – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. Саме виховання відрізняє людину від тварини, елліна від варвара, вільного від раба. У Середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, бездоганності – релігійної та особистої. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знань чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх застосування. Як наукове поняття термін "культура" оформлюється саме в добу Нового часу.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. Фахівці підрахували, що в науці зараз існує понад триста визначень поняття культури. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

У всіх розглянутих видах визначень є раціональний зміст, який указує на якісь більш-менш істотні ознаки культури. Спільне для них те, що під культурою на противагу ″натурі″ розуміють все те, що створене людиною, штучне. Тобто культура (у первісному значенні – ″оброблене″) відрізняється від ″натури″, від природного, ″дикого″. Вона є не що інше, як ″друга″ (оброблена) природа. Цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ, світ артефактів (латин. arte – штучний і factus – зроблений – термін, що позначає будь-який штучно створений об’єкт) створений людиною, – від природного світу.

3. Серед перших творів літератури раннє-київського періоду XI ст.,4 на передове місце висувається постать першого київського митрополита-українця Іларіона, автора дидактично-теологічного твору «Слово о законі і благодаті». Його «Слово» присвячене похвалі великому князеві Володимирові й прославленню хрещення України. Після короткого риторичного викладу історії Старого Завіту (тобто „закону”), автор переходить до „благодаті”, а під цим словом розуміє він християнську віру, мовляв. Бог дав людям закон, щоб підготовити їх до благодаті, щоб не покланялися ідолам, а вірили в єдиного Бога, прийнявши „молоко благодаті — хрещення”. А приніс це „молоко благодаті” великий кн. Володимир і йому присвячена друга частина, пройнята великою любов’ю до української землі. Прославляючи цього князя, що, за словами Іларіона не в будьякій невідомій землі княжив, а в руській, що „про неї чули і знають на всіх кінцях землі”Дуже цінною пам’яткою староукраїнської літератури є «Поучення Володимира Мономаха дітям», що від свого батька Всеволода (одного з найбільше освічених князів, що знав п’ять мов) перейняв замилування до книжок і освіти. Поміщений в Лаврентіївському літописі «Поучення» це своєрідний заповіт-послання батька дітям і складається з трьох частин: релігійних правил, вказівок для князя і життєпису самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Це «Поучення» нагадує звернення кн. Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синівНайвизначнішим твором староукраїнського письменства, що „наче б перлина уквітчало нашу давню літературу” було «Слово о полку Ігоревім», виняткова пам’ятка літератури київського періоду, якій посвячено дуже багато наукових студій і перекладів на літературну українську та інші мови світу

.До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції,Молдови, Туреччини та інших держав.І. С. Нечуй-Левицький як художник і як мислитель цікавився не тільки сучасним життям і зазирав у майбутнє. Об'єктом його художнього дослідження була і складна, героїчна і трагічна минувшина нашого народу. Про неї розповідає письменник в історичних творах: романах «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», казці «Запорожці», драмах «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї»."Диво" — перший історичний роман Павла Загребельного 1968 року про Київську Русь доби Ярослава Мудрого, за часів якого сталося об'єднання земель руських та було зведено Софійський собор у Києві.Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написанийПантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663року. Цей твір був написаний під впливом історичних романів Вальтера Скотта.«Таємний посол» — тетралогія українського письменника-історика,Володимира Малика. Складається з чотирьох романів: «Посол Урус-Шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» 1969 р.), «Чорний вершник»(1976 р.), «Шовковий шнурок» (1977 р.). Усі чотири романи розповідають про долю українського козака Арсена Звенигори. Протягом усіх книг він подорожує по Україні і Туреччині, виконуючи секретне доручення гетьманаСірка.

4. Пе́рвісна культу́ра — культура первісної доби, найбільшого періоду в історії людства — від виникнення людини (близько мільйона років тому) і до появи державності.

У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть тепер живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру — що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV — початок III тисячоліття до н. е.), і традиційну первісну культуру.

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

-антропогенез — біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду «людина розумна» (Homo sapiens), а також основних людських рас;

-формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

-розселення людства по всіх континентах;

-перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);

-соціогенез — формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної органі-зації;

-поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Першими знаннями, що їх нагромаджували люди ще за часів кам'яного віку, були знання про навколишній світ. Саме вони давали можливість людині виживати. Обробляючи різні породи каменю, людина дізнавалася про їхні властивості. Тому вже в енеоліті первісні ремісники знали способи обробляння більшості мінералів, руд і метеоритного заліза. У середньому палеоліті люди навчилися виготовляти з природних матеріалів фарби.

