11. Ідейне та жанрове новаторство роману п.Куліша “Чорна рада”.

Матеріал для свого роману Куліш черпав з багатьох джерел. Серед них «История Малороссии» М. Маркевича, «История Малой России» В. Бантиш-Каменського, друковані й рукописні козацькі літописи (зокрема. Самовидця і Грабянки), старовинні архівні документи, історичні думи, пісні, перекази тощо. Щодо жанру цього твору існує кілька думок: одні називають твір повістю, інші — романом. За висловом І. Франка, «Чорна рада» «лишається досі все-таки найліпшою історичною повістю в нашій літературі». Твір все ж таки більше тяжіє до жанру роману (див. визначення роману). Це твір не тільки цікавий, але й складний, хоча місцями не до кінця відшліфований, і продуманий автором. Проте слід врахувати, що «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Отже, «Чорна рада» — це історичний роман, оскільки в ньому відтворені справжні події минулого, показано відомих людей епохи. Однак твір має підзаголовок «Хроніка 1663 року». А це означає, що автор вказує на час відображених в ньому подій. «Я таким образом подчинил всего себя бьілому, — писав Куліш в епілозі до російського варіанта «Чорної ради», — потому сочинение мое вьішло не романом, а хроникою в драматическом изложении». Тому роман «Чорна рада» — це роман-хроніка, для жанру якого характерним є відображення видатних подій історії в їх часовій послідовності. Герої твору — це, як правило, історичні особи, котрі відзначилися в цих подіях. Сюжет роману-хроніки відтворює тривалість, порядок і ритм подій, хід часу, що йому підпорядковані дії і долі героїв. Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Рома́н істори́чний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом. Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама Чорна рада 1663. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору.У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Павла Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління. «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман.

У романі поряд з історичними існують вигадані герої. Але всі вони поділяються на дві групи: прибічники Сомка та прибічники Брюховецького.

Дослідники -Лепкий, Зеров.

12.Дилогія Б.Грінченка “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”: особливості реалізму письменника. Дилогія "Серед темної ночі" (1900) і "Під тихими вербами" (1901) — результат майже десятилітнього художнього досвіду Грінченка як поета, прозаїка й драматурга, а також етап його світоглядного поступу як просвітника, народника. Письменник показує, як серед темної ночі селянської неосвіченості, тяжкої праці задля шматка хліба й породженої цим озлобленості, жадібності, черствості, а також розтлінного впливу солдатчини й міста, відбувається на селі процес духовного звиродніння людини, деградація особистості. Руйнуються патріархальні основи, взаєморозуміння батьків і дітей, калічиться людська доля. Ці реалії життя тогочасного села роблять неможливим й особисте, родинне щастя людини. І під тихими вербами вірної любові чи краси товариських взаємин проростає зло неуцтва, темряви й забобонності, примножене громадянською та економічною безправністю селянина, владою грошей.

Фінал повістей трагічний. "Пропащою силою" (злодієм) стає селянин Роман Сиваш (від природи допитливий, енергійний, гарний парубок). Назавжди скалічене життя красуні — наймички Левантини. Головний герой повісті "Під тихими вербами" Зінько Сиваш (поетична, романтична натура), котрий є речником авторських поглядів, гине, переможений обставинами нерозумно влаштованого суспільства, темрявою неуцтва й забобонності селян (ненавмисне отруєний найближчими людьми). Справа, за яку Зінько поклав своє життя й хист (протистояти соціальній несправедливості, просвіщати, обороняти селян, згуртувати їх на боротьбу за громадянські права), зі смертю героя зупиняється на півдорозі.

У протиборстві влади грошей, зла, насильства, підступності й жорстокості духовно сліпих людей гуманістичні ідеї справедливості, розуму, людяності, доброти, культури й просвіти не перемогли. Таким побачив українське село початку XX ст. Борис Грінченко як суспільний діяч, таким показала його логіка художнього осмислення подій. Загалом дилогія сприймається як картина жорстокої боротьби за виживання людини, пригніченої непосильною працею, економічною й політичною безправністю, культурною відсталістю у її застиглості, непідвладності гуманістичному поступові. Й це дає підставу до висновку про розчарування Грінченка в ідеях просвітництва, народницьких ідеалах.

15. Образ «нової людини» у прозі Франка Повiсть має декiлька сюжетних лiнiй, які між собою переплітаються: • громадсь ко-полiтична дiяльнiсть адвоката Євгена Рафаловича; • особисте життя (кохання Рафаловича та Регiни);•життя галиць кого селянина, залежного вiд шляхти. Любовна сюжетна лiнiя має трагічну розв’язку. Регiна вбиває Стальського, а потім гине сама.Рафаловича звiльнено, знято несправедливі звинувачення в убивствi Стальського,вiн сповiщає ста росту про проведення народного вiча й вимагає привселюдної реабiлiтацiї. У повiстi Франко акцентує увагу не лише на соц., а й на нац. проблемах Галичини, зверта- ється до iнтелiгенції як до сили, що здатна просвiтити селян та змiнити їхнє життя.Проблемi служiння демокра тичної iнтелiгенції своєму народовi при свячена повiсть «Перехреснi стежки».

Герої “Перехресних стежок” також є героями руху, долання соціально-просторових дистанцій, різноманітних бар’єрів та су-перечностей. Їхній шлях – це шлях пізнавання та впізнавання, шукання-знаходження-втрати, повернення до /втеча від себе/ ін-шого і т.д. Так Євгенієві Рафаловичу “відповідно до прийнятого звичаю, прийшлося зробити візити у всіх гонораціорів міста”

Вагман і Рафалович намагаються подолати машкару без-ликості міста, саме вони виступають джерелами активного впорядкування деструктивної хаотичності. Мета їхньої діяльно-сті – перетворити простір-для-виживання/пристосування у простір-для-повноцінного-тут-буття. Так, Рафалович “мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, – і се додавало йому духу… серед того струпішілого та запліснілого товариства” [9, 191]. Вагман також пропонує модель-впорядкування, спрямовану на подолання ненормальності між-національних відносин: “Живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті.»

16.Ранній український модернізм: характерні риси, художні стилі. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася в умовах бездержавності, нищення національних цінностей на тлі загальноєвропейського краху духовності та політичної нестабільності (світова війна та революції в Росії, війни в Україні позначилися на українській історичній ситуації). Катаклізми похитнули усталені засади творчості. Це значно посилювало ірраціональний тип світобачення, скептицизм, песимізм. Модернізм пройшов чотири етапи еволюції: початок XX ст., 20-ті, 60-ті, 80-ті XX ст.

В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).

Модернізм - загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму

Визначальні риси модернізму:

- новизна та антитрадиціоналізм;

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс - напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми. Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму.

Неоромантизм - Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Імпресіонізм - Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Експресіонізм - Визначальні риси експресіонізму:

- зацікавленість глибинними психічними процесами;

- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

- оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

- суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), а проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.

Символізм - одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку.

Футуризм - Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Визначальні риси футуризму:

• заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

• прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;

• культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

• переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

• у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.

А також неокласицизм (відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.), неореалізм (у В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців.), екзистенціалізм (у В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.).