27. „Празька школа” української поезії: неповторність індивідуальностей.

“Празькою школою” умовно називають тих письменників-еміґрантів, котрі залишили Україну у 20-х роках і певний час працювали у Чехо-Словаччині, зокрема у Празі. Це, безперечно, формальна ознака. (це не організація, так як не мали ніяких статутів, не вели звіти і т.д) Вперше термін вжито В.Державинним у роботі «3 роки літературнго життя на еміграції»(1945-1947) Якравими представниками є: Євген Маланюк, Юрій Клен, Олег Ольжич, Юрій Липа, лекса Стефанович, ксана Летушинська, Олена Теліга. Стиль пражан: «Своєрідний симбіоз символічного та неокласичного стильових начал», мають барокові ознаки. Для них найголовніше Світова воля, ідеальність. Найбільшу увагу приділяють релігійним символам.

У програмових настановах поетів-“пражан” відчувається:

-вплив волюнтаризму І. Канта, шопенґауерівського примату волі, гегелівської національної ідеї, мрії Ф. Ніцше про “надлюдину”. Ідеї німецьких філософів-ідеалістів знайшли відгук в українській філософській думці (В. Довгович, П.Юркевич, П. Авсенєв, М. Максимович, П. Куліш та ін.) і з новою силою актуалізувалися у період суспільно-політичних катаклізмів у працях Д.Донцова, В. Липинського, Є. Маланюка.

-Їх художня творчість була тією формою самозахисту, що дозволяла в умовах еміґрації зберігати національну ідентичність, плекати національний ідеал, забезпечувала тяглість літературного процесу.

-У їх поезії проблеми буття української нації виводилися на обшир світової історії, осмислювалися у контексті всієї цивілізації.

-Минуле стає формою збереження духовних цінностей. Ця воля, на думку “пражан”, могла вивести обезкровлений народ з мороку бездержавності. Щоб відродити її, Є. Маланюк прагнув сповнити серця металом. О. Ольжич посилав прокляття плоті, що виявлялася слабшою за дух, О. Теліга горіла бажанням “перескочити межу”, “розбити мури”, “палити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі”.

Неоромантичний характер поезії О. Теліги. Традиційно творчість О.Теліги, як складову контексту празької групи, вписують у рамки неоромантизму та неокласицизму. Спадщина Олени Теліги невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і публіцистичною спрямованістю, характерною для поетів «празької школи». За своїм духом вічного бунту, заклику до боротьби її поезія нагадує поетичні твори Олега Ольжича.

Однією з рис неоромантизму є бажання героя жити за критеріями ідеа лу,а не буднів, змалювання яскравої, не повторної індивідуальності,що виріз няється з маси, бореться зі злом, сірістю повсякдення,герой бореться попри безна дійну ситуацію.Ці риси можна просте жити у поезіях О. Теліги («Сучасникам», «Засудженим», «Мужчинам», «Усе – лише не це!») У вірші «Сучасникам» поетеса звернулась не тільки до сучасників, можна сказати, що рядки цього твору — моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає не до словесного марнотратства, а до конкретних дій.

«. Для творчості Теліги характерно: 1. Відмова від типізації. 2. Напруженість сюжету. 3. Елементи боротьби. 4. Синкретизм інтимної і громадянської лірики. Поезіям Теліги не притаманні плачі та нарікання на долю.