Нагромаджували медичні знання. Поховання неандертальців у Ля Феррасі у Франції та в Шанідарі в Ірані дають підстави стверджувати, що вже тоді люди лікували переломи, рани, використовували лікувальні властивості трав. У часи мезоліту первісні медики, роль яких виконували шамани й чаклуни, вміли робити ампутацію кінцівок.

Первісна людина прекрасно знала поведінку диких звірів і птахів. З часом розширювалися знання про анатомію тварин. Про це свідчать наскальні розписи в печерах, на яких зображено тварин у так званому рентгенівському стилі. Первісні художники малювали тіло тварини з внутрішніми органами та скелетом. Знання про тваринний і рослинний світ сприяли виникненню та розвитку землеробства і скотарства.

Нагромадженням практичних знань про світ і неможливість пояснити велику кількість явищ зумовило появу релігійних уявлень. Релігія – віра людини в надприродні сили та існування богів. За допомогою їх людина намагалася пояснити те загадкове та незрозуміле, а можливо й лякаюче, що існувало у природі. Перші релігійні вірування з’явилися в середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) у неандертальців. До первісних форм релігії належать: тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Тотемізм (від індіан. ототем – його рід) – віра у походження роду від спільного предка – тварини, рослини чи і птаха. Пращура вважали захисником роду, просили у нього допомоги у полюванні. Тварину-тотем не можна було вбивати. їй поклонялися, зображали на стінах печер, вирізьблювали з каменю та кістки.

Фетишизм (від португ. feitigo – талісман) – наділення неживих предметів надприродними властивостями. Люди вірили, що фетиш міг захистити від злих сил, подарувати удачу. Фетишем могла бути будь-яка річ. її носили із собою, тримали у помешканні, клали у поховання. Поклоніння предметам збереглося й донині. У храмах можна побачити ікони, скульптури богів, яких сучасна людина наділяє надприродними властивостями.

Магія (від грецьк. mageia – чаклунство) – віра у можливість впливати на навколишній світ за допомогою ворожіння, заклинань, замовлянь. На думку первісної людини, магічні дії могли викликати дощ, допомогти у полюванні або завдати шкоди ворогам.

Виникнення анімізму (від лат. anima – душа) було пов'язане з намаганням зрозуміти, чому людина, яка нещодавно рухалась, розмовляла, раптом ставала нерухомою і холодною. Первісна людина пояснювала це тим, що з тіла пішла душа. Вважалося, що, втративши тіло, душа шукала нового притулку. Не знайшовши його, вона змушена була блукати вічно, лякаючи родичів або чинячи їм кривди. Із цим віруванням пов'язаний звичай ховати небіжчиків. А оскільки первісна людина вважала, що у потойбічному світі дух живе так само, як і на землі, то небіжчика забезпечували їжею, знаряддями праці тощо. Якщо померлий за життя був вождем, то після смерті він мав особливу пошану. Таким чином анімізм – це наділення живих істот та неживих предметів душею, яка живе самостійно.

Не кожна людина знала, як говорити з духами, задобрити чи вигнати їх. З часом з'явилися шамани, чаклуни, жерці, які знали замовляння, закляття. їх кликали, коли хворіла людина чи помирала худоба. Від імені роду, племені вони спілкувалися з душами та духами предків. Усі ці форми релігії тісно переплелися між собою, що зрештою привело до появи культу богів. Культ – спосіб поклоніння богам.

5. Сьогодні відбувається новий спалах інтересу до трипільської археологічної культури та її ″забутих таємниць″. Трипільська культура в сучасному контексті постає як складник українського національного міфу, що цілком природно для нації в період націотворення. Бажання задавнити власне коріння, знайти себе у сакральній першореальності, світі ″богів та культурних героїв″ є зрозумілим.

За словами Мирослава Поповича, ″не виключено, що нащадки ″трипільців″ справляли вплив на прийшле населення, залишивши в такий спосіб якусь частину своєї спадщини і нам. У всякому разі, ані у фізичному, ані в культурному сенсі вони не були нашими прямими предками, а тому розмови про ″трипільську Праукраїну″ позбавлені будь-якого сенсу″. За даними антропології, носії археологічної культури, що існувала на території Подунав’я та частини Подніпров’я у ІV-ІІІ тис до н.е., не були протослов’янами. Скоріше їх можна віднести до родичів малоазійських хеттів або семітів − середземноморських культур. Більшість учених відносить трипільців до вірменоїдного антропологічного типу, до якого слов’яни не мають відношення. Прибічники ″українізації″ трипільців (Ю.Липа, Я.Пастернак) наводять той аргумент, що хатки-мазанки українських селян ХІХ ст. дуже нагадують житло мешканців трипільских сіл і ″протоміст″. Значить, стверджують вони, між трипільцями та українцями існує культурна та генетична тяглість. Аргумент малопереконливий, зважаючи на те, що природний ландшафт не давав для житлобудівництва іншого матеріалу, окрім глини, а наявність ставнів у будинках є не культурним реліктом, а всього лише технічним засобом захисту від сонячної активності.

Що відомо про трипільску цивілізацію? Її відкрив В.Хвойка на початку ХХ ст. на Київщині, який і започаткував теорію ″трипільці − протослов’яни″. Першим розкопаним поселенням було с. Трипілля, яке дало свою назву археологічній культурі. Займалися трипільці землеробством, скотарством. Про високу соціальну організацію трипільців свідчить те, що їхні ″протоміста″ нараховували від 1 тис. до 50 тис. мешканців. Вірування трипільців цілком вписувалися в палітру язичницьких аграрних культів, поширених у середземномор’ї (культ ″Матері-землі″, міфологізація землеробської праці тощо). В науці питання виникнення трипільської культури та її зникнення лишається нез’ясованим.

З другої половини ІІ тис. до н.е. в українських степах з’являються іраномовні кочові племена, серед яких історія пам’ятає кіммерійців, скіфів та сарматів, які вже значною мірою вплинули на формування антропологічного типу ″праукраїнської спільноти″. Немає сумніву, що іраномовні племена, що панували на обширах від Уралу до Дністра аж до ІV ст., частково були асимільовані протослов’янськими етносами. Загалом, сучасні українці як антропологічна спільнота вважаються поєднанням таких етнічних компонентів: слов’янський (як етнічна домінанта), іранський та тюркський з незначними домішками монголоїдного типу (через половців, які мали деякі монголоїдні ознаки).

Культурними здобутками іранських племен вважаються: виплавлення заліза та виробництво сталевих виробів, використання важкої кінноти у бою, уміле копіювання грецьких зразків у ювелірному мистецтві та ін. Кіммерійці, скіфи та сармати – були предметом уваги давніх греків. Відомо, що кіммерійців згадував Гомер, а про скіфів писав Геродот. Сармати ж дали Україні одне з її численних ″імен″ (″Сарматія″), яке часто використовувалося іноземцями для маркування українських територій аж до ХVІІ ст.

Окрім трипільської, в історіографії існує теорія скіфського походження українців, якої дотримувалися І.Вергун, В.Петров та ін. Вони покликалися на той факт, що скіфи вважали себе споконвічним, автохтонним населенням південної України (″борисфенітами″), а їхнім релігійним культом був культ Дніпра (Борисфену) – ″Матері-ріки″. Іраномовні племена вважали чомусь Україну своєю ″містичною прабатьківщиною″.

Деякі автори поділяють навіть кельтську теорію походження українців, яку пропонував С. Шелухин, але вона лишилася слабко обґрунтованою, перебуваючи за межами науки (разом з ″галілейською″, ″друїдською″ та ″атлантидною″).

6. Залі́зна доба (I тис. до н. е.) — період ранньої історії людства, який визначається розвитком металур Період залізної доби був найменш тривалим серед інших епох. Він розпочався з Темних часів Греції у 12 столітті до н. е. в Європі і Ближньому Сході, і в 11 столітті в Індії в Азії. Вважається, що залізна доба закінчилася з виникненням приблизно в 3 столітті до Христа писаної історії, яка дає свідчення про події від безпосередніх її учасників (розвинений еллінізм і Римська держава).гії і використанням залізних виробів (ножі, сокири, посуд, зброя, прикраси тощо). Рання технологія отримання й обробки заліза була примітивною в порівнянні з сучасною металообробкою. Найдавніші залізні артефакти, знайдені археологами, були з метеоритного заліза, вірніше сплаву заліза з нікелем. Виплавлювання заліза із залізної руди почалося в кінці бронзової доби. Питання про те, звідки почався цей процес, чи існував спочатку один центр виплавлювання, чи технологія виникла в різних частинах світу незалежно, дискутується архелогами. Найпоширеніша теорія стверджує, що виплавлювання заліза зародилося в Східній Анатолії приблизно 1200 років до Христа.

Першою технологією виплавлювання заліза була сиродутна. В землі викопувалася яма, куди складали шарами руду й вугілля. Над ямою споруджували купол із димарем. Повітря в піч подавалося за допомогою ковальських міхів. Така конструкція забезпечувала відновлення заліза без розплавлювання — температура була надто низькою. Технологія була малоефективною. В результаті, розрушивши піч, із неї виймали пористу речовину, яку називали крицею. Вона складалася із заліза й шлаку. Її потім ущільнювали за допомогою ковальських молотів. Сиродутне залізо було низької якості й крихке. Воно поступалося за твердістю перед бронзою.

Перевагою заліза над бронзою була доступність сировини. Залізні вироби стали кращими від бронзових тільки з початком освоєння процесу варіння сталі, що відбулося в ранньому Середньовіччі. Відтоді люди почали широко застосовувати залізо. А до того залізні вироби поступалися якістю бронзі, але залізна руда була доступніша і могла бути знайдена практично скрізь, тоді як виробництво бронзи потребує мідних і олов'яних руд, родовища яких були далеко й потребували перевезень і торгівлі.

Із винаходом технології виплавлювання заліза відбулися значні зміни в людському суспільстві — люди отримали в достатній кількості інструменти. Практично всі побутові залізні вироби, окрім ножиць і ґвинтів, були вперше виготовлені в залізну добу.

Залізна доба в степах України найчастіше асоціюється зі скіфами, хоча окремі вироби із заліза знайшли ще в похованнях сабатинівської культури 13 −12 століття до Христа.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

7.

8.Питання самобутності й зовнішніх впливів на культуру Київської Русі

У вивченні багатоосяжної, а в певному розумінні основоположної для характеристики в цілому культури слов'ян, і української зокрема, ми можемо торкнутися лише окремих граней злету культури східного слов'янства - Київської Русі. Питання, що поставало перед дослідниками культури Київської Русі — необхідність пояснень походження й складників цієї культури.

Безперечно, що, як і кожна культурна епоха, та, що пов'язана була з виникненням і розквітом на Сході Європи держави Русь, не може розглядатись ізольовано, поза будь-якими впливами. Проте ці впливи могли досягти свого ефекту тільки за тієї умови, що вони мали достатньо розвинену місцеву базу. Автохтонність слов'ян і творення ними власних культурних традицій набуває принципової ваги в розумінні етнокультурних основ.

У певному розумінні Київська Русь — спадкоємиця інтенсивних змін і зв'язків праслов'янських, слов'янських, включаючи розвиток культур раннього Середньовіччя. В усякому разі немає ніяких підстав не враховувати той помітний слід корінних етносів, який залишили прадавні культури — Зарубинецька (II ст. до н. є. — II ст. н. є.), Пшеворська (II ст. до н. є. — IV ст. н. є.), Черняхівська (II— VІІ(V) ст. н. є.), Київська (друга чверть першого тисячоліття). Формувалися в цей час східнослов'янські культурні традиції.

Звичайно, необхідно також враховувати міграційні процеси, що впливали як на етнічний склад, так і на культурно-мовне збагачення, завдаючи водночас втрат і змін. Досить назвати лише кілька окремих племінних об'єднань — кіммерійці, сармати, скіфи, хазари, готи, гуни, печеніги, половці, монголо-татари. Культурно-археологічний слід зберігся в курганах, місцях поховань, засобах війни та праці, скульптурних пам'ятках, топоніміці, кінській збруї й звичаях. Все це ті нашарування елементів різних за часом і етнічним походженням культур, які не могли не впливати на своєрідність характеру й рівня культури східного слов'янства в наступні часи.

Очевидно, правильно буде говорити про прямі або ж опосередковані зовнішні впливи, які важче піддаються спостереженню. Культура Київської Русі, при всій її неповторності духовно-матеріального творення, — це плід загальнолюдської цивілізації періоду становлення класово-феодальних суспільств. Серед складників, що послужили в різний час джерелом впливу на формування культури Русі-України, були індоєвропейські, праслов'янські, іранські, китайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Незважаючи на широкий спектр представництва різних культур, які так чи інакше позначилися на становленні культури Русі, не слід забувати, що це був лише вплив а не вирішальний чинник. Навіть якщо йдеться про тісні контакти з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Адже для того, щоб зерна передових цивілізацій могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким і постав культурний ґрунт східних слов'ян, який увібрав у себе вікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливом сусідів.

Потрібно зважати й на те, що відбувалися складні внутрішньоетнічні процеси у зв'язку з творенням єдиної державної цілісності Русі й усвідомленням нею власного культурно-історичного місця у світі. Чутлива душа русича шукала в чужому того, що було близьким її вдачі, її переживанням, її давнім традиціям.

Торгово-економічні відносини з Арабським Сходом, раннє сусідство античних причорноморських колоній-міст Греції, зв'язки з Візантією, Болгарією, Скандинавією — все це не могло не позначитися на духовно-культурному становленні Русі, яка потребувала нових шляхів свого зростання в суперництві з розвиненими країнами тодішнього світу, водночас терплячи від навал кочовиків.

Якщо брати глобальний характер впливу (чи наслідування), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі.

Звичайно, для тих, хто приймав рішення про різкий поворот у всьому укладові й способові життя, підкореного новим щеалам, морально-християнським вимірам, необхідна була не лише політична рішучість у зламі старих язичницьких традицій, а й внутрішня віра в могутність, даровану надприродною таємничістю Бога. Без такої віри, що не приходила якось ураз навіть після офіційного прийняття християнства на Русі, не могло за порівняно короткий час відбутися стільки змін як у самій свідомості, так і в усьому зовнішньому образі: будівництво церков, соборів і монастирів, потік із Візантії та Болгарії (остання прийняла на 120 років раніше християнство) богословської літератури, всі засоби мистецтва й культури в цілому спрямовані були на зміцнення держави, її консолідацію і зміни морального стану в ній за допомогою нової релігії, зміцнення авторитету в міждержавних відносинах, а з іншого боку, саме християнство в усіх його відношеннях з державою потребувало підтримки.

Входження православ'я у свідомість і повсякдення східних слов'ян відбувалося не просто й не водночас, а цілою низкою перехідних моментів, до яких належить збереження найпривабливіших і найпоширеніших атрибутів старої (поганської) віри. Справа тут не лише в силі інерції, психології звички, а й у тому, що на час утвердження християнства на Русі її давня культура вже глибоко вкорінилася у свідомість, особливо віддалених від центру й суспільної верхівки народних мас. Виділимо два моменти, які не є тотожними між собою: досить високий рівень культури в її язичницькій привабливості, з іншого ж боку — той консерватизм, який узагалі може бути властивий глибокому переконанню й відданості своїм богам.

9.Релігійна реформа князя Володимира Святославича 980 р., під час якої київський князь запровадив єдиний для всього східнослов‘янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.

Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав перший обов’язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.

Поминальний ритуальний комплекс, складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам’яті небіжчиків. В цілому поминальний етап східнослов’янської поховальної обрядовості можна розділити на дві окремі групи обрядів. Першу групу складають ритуальні дії, пов’язані з вшануванням пам’яті конкретної, нещодавно померлої людини. Звичайно, ці обряди мали місце в певні дні, пов’язані з датою смерті небіжчика. До другої групи звичаїв можна віднести ті з них, об’єктом яких були всі померлі пращури. Вони, очевидно, мали місце у східних слов’ян тоді, коли зростала їх залежність від природних стихій (дощу, сонця, родючості землі і т. ін.)

Для світогляду древніх слов'ян був характерний антропотекозмізм, тобто нерозчленованість сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, розмірно потухає і розмірено загоряються.Безперервна боротьба і почергова перемога світлих і темних сил природи найбільш зримо відображені в уявленнях слов'ян про круговорот пір року. Його вихідною точкою було настання Нового року - народження нового сонця в кінці грудня. Це святкування отримало у слов'ян греко-римська назва - коляда (від лат. Calendae - перший день нового місяця). Повну перемогу нового громовника над зимою - "смертю" в день весняного рівнодення справляли обрядом похорону Марени. 5 Був також звичай ходити з травнем (символ весни), маленькою ялинкою, прикрашеному стрічками, папером, яйцями. Божество сонця, проводжає на зиму, називали Купала, Ярило і Поділля. Під час свята солом'яне опудало цих божеств або спалювали, або топили у воді.

Архаїчні народні свята на зразок новорічних ворожінь, розгульне масниці, "русального тижня" супроводжувалися заклинальні магічними обрядами і були свого роду моліннями богам про загальний добробут, врожай, позбавлення від грози і граду. Так існував звичай в день Іллі закладати вигодуваних всім селом бика на честь могутнього Перуна. Для новорічного ворожіння про врожай використовувалися особливі судини - чари. На них часто зображували 12 різних малюнків, що складали замкнуте коло, - символ 12 місяців. При розкопках знайдені та ідентифіковані такі судини, що використовувалися для обрядів сівби-жнив, весняно-літніх водних обрядів, що проводилися у священних гаях, у джерел і пов'язаних з богинею-дівою, покровителькою родючості 1 .Велике значення одержав культ предків. У старовинних російських пам'ятниках зосередженням цього культу є зі значенням оборонця родичів Рід зі своїми Рожаницами, тобто дід з бабусями, - натяк на пануюче колись між слов'янами багатоженство. Той же обоготворення предок вшановується під ім'ям Чура, в церковно-слов'янській формі Щура; ця форма досі вціліла в складному слові пращур. Значення цього діда-родоначальника як оборонця родичів досі збереглося в заклинанні від нечистої сили або наглої небезпеки: "Цур мене!", Тобто "Бережи мене, дід!" Охороняючи родичів від будь-якого лиха, Чур оберігав і їхнє родове надбання. Переказ, що залишило сліди у мові, надає Чуру значення оберігач родових полів і меж. Порушення межі, належної кордону, законної міри ми і тепер висловлюємо словом "занадто"; значить, цур - міра, межа.

10.Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів. До матеріальної культури цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики и театру та ін.

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці. Не випадково райони Києва мають назви Гончарі, Дігтярі, Кожум'яки. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінували не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. Особливо славилися на Русі золотарі. Українські вироби з золота та срібла — тарелі, таці, кубки, різноманітні прикраси, оздоблені коштовним камінням, високо цінували за кордоном.На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент. «Змієвики» носили як талісмани та амулети проти чар і хвороб. Часто ремісники ставили на своїх виробах клеймо, чим увіковічували у виробах своє ім'я.Руська броня — кольчуги, щити, шоломи — та зброя — довгі мечі, бойові сокири, булави, списи, майстерно виготовлені луки — славилися далеко за межами Русі.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі». Княжий палац — «хороми» — це пов'язані між собою окремі будівлі, однією з яких обов'язково була бенкетна зала, де князь приймав гостей. Східний мандрівник ІбнФадлан сповіщає, що разом з князем Володимиром у його палаці могли одразу перебувати до 400 чоловік. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувалися не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр.Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та фрески, техніка виконання яких була дуже складною й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося зі скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор у Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.Храми Київської Русі були її головною окрасою. На початку XI ст. єпископ-іноземець Тітмар нарахував їх 400, саксонець Адам Бременський — 300, а український літописець — 700!

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувалися різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Шуби з дорогого хутра соболів, куниць, бобрів носили чоловіки руської знаті. Жінки з «кращих» і «світлих» сімей одягали довгі шовкові жупани та шуби з хутра, узували сап'янові чобітки, прикрашали своє вбрання виробами з золота й коштовного каміння.Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — зі срібла.

Усна народна творчість

З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні, думи, загадки, приказки, прислів'я. Крізь століття наш народ проніс імена виконавців історичних дум Бояна та Ми-туси. Загадки ж у давнину нерідко служили своєрідним іспитом для людини, яка вступала до іншого роду чи змагалася в мудрості.Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини про славні справи давніх русичів — воїнів-богатирів — Іллю Муромця, Добриню Никитича, Олексія Поповича.Полюбляли на Русі й казки — чарівні розповіді, героями яких ставали, як правило, давні русичі-богатирі, котрі захищали честь Руської землі, народ від «зміїв», «кощіїв», «відьом» та всякої темної сили. З давніх київських часів аж до наших днів дійшли героїчні образи Кирила Кожум'яки та Котигорошка, які здолали силу-силенну ворогів Руської землі і заслужили цим собі вічну славу та пам'ять. Серед «чорного люду» народжувалися фантастичні казки про килим-самоліт, скатертину-самобранку, чоботи-скороходи, а також сатиричні, у яких людина праці обов'язково робила дурня із жадібного й обмеженого багатія.

Розвиток науки

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временных літ». Повість розповідає, звідки «пішла Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Несторів твір читали й переписували в усі часи, він викликав неабияке зацікавлення багатьох учених, адже є підтвердженням високої освіченості та обізнаності літописця. Джерелами написання «Повісті временних літ» дослідники вважають: Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди тощо. На сторінках літопису поетично та емоційно відображено події в Київській Русі, відносини з іншими державами, походи князів, народні звичаї, зокрема велику увагу приділено життю та побуту князів і бояр.Повість містить також відомості з усесвітньої історії, тому є цінною для відтворення хронології подій не тільки Давньої Русі, а й інших країн світу.Сучасні дослідники вважають Нестора філософом-космістом, адже бачать у його творі не тільки «літа», що «минули». На їхню думку, «Время» — Хронос — є важливим атрибутом Космосу й відображає його рух і першооснову. Словосполучення «временные літа» створює ефект невичерпного часового руху.Засновники Києво-Печерського монастиря — Антоній та Феодосій — зібрали під його дахом талановитих ченців. Серед них був один з найперших лікарів України — Агапіт, якому вдалося вилікувати князя Володимира Мономаха від тяжкої хвороби і який пізніше заснував на території монастиря першу лікарню. Видатним іконописцем був Алімпій. Фарби, якими він писав ікони, виявилися цілющими й виліковували різноманітні хвороби шкіри. Молитвами, ліками, покладанням рук лікував хворих монах Даміан. Далеко за межами монастиря знали монаха Прохора на прізвисько Лободник. Хлібами з лободи він годував жебраків, лікуючи різноманітні хвороби. Ці та інші постаті Києво-Печерського монастиря, зараховані до лику святих, навіки залишили про себе добру пам'ять.Нестор Літописець (? - після 1113)Давньоруський літописець, письменник, чернець Києво-Печерського монастиря. На думку багатьох дослідників, був автором «Повісті временних літ».

Література

Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи.Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове Євангеліє — найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для новгородського посадника Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» Володимира Мономаха та ін.Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література, серед якої найпопулярнішими були візантійські хроніки з відомостями не лише з історії, а й з філософії та географії. Великого визнання набули праці про життя та діяльність великого полководця Олександра Македонського.На Русі також була знана література Близького Сходу та Індії. Відомі переклади «Іудейської війни» Иосифа Флавія («Повість про розорення Єрусалима»), «Книги Естер», «Виходу Мойсея» та ін. Цікаво, що переклади останніх праць здійснювали руські перекладачі з давньої єврейської мови.

Музика і театр

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилося жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.Музика й театр настільки ввійшли в життя Давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялася на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську — мала розважальний чи побутовий характер — та військову — супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.Давні музиканти та актори (співаки, скоморохи, акробати, фокусники, жонглери) переходили з міста до міста, від села до села, виконували музичні твори, ставили спектаклі, виступали з хижими звірами, заробляючи на життя, даруючи свій талант людям.

Освіта

Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був одним з найвищих у тогочасній Європі. У Давній Русі набули поширення два алфавіти: глаголиця та кирилиця.Переважна більшість учених уважає давнішою з них глаголицю, яку створив просвітитель Кирило, щоб зробити переклади грецьких богослужбових книг для слов'янського населення. Букви глаголиці прості в написанні, проте важкі для запам'ятовування, деякі з них означають цілі слова.На думку інших дослідників, кирилиця давніша за глаголицю, її теж створив Кирило, застосувавши букви грецького письма та додавши кілька нових літер. Від глаголичних ці букви відрізняються чіткішими геометричними лініями та простішим сприйняттям. Ця група істориків переконана, що застосування грецького алфавіту викликало протест німецького духовенства Моравії, де проповідували брати Кирило й Мефодій, через що й довелося Кирилові створити новий алфавіт — глаголицю.На Русі кирилиця була офіційним алфавітом, хоч глаголичне письмо також трапляється в багатьох пам'ятках.Прийняття християнства сприяло розквіту шкільної освіти. Спочатку школи існували тільки для дітей феодальної верхівки, але з часом шлях до освіти одержали й «менші» люди Русі.Перші школи були започатковані за князя Володимира в Києві, а потім з'явилися й в інших містах.Спершу доводилося привозити учнів до школи силоміць, адже батьки не вбачали в «книжній науці» нічого доброго, а «матері, — сповіщає літописець, — плакали за своїми дітьми, як за померлими».Чимало зробив для просвіти князь Ярослав Мудрий. Не випадково літописець відзначив, що «князь Володимир орав освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають можливість збирати врожай книжних знань».Джерела дають можливість зробити висновок, що в Давній Русі школи були двох видів: церковні й світські. У перших, при монастирях, де готували церковнослужителів, викладали читання, письмо, співи, богослов'я. У світських школах, крім цього, ще давали знання з філософії, риторики, граматики.Існувало також індивідуальне навчання. При Андріївському монастирі в Києві діяла спеціальна жіноча школа, де дівчат навчали письма, співів, швейної справи, а також різноманітних ремесел.

11.Протягом VIII і ІХ ст. слов`яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов`янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в`ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об`єднання. На північному заході сусідами східних слов`ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов`ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов`янському світі склалися передумови для формуваКиївська Русь із самого початку свого існування (із 60—70 років VІІ ст.) заявила про себе у світі, стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Від братів Кия, Щека і Хорива, їх синів і племінників, влада згодом переходить до двох рідних братів Аскольда і Діра. Київська держава вийшла на міжнародну арену з прийняттям Аскольдом християнства, у світі вона постала поряд з Візантійською імперією. Київська Русь вела рівноправну політику щодо Візантії, Германії, Арабського халіфату. Перші згадки про Русь є в Баварському хронографі у 811 р. та в Рафальштинському митному статуті 811—821 рр., що свідчить про торгівлю з країнами Європи.

882 р. стався династичний переворот і влада в Київській державі переходить від династії Києвичів до Рюриковичів, зокрема до опікуна малолітнього князя Ігоря Олега.Київська Русь зміцнювалася за часів княгині Ольги, Святослава, Володимира Великого і особливої могутності набула за правління Ярослава Мудрого. Держава сформувалася в територіальному трикутнику між Дніпром, Россю та Ірпенем. Згодом до полян, які проживали на цій території, приєдналися древляни, інші племена. Уже князі Аскольд і Дір здійснювали великі походи на Царгород, на кривичів, половців, болгар. Між Руссю і Візантією було укладено договір. Усе це є свідченням наявності вже в цей час могутньої руської держави. Тобто творення Української держави відбувалось одночасно з європейськими державотворчими процесами.

У процесі формування і розвитку українських міст у них стали переважати територіальні принципи над родово-племінними. Наприклад, у древлян, очевидно, було кілька князів, були волості — територіальні округи, які управлялись авторитетними в громаді людьми, діяло віче. З приходом варягів до князювання їхні військові дружини швидко розчинились у стихії руських племен, тому їх вплив на суспільний розвиток Русі, зміцнення її військової могутності не може розцінюватись як значний.

На території слов’янських племен здавна існувала надійна військова організація. Про це свідчить факт існування тисяцьких. Тобто в численних полянських городах (містах) був військово-територіальний устрій, населення розбивалось на десятки і на сотні. На чолі цих одиниць стояли десяцький, соцький і відповідно на чолі тисячі — тисяцький, тобто військовий державець землі чи князівства. Часто соцькі і тисяцькі виконували й адміністративні та господарські владні функції.нні державності.

Період зростання

Князювання Олега

Князь Олег Віщий (882-912) за кілька років у результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А загалом влада Києва тепер поширювалася ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.Значних успіхів вона досягла і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.У Повісті минулих літ описано похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній в інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Ігор I Рюрикович

Наступник Олега князь Ігор I (912-945) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: 913 року за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. 943 року ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитись у Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо у Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і 941 року починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував новий похід 943 року, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. 944 року було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор 945 року під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводили до того, що в населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні загалом, а надто у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Княгиня Ольга

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі подальші роки її правління характеризувалися миром і спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їхні фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, 940 року здійснила важливий державний візит до Візантії, встановила з нею досить дружні відносини, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні зв'язки зі Священною Римською імперією.

Таким чином, за складних зовнішніх і внутрішніх обставин вона здійснювала обережну, виважену політику, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру й ефективну дипломатичну діяльність.

Святослав I Хоробрий

Значно розширилася Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря й Ольги Святослава (964-972). Це був мужній, войовничий князь із лицарською вдачею, що провів усе своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію в Європі й Азії.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964-965 рр. Пройшовши землю в'ятичів, він завдає удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім розбиває Хозарський каганат. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також зміцнив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, загалом, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян у єдиній державі.

Зовнішньополітична активність Святослава I Хороброго турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія потайки намагалася зіштовхнути Русь із одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством.