11. Методика мовленнєвого розвитку. Основні текстотворчі вміння.

Робота з розв. мовл. формує високу культуру усного і писемного мовлення учнів,їх уміння викладати свої думки логічно,послідовно, дотримуючись літературних норм. Робота з розв.мовл. проводиться на всіх уроках укр..мови впродовж всього шкільного курсу.На розв. мовл. відповідно до програми відводяться також окремі години в кожному розділі і підрозділі курсу. На цих уроках учні пишуть перекази,твори, готують доповіді,реферати,дописи до газети,склад.ділові папери тощо.

Робота з розвитку мовлення учнів забезпечує тісний зв'язок лінгвістичної теорії з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів. Лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативний та функціонально-стилістичний підходи до навчання мови: аналізуючи текст, учні засвоюють його комунікативні ознаки (роль у спілкуванні), стилістичну приналежність і функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну і мовленнєву компетенцію.

Провідним завданням у цій роботі є формування вмінь висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення. Важливою умовою ефективного формування у школярів будувати зв’язні висловлювання є знання і вміле застосовування правил орфоепії (під час усних висловлювань та орфоепії і правопису) під час письмових творчих робіт.У шкільній практиці широко застосовуються різні аспекти роботи з розвитку мовлення учнів як на уроках мови (робота над словом, словосполученням, реченням під час вивчення окремих тем курсу відповідно до навчальних програм), так і на спеціальних заняттях, присвячених розвитку мовлення (робота над темою, планом, композицією тексту, діалогічним і монологічним мовленням,творами різних жанрів).

Об’єкт вивчення методики розвитку мовлення – це процес розвитку мовлення учнів. Предмет вивчення – це зміст форми, методи і прийоми з розвитку мовлення на уроках укр. мови. Етапи формування мовленнєвих вмінь і навичок: 1.Етап кумуляції (накопичення лінгвістичних знань – на уроках вивч.нового матеріалу).2.Мотивація (забезпечення мотивуючого впливу на учнів лінгв.теорії – на уроках закріплення ЗУН).3. Усвідомлення (опрацювання правил,орієнтирів, текстів-зразків, спрямованих на перехід від номінативних(правильно вимовляти, точно вживати, утворювати словоформи) до комунікативних (спілкування) – на уроках закріплення ЗУН, розвитку мовлення).4.Тренування (характеризується проблемними вправами, ситуативними завданнями – на уроках закріплення ЗУН, розвитку мовлення, нетрадиційних уроках. 5. Узагальнення (виявлення рівня сформованості мовл.вмінь і навичок – на уроках повторення ЗУН, систематизації і узагальнення вивченого матеріалу, контролю і корекції ЗУН, розвитку мовлення). Основні текстотворчі вміння:трансформація тексту; редагування тексту; створення власних текстів; операції на аналіз текстів, які належать до різних типів та стилів мовлення, виявлення в них специфічних мовних засобів та способи їх використанння залежно від мети спілкування; відпрацювання загального змісту майбутнього висловлювання; визначення структури та композиції висловлювання.

12.Лінгвістика тексту як підґрунтя мовленнєвого розвитку. точки зору лінгвістів, текст – це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.

Лінгвістика тексту – це галузь мовознавства, що вивчає змістовий і структурний ьік тексту, привертає увагу багатьох мовознавців (Головіна, Гальперіна, Плющ, Мацько), які визначають предметом її вивчення побудову висловлювання. Основною одиницею зв’язного мовлення є розгорнуте висловлювання, текст.

Лінгвістика тексту – синтетична наука, яка враховує мовні, позамовні, психолінгвістичні реалії. Мета уроку вивчення поняття про текст – це формування в учнів поняття про текст, усвідомлення і засвоєння ознак тексту, формування вмінь, необхідних для розпізнавання тексту та побудови власного висловлювання.

Істотним для роботи з розвитку мовлення учнів є розкриття диференційованих ознак тексту: цілісність, зв’язність, інформативність, послідовність, модальність, завершеність.

Теоретичною основою зв’язного мовлення є відомості про текст, його структурні елементи, типи і стилі мовлення.

Текст як єдине ціле виявляє логічну і синтаксичну подільність на три частини:

1. зачин;

2. розгортання думки (середня частина, або основна);

3. кінцівка (висновок). Зв'язні тексти поділяються на розповіді, описи і міркування, причому найчастіше зустрічаються тексти змішаного типу: розповідні з елементами опису і міркування.

Лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативно-діяльнісний та функціонально-стилістичний підходи до навчання мови: аналізуючи текст,учні засвоюють його комунікативні якості(роль у спілкуванні), стилістичну належність та функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну й мовленнєву компетенцію.

У ході аналізу учні переконуються, що об'єкт лінгвістики - текст є функціонально завершеним мовним цілим,основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності.Текст розглядається як проміжна ланка спілкування,як сукупність фраз і як смислова і структурна єдність.

Основними параметрами аналізу тексту є:

• визначення теми й основної думки тексту;

• виділення абзаців (мікротем);визначення стилю і типу мовлення;аналіз структури тексту;аналіз мовних засобів (лексичних, граматичних, стилістичних).

Для аналізу варто добирати тексти різних стилів, однак, як свідчить практика, найчастіше використовують тексти (уривки) художнього стилю.

Формування умінь аналізувати текст – про цес довготривалий і охоплює всі етапи навчання мови в середній школі.

Перед читанням (аудіюванням) тексту пропонуємо низку запитань (вони мо­жуть бути записаними на дошці), що допоможе учням, спираючись на знання, набуті в молодших класах або на попередніх уроках, визначити тему й основну думку тексту, тип і стиль мовлення, власні враження від тек сту.Розглядаючи структуру тексту, звертаємо увагу на смислові зв'язки між абзацами (мікротемами).

13. Значення переказів, їх види. Методика роботи над переказом. . Переказ передбачає відтворення змісту висловл.і складання тексту за готовим матеріалом.Значення: виробляють вміння і навички слухати, виразно читати, відтворювати почуте або прочитане; вчить розуміти, адекватно передавати чужі думки в усн. і пис. формі; зак ладає основи якісного викладу власн. думок. Види: за метою проведення(контрольні, навчальні), за наявністю творчих елементів (творчий, переказ-переклад), за обсягом (докладний, стислий, вибірковий), за формою мовлення (усні, письмові) за наявністю додаткового завд. (граматичні, стилістичні), за типом мовлення (розповідь, опис, роздум).Можливим є складання плану. Методика проведення: -уточнення вчителем мовленнєвого завдання,-розповідь про автора і твір,-читання вчителем переказу,-визнач-я теми і основної думки,-аналіз змісту,структури,склад-я плану,-зясування незнайомих слів,-переказування за планом.

Навчальні перекази проводять 3-5 раз на чверть у 5-7 кл. і 1-2 – у 8-9кл. На відміну від навчальних переказів контрольний характеризується більшою самостійністю школярів у побудові тексту,складанні плану.Проводиться контр. Переказ 1-2 р. на рік.

14. Види творів. Методика проведення творів. Твір – це вид роботи, який передбачає самостійний виклад учнями думок, суджень і почуттів.

Види творів: за метою проведення(навчальні, контрольні), за місцем виконання (класні, домашні, виїздні), за формою мовлення(усні, письмові),за ступенем самостійності(колективні, індивідуальні, списані), за типом мовлення(розповідь, опис, роздум), за наявністю додаткового завдання(опорні слова, ключові фрази, додаткові граматичні завдання), за джерелами матеріалу (на лінгвістичну тему, за картиною,кінофільмом, на основі прочитаного або почутого,на основі власного спостереження). Роль їх у навчальному процесі дуже велика. Сама тематика націлює увагу учнів на певні явища життя, спонукає до узагальнень та висновків, і в цьому їх виховне значення. Необхідний ґрунтовний мовний аналіз з особливим зосередженням уваги на мовних явищах.

Методика підготовки до твору має враховувати природну структуру мовної діяльності, до якої входять: 1) орієнтація в ситуації спілкування; 2) орієнтація у змісті висловлювання; 3) планування; 4) реалізація задуму; 5) контроль.

У системі розвитку мовлення учнів особливого значення набирає підготовка та написання творчої роботи, визначення тематики творчих робіт на весь період навчання у школі. Жодна граматика не може навчити писати твір. Тим часом у творчій роботі відбиваються справжні знання граматичних законів мови, рівень лексичного запасу, синонімічне багатство мови, так само ― уміння складати слова в речення, а речення ― у текст, перейматися задумом, висловлювати власні судження, загалом ― самоутверджуватися у слові. Через твір учителю легше зрозуміти внутрішній світ дитини, пізнати його. Шкільний твір змушує дитину систематизувати свої думки, вчить красиво і правильно їх висловлювати, збагачує мовлення. У процесі підготовки до написання творів учитель формулює запитання підготовчої бесіди. Основні завдання такої бесіди – систематизувати спостереження і враження дітей, визначитися у своєму ставленні до фактів, що будуть покладені у сюжет твору. Якщо твір складатиметься за сюжетними малюнками або екранним посібникам, то добираються запитання для з'ясування їх змісту. Першим кроком є вибір теми твору, а у процесі планування на тривалий період – визначення тематики творів, оповідань . Тема – це предмет твору, те, про що йдеться в тексті. Вона визначає добір матеріалу: фактів, явищ, ознак, які знаходять відображення у творі. Наступним етапом у підготовці до написання твору є те, що можна назвати психологічним настроєм учнів. Методика проведення залежить також від теми, класу, загального рівня підготовки учнів. Тематика визначається за соціокультурною змістовою лінією.

15. Основні аспекти (підходи) мовленнєвого розвитку.

Виділяють два аспекти: функціонально-стилістичний і змістовий. Рівень розвитку мовлення учнів залежить від його правильності і комунікативної доцільності. Правильність мовлення ґрунтується на дотриманні мовцем норм літературної мови. Комунікативна доцільність визначається як мотивований вибір і вживання засобів мови для спілкування залежно від мовленнєвої ситуації. Є ще й такі підходи: 1.Оволодіння нормами літ. мови; 2.Збагачення словникового запасу і розвиток граматичної будови мовлення учнів; 3.Формування умінь і навичок зв’язного мовлення. (Комунікативний(навчити говорити), діяльнісний, компетен.)

16.Методики формування різних видів мовленнєвої діяльності. Слухання – це розуміння сприйнятого на слух мовлення. Риси: за характером мовл. спілкування: безпосереднє, усне; за роллю в процесі спілкування: реактивне, пасивне; за спрямив.інформації:рецептивне; за формою перебігу психічних процесів:внутр. сприймання, увага, зіставлення, угрупування, утримання в пам’яті, забування; за характером продукту мовл. д-сті: умовивід як результат розуміння сприйнятого змісту. Вміння і навички,які формуються в процесі слухання: розуміти мовлення в різних ситуаціях спілкування для задоволення різноманітних потреб; визначати тему, мету монологічного або діалогічного мовлення; встановлювати, підтримувати контакт зі співрозмовником, не залучаючи власної мовленнєвої діяльності. Осн.форми роботи: з’ясування вчителем конкретного завдання, складання плану почутого, виписування ключових фраз.ю слів, відповіді на питання, складання тез і конспектування, складання таблиць і схем, прослуховування на аудіо, відео,мовний аналіз.

Читання включає техніку читання, розуміння прочитаного. Риси: за спрямованістю діяльності: рецептивне, за характером зворотного зв’язку: внутрішнє, подібне до слухання. Виділяють змістовий план (те, про що текст) і процесуальний (як прочитати текст). У змістовому плані результатом діяльності є розуміння прочитаного, у процесуальному – сам процес читання. Навички: 1.Пов’язані з технікою читання – сприйняття графічних значень, співвіднесення їх з відповідними значеннями. Повинні бути автоматизовані. 2. Пов’язані з розумінням читання – встановлення смислових зв’язків між мовними одиницями тексту як завершеного мовленнєвого твору. Способи чит.: поглиблене, ознайомлюване, читання-перегляд, читання-скануванняшвидке читання. Осн. форми роботи: відповіді на питання за прочитаним; виділення у прочитаному нової і відомої інформації; висловлювання свого ставлення до прочитаного; виявлення функціональних особливостей мовних одиниць; мовний аналіз тексту.

Говоріння – це активна сторона мовленнєвого акту, продуктивний зовнішньо-виражений вид мовл.д-сті. Це свідома д-сть, спрямована на досягнення певних цілей, а саме – спілкування людини з іншими людьми. Діалогічне усне мовлення виконує функції: запит, пропозиція, переконання, обмін думками. Вміння і навички: виявляти обізнаність з обговорюваної теми, досягати комунікативної мети, дотримуватися теми спілкування, аргументувати висловлені тези, вміння спростовувати хибні думки співрозмовника, не перебивати співрозмовника. Монологічне мовлення виконує функції: інформативну, впливову, експресивну, розважальну, ритуально-культову. Типи: опис, розповідь, повідомлення, переконання, оповідь, міркування, роздум.

Письмо – це продуктивний ініціативний вид мовл.діяльності, має писемний опосередкований характер спілкування. В період навчання граматики письмо формується як єдність двох взаємопов’язаних сторін – технічної (графічна навичка накреслення літер), логічної (оформлення думки). Результатом письма є дія у відповідь учасника спілкування. Вміння і навички: вміння будувати висловлювання певного обсягу, добираючи, впорядковуючи необхідний для реалізації задуму матеріал; враховувати тему висловлювання; виразно висловлювати думку, розрізняючи головний і другорядний матеріал; дотримуватися норм літературної вимови; зберігати єдність стилю. Види робіт, які формують вміння і навички: робота з текстом (визначати тему і основну думку тексту, способи зв’язку речень в тексті(ланцюжковий, паралельний),цілісність тексту(смислова, граматична, структурна), засоби зв’язку речень в тексті, вміти редагувати написане, складати план.

17. Методика формування умінь і навичок усного та писемного мовлення. Говоріння – це активна сторона мовленнєвого акту, продуктивний зовнішньо-виражений вид мовл.д-сті. Це свідома д-сть, спрямована на досягнення певних цілей, а саме – спілкування людини з іншими людьми. Діалогічне усне мовлення виконує функції: запит, пропозиція, переконання, обмін думками. Вміння і навички: виявляти обізнаність з обговорюваної теми, досягати комунікативної мети, дотримуватися теми спілкування, аргументувати висловлені тези, вміння спростовувати хибні думки співрозмовника, не перебивати співрозмовника. Монологічне мовлення виконує функції: інформативну, впливову, експресивну, розважальну, ритуально-культову. Типи: опис, розповідь, повідомлення, переконання, оповідь, міркування, роздум.

Письмо – це продуктивний ініціативний вид мовл.діяльності, має писемний опосередкований характер спілкування. В період навчання граматики письмо формується як єдність двох взаємопов’язаних сторін – технічної (графічна навичка накреслення літер), логічної (оформлення думки). Результатом письма є дія у відповідь учасника спілкування. Вміння і навички: вміння будувати висловлювання певного обсягу, добираючи, впорядковуючи необхідний для реалізації задуму матеріал; враховувати тему висловлювання; виразно висловлювати думку, розрізняючи головний і другорядний матеріал; дотримуватися норм літературної вимови; зберігати єдність стилю. Види робіт, які формують вміння і навички: робота з текстом (визначати тему і основну думку тексту, способи зв’язку речень в тексті(ланцюжковий, паралельний),цілісність тексту(смислова, граматична, структурна), засоби зв’язку речень в тексті, вміти редагувати написане, складати план.

18. Методи і прийоми навчання фонетики. Система вправ з фонетики. . Фонетика – це розділ мовознавства, який вивчає звуки мови.

Значення: Усвідомлення ролі звукової мови в житті суспільства; засвоєння норм усного і писемного мовлення; розвиток мовного слуху; створення умов для розуміння правил граматики; удосконалення дикції і вмінь володіти голосом; формування навичок виразного читання; формування навичок аудіювання .

Завдання: забезпечити знання і вміння учнів:

• розрізняти звуки і букви, види звуків: голосні і приголосні; вільно користуватися алфавітом;

• ділити слова на склади;

• правильно вимовляти звуки;

• наголошувати слова;

• додержуватися логічного наголосу, інтонації;

• користуватися словниками.

Під час вивчення фонетики – вчення про звуки і звукову систему мови, учні оперують одиницями трьох систем: фонетичною, фонологічною і графічною

Методи:

1. Слово вчителя (розповідь, пояснення);

2. Бесіди (евристичної бесіди);

3. Спостереження, аналізу мовних явищ (з лементами проблемного програмованого навчання, алгоритмізації);

4. Роботи з підручником;

5. Вправ

Прийоми:

1. Спостереження над звуковим складом мови;

2. розрізнення звуків і букв, графічного зображення слова і його звукового складу;

3. виявлення структури складу і ритміки слова;

4. Зіставлення звукової системи мови (голосних і приголосних звуків);

5. диференціювання звуків мови;

6. спостереження за різницею в артикуляції звуків мови, звуковим складом слів та їх вимовою;

7. Тренування у вимови звуків, слів;

8. Розрізнення наголошених ненаголошених складів;

9. розрізнення буквених і небуквених орфограм, пунктограм;

10. виразне читання текстів;

11. спостереження над інтонаційним оформленням текстів;

12. фонетичний розбір;

13. редагування слів, речень, текстів.

Вправи: вступні, підготовчі, на формування ЗУН, на закріплення, підсумкові, на систематизацію та узагальнення ЗУН, контрольні. Вміння і навички під час вправ: грамотно виголошувати звуки, не користуючись назвами букв; називати по порядку усі звуки, з яких складається те або інше слово; характеризувати звуки за такими ознаками:голосні(наголош./ненагол.), приголосні (глухі, дзвінкі, тверді, м’які); проводити співвідношення між буквами і звуками; ділити слова на склади; робити фонет. розбір слова.

19. Методи і прийоми вивчення орфоепії і графіки, формування орфоепічних умінь і навичок. Графіка – наука про письмо. Орфоепія – сукупність норм літер.мови, що стосується звукового оформлення значених одиниць і норми, що пов’язані з виголошуванням фонем в певних позиціях, норми, що допускають існування варіативних граматичних форм, норми наголошення й інтонації. Осн.мета вивчення розділів: навчити учнів розуміти звукову систему мови; домогтися засвоєння основних понять графіки, яка встановлює осн. принципи передачі звуків мовлення на письмі: закріпити знання алфавіту, домогтися усвідомлення кількісного співвідношення букв і звуків укр..мови, пояснити основні особливості укр..графіки: пояснити осн.особливості укр.орфоепії. Основні прийоми: графічний та орфоепічний аналіз. Вивчення фонетики і графіки сприяє засвоєнню учнями норм усного і писемного мовлення. В цьому виражається її тісний зв"язок з орфографією. Поряд із засвоєнням відомостей з фонетики і графіки учні знайомляться з основними нормами української літературної вимови. Усне мовлення, як основний засіб спілкування людей, переважає над писемним, тому завдання вчитися — удосконалювати артикуляційні павички, інтонаційне оформлення усного мовлення школярів. Учитель повинен систематично працювати над попередженням і виправленням таких недоліків усного мовлення, як невиразна вимова звуків, поспішне і поривчасте вимовляння фраз, недостатня виразність. Постійна робота над засвоєнням орфоепічних норм літературної мови підвищує, мовно-мовленнєву компетентність учнів. При вивченні фонетики і графіки використовуються різні методи і прийоми навчання, їх вибір і застосування залежать од характеру матеріалу. Так, під час ознайомлення учнів із звуковою системою української мови, її якостями, походженням і становленням української графіки варто застосувати слово вчителя (розповідь чи пояснення), під час вивчення ролі звуків у мовленні, їх акустико-фізіологічних властивостей, позначення звуків на письмі широко використовуються методи бесіди, спостережень, аналізу мовних явищ з елементами проблемного навчання, під час закріплення алфавіту, правил написання апострофа, м"якого знака, звукового значення букв я, ю, е, ї корисним буде самостійна робота з підручником тощо. Організація системи вправ з фонетики, графіки й орфоепії зумовлена змістом і методикою виучування мовних явищ. Оскільки в центрі навчання є звукова сторона мовлення, то провідне місце на уроках фонетики належить усним вправам. Слово чи текст, що підлягає спостереженню або аналізу, повинні вимовлятися, прочитуватися вголос.

Орфоепічні уміння і навички учнів

Показником культури мовлення є насамперед його фонологічна сторона: орфоепія, інтонаційна виразність тощо. Орфоепічна культура мовлення виховується тим дидактичним матеріалом, який забезпечує тренування мовотворчого апарату учнів і забезпечує фізичний розвиток органів мовлення, усвідомлене використання фонологічних засобів вираження граматичних значень, оволодіння виражальними засобами фонологічних одиниць і розвиток навичок координування усного і писемного мовлення учнів.

Опрацьовуючи звукову і графічну системи української мови, засвоюючи орфоепічні норми на уроках фонетики, учні оволодівають певною сумою теоретичних відомостей і цілим рядом важливих практичних умінь і навичок: 1. Визначення в слові на слух кількості звуків, розрізнення голосних і приголосних звуків, дзвінких і глухих, твердих і м"яких. 2. Виділення в слові і правильна вимова будь-якого звука. 3. Членування слова на склади і виділення наголошеного складу. 4. Порівняння звукового складу паронімічних слів, пояснення відмінностей у їх вимові. 5. Проведення фонетико-графічного аналізу слова, пояснення співвідношення звуків і букв. 6. Чітка вимова слів і виразне читання тексту з до триманням орфоепічних норм і правильної інтонації. 7. Членування мовного потоку на слова, склади, звуки, визначення логічного наголосу у простому реченні. 8. Виявлення і виправлення помилок у вимові звуків і слів.

20. Значення розділів «Будова слова» та «Словотвір» у шкільному курсі української мови.

Мета: Засвоєння учнями: понять про спільнокореневі слова й форми того ж слова; особливості значущих частин при написанні слова, розборі, з’ясуванні граматичних ознак;

формування вмінь користуватися морфем-ним і словотворчим словниками

Значення:Сприяє успішному засвоєнню частин мови і їх форм, орфографії; усвідомленню творення морфологічних форм; усвідомленню принципів виділення морфем; формуванню вмінь аналізувати морфемну структуру слів

Зміст :Будова слова; основа і закінчення; спільнокореневі слова і форми слів; значущі частини слова, їх роль у словотворенні і формотворенні; складні слова; чергування звуків в основі слова; творення слів; морфемний і слово-твірний словники

Завдання: Сформувати в учнів стійкі уміння розрізняти форми слів і спільнокореневі слова; забезпечити знання особливостей значущих частин слова; навчити здійснювати морфемний і словотворчий аналіз слова; формувати уміння й навички користуватися словниками; активізувати морфемний канал

Обєкт вивчення : Значущі частини слова; спільнокореневі слова та форми слова; формотворчі і словотвірні одиниці; способи творення слів; способи творення слів та їх форм; морфемний, словотвірний аналіз

Принципи навчання будови слова і словотвору

Залальнодидактичні: науковості, систематичності, доступності, наступності, перспективності, послідовності, проблемності, зв’язку з теорії з практикою,наочності

Лінгводидактичні: Встановлення зв’язку у вивченні морфеміки і словотвору з орфографією, лексикою граматикою; Уважного ставлення до будови слова і слово-твору Комунікативно-прак-тична та функціонально-стилістична спрямо-ваність у навчанні будови слова і словотвору

Специфічіні: Урахування структури, семантики і значення значущих частин слова; встановлення зв’язку з лексикологією, граматикою, орфографією; свідомого виділення морфем у слові; засвоєння лексичних одиниць, здатних для творення нових слів, а також слів, які характеризуються єдністю афіксів, твірної основи; здійснення зв’язку з роботою над розвитком зв’язного мовлення

Методи: слово вчителя (розповідь, пояснення), бесіда (евристична бесіда); спостереження, аналіз мовних явищ (з лементами проблемного програмованого навчання, алгоритмізації); робота з підручником;вправи.

Прийоми: спостереження над структурою, семантикою і функціонуванням значущих частин слова; добір та зіставлення спільнокореневих слів; виділення морфем у структурі слова; з’ясування семантики слова; утворення слів за допомогою різних афіксів; морфемний та словотвірний розбір; робота зі словниками.

Вправи

Зіставлення словотворчих понять з морфемними - Дають змогу краще усвідомити поняття словотвору, твірної і похідної основи, зрозуміти особливості творення слів

Спостереження і порівняння мовних явищ- Дають змогу усвідомити, що слова мають певну форму

Морфемний розбір- Для усвідомлення будови слова, розуміння і застосування орфографічних правил

Тренувальні вправи- Підсилюють увагу до морфемної і словотворчої будови слова, допомагають краще усвідомити лексичне значення слова

Творчі - Збагачують, активізують словник учнів, створюють умови для застосування орфографічних правил

Диктанти - Сприяють формуванню правописних умінь і навичок, контролю засвоєних знань

Морфемний р за обсягом:частковий,повний.

За способом виконання:усний,письмовий.

21. Лінгвістичні основи шкільного курсу лексикології і фразеології. Лексичні вправи та їх типи. Приступаючи до вивчення лексики в 5 класі, необхідно з'ясувати учням мету введення її в програму, місце серед інших розділів шкільного курсу мови. Учні повинні усвідомити, що знання лексики української мови дасть можливість їм вільно володіти словом, допоможе краще опанувати граматикою, орфографією, орфоепією і стилістикою, розширить знання про навколишню дійсність.

Значення вивчення лексики і фразеології в школі:

– стимуляція постійного збагачення словникового запасу;

– формування ознак культури мовлення – точності, чистоти, виразності, багатства, різноманітності, емоційності, образності;

– передумова якісного засвоєння мовних і мовленнєвознавчих понять – граматичних і стилістичних.

Теоретичні засади трьох груп:

• психологічні чинники;

• лінгвістичні відомості про слово як центральну одиницю мови;

• методичні основи навчання лексики і фразеології.

Основні психологічні чинники, на які спираються методика лексики і фразеології:

1. Мислення (самостійність, швидкість, глибина, рівень продуктивності (понятійний));

2. Пам’ять (короткочасна/ довготривала, мимовільне і довільне запам’ятовування; вербальна, образна);

3. Сприймання (слухове, зорове, дотикове, кінетичне; повнота, точність і швидкість сприймання; аналітичний, синтетичний або аналітико-синтетичний тип сприймання);

4. Увага (мимовільна, довільна, адитивна, після довільна, адитивна, візуальна; якість уваги – стійкість, переключення, концентрація, обсяг і розподіл);

5. Мотивація навчання (забезпечення своєрідності засобів і способів навчання – зовнішнє і внутрішнє; віддалена, близька, пізнавальна, інструментальна і комунікативна).

Мета навчання лексикології полягає в засвоєнні учнями кількісного і якісного складу української лексики; шляхів і джерел її збагачення; функціонування лексичних одиниць в різних стилях мовлення.

Принципи навчання лексики і фразеології:

• принцип системності;

• принцип комунікативності;

• лексико-граматичний – зіставлення граматичних і лексичних значень;

• функціональний – стилістичне розмежування слів;

• лексико-синтаксичний – зіставлення слова і словосполучення;

• позамовний (екстралінгвальний) – зіставлення слова з відповідними реаліями і поняттями;

• контекстний – синтагматичні зв’язки в контексті.

МЕТОДИ НАВЧАННЯ:

1. Тренувальні вправи з такими завданнями:

• знаходження певної лексичної одиниці в контексті;

• з’ясування ролі лексичного явища в аналізованому тексті;

• добирання прикладів, що ілюструють лексичні значення;

• групування лексичних явищ за певними ознаками;

• конструювання мовних одиниць з певним лексичним явищем;

• введення лексичної одиниці в контекст.

ПРИЙОМИ:

1. Лексичний аналіз – аналізується значення слова в трьох аспектах: сутність значення слова, співвідношення слова і поняття, смислова структура слова.

2. Лексико-стилістичний аналіз – вид словникової роботи, розрізняється 2 види:

• індуктивний аналіз – аналіз від лексики до стилістики: ЛЕКСИКА-АНАЛІЗ-КОНТЕКСТ;

• дедуктивний аналіз – аналіз від стилістики до лексики: сприймання всього тексту-виявлення аналізованих лексичних одиниць-зясування особливостей їх функціонування.

Про фразеологізми учні мають знати:

• визначення;

• ознаки подібності фразеол., слів, сл-сп.;

• лексичне значення фразеологізмів;

• синоніми та антоніми серед фразеологізмів;

• образний характер ФО;

• роль ФО у художніх текстах;

• спосіб відображення ФО в тлумачних словниках.

Мають сформувати вміння:

• Розрізняти фразеолог. від не фразеологізмів;

• Виділяти фразеологізми в усному і писемному мовленні;

• Знаходити фразеологізми в словах;

• Використовувати фразеологізми у власному мовленні;

• Аналізувати фразеологізми в текстах.

Засоби навчання лексики і фразеології:

• таблиці;

• плакати;

• картки;

• малюнки;

• магнітофони;

• кодоскопи;

• інтерактивна та мультимедійна дошки;

• комп’ютери.

Лексичні вправи — це завдання, спрямовані на усвідомлення суті лексичних умінь. Вони активізують і збагачують словниковий запас учнів, виховують у них увагу до слова, його значення, розвивають мислення. Практичний матеріал лексичних вправ дає широкі можливості для виховної роботи на уроках української мови.

З погляду дидактичних завдань лексичні вправи об'єднуються в кілька типів: 1) з'ясування суті лексичного явища; 2) відшукування виучуваного явища серед слів (у реченні, зв'язному тексті) за зразком чи без нього; 3) добір прикладів, що ілюструють виучуване лексичне явище; 4) групування .виучуваних лексичних явищ за певними ознаками; 5) заміна слів і виразів іншими; 6) лексичний розбір; 7) складання речень і зв'язних текстів з використанням певного лексичного явища; 8) знаходження лексичних помилок та їх виправлення.

22.Словникова робота на уроках української мови (зміст, форми словникової роботи, словникові вправи).

Уроки, на яких значна увага приділяється словниковій роботі, допомагають дітям стати всебічно обізнаними в різноманітних галузях знань людини. Тому метою таких уроків є збагачення словникового запасу учнів, поглиблення відомостей про неологізми, синоніми, антоніми, слова іншомовного походження. Важливо не просто збільшувати словниковий запас учнів, але й розвивати уміння користуватися виражальними можливостями слова для точної передачі думки. Такі уроки вчать дітей вводити слова в словосполучення, речення, а ще краще – в зв’язне висловлювання, в текст, нехай то буде усна чи писемна форма мовлення. Цей предмет розкриває перед школярами багатство, образність слова, показує фразеологічні скарби української мови, її розвиток, збагачення, розквіт; навчає учнів вживати найбільш вдалі слова для вираження думки. Словникова робота дає змогу пояснити значення та важливість знання рідної мови, виховує любов та повагу до української мови, до історії її розвитку; залучає учнів до мистецтва слова, допомагає їм пізнати світ та самих себе. Саме робота над лексикою на уроках рідної мови може стати тим підґрунтям, на якому формуватимуться вміння доцільно вживати слова у мовленні, а також комунікативні навички, розвиватиметься інтерес до мови. Великий вплив на формування інтересу має зміст навчального мовного матеріалу, його новизна. Для дитини цікавим є матеріал про історію походження мови, її розвиток. Новим для учня будуть розповіді про народження слів та їх первісне значення. Спеціальним конструюванням змісту в навчанні мови – доборі типових і виняткових фактів виникнення назви слова, можна сформувати стійкий інтерес до мовних явищ, викликати бажання заглиблюватися в них, відкривати для себе слово. Цікавий новий матеріал для відкриття слова містить етимологія. Основою словникової роботи на уроках є тлумачення лексичного значення слова. Такі вправи активізують діяльність учнів, збагачують їхній лексичний запас, виховують увагу до слова, його значення і вживання, розвивають логічне мислення та мовлення учнів. Великого значення у початкових класах набуває розвиток лексичної сторони мовлення. Вона безпосередньо пов’язана із зовнішньою стороною мовлення (фонетична, граматична). Розвиток останньої сприяє оволодінню значенням слова. Труднощі, що виникають під час вивчення фонетики чи граматики, перешкоджають лексичному збагаченню. Мовленнєва діяльність вимагає не тільки механічного відтворення знайомих випадків застосування слів, але й вільного оперування словами, розуміння і вживання їх у нових ситуаціях, у нових значеннях. Тому успішність оволодіння учнями лексикою визначається і кількістю запам’ятованих слів, і можливістю вільно і адекватно користуватися ними: самостійно розуміти нові випадки застосування вже знайомих слів за аналогією з раніше уживаними у досвіді дитини, здогадатися про значення нового слова, вміти вибрати найбільш вдале у відповідному випадку. Отже, ефект навчання характеризується переважно якісними перетвореннями, які відбуваються у користуванні лексикою. Тобто, як казав великий вчений і педагог В.Сухомлинський: “Зробити рідне слово надбанням духовного світу дитини – це значить разом із звучанням рідного слова влити в душу відчуття краси й емоцій, які вклав народ у слово, творячи і відшліфовуючи його протягом століть”. У процесі словникової роботи діти вчаться осмислювати зміст слів, добирати слова, близькі та протилежні за значенням, проводити спостереження за словами, вжитими у прямому та переносному значенні за випадками багатозначності слова, розрізняти слова близькі за значенням, але різні за значенням у російській та українській мовах. У системі лексичних вправ найважливіше місце належить словниково-стилістичним. Це, зокрема, завдання на уточнення значення та походження слів шляхом встановлення зв’язку з відповідними поняттями. До словниково-орфографічних вправ можна віднести різні види диктантів: тлумачно-словниковий, пояснювальний, вибірковий, диктант з використанням загадок, малюнковий диктант, творчий. Серед словниково-орфографічних завдань слід виділити такі вправи:

- лексичні, які направлені на розвиток уваги до слова;

- спостереження за синонімами, антонімами ,випадками багатозначності слів;

- пояснення фразеологічних зворотів;

- вправи на конструювання словосполучень, речень;

- вправи на розвиток мовлення учнів. Розуміння значення слів та їх правильне вживання є дуже важливим для маленьких учнів, бо виховує мовне чуття, смак до художнього слова. Отже, організовуючи систематичну, цілеспрямовану словникову роботу на уроках над поповненням і активізацією словникового запасу учнів, необхідно будувати урок так, щоб робота над словом органічно зливалася з роботою над словосполученням, реченням, текстом, а не була чимось штучним, окремим, нав’язаним дітям. Плануючи урок, визначаючи його мету, рекомендується зазначати, з якими новими словами учні ознайомляться на уроці, як буде побудовано процес їхнього засвоєння і активізації. Лише за таких умов ця робота матиме неабиякий ефект.

23. Місце граматики у шкільному курсі, її пізнавальне і практичне значення. Граматика посідає центральне місце в шкільному курсі мови, її вивчення допомагає учням засвоїти граматичну будову мови (словозміну, словосполучення і речення), на яку в свою чергу спираються практичні мовні уміння й навички.

Граматична система мови тісно пов'язана з орфографією, пунктуацією і стилістикою, вона служить основою для розвитку усного і писемного зв'язного мовлення учнів.

Усвідомлення граматичних понять, встановлення зв'язків між ними, єдність одиничного і загального, конкретного й абстрактного не тільки формують логічне мислення учнів, а й виховують їхній матеріалістичний світогляд.

Шкільна граматика являє собою систему, в якій представлені всі основні ланки граматичної будови нашої мови. Базується граматична система на здатності слів змінюватися і сполучатися в речення за певними законами, що склалися в певній мові і є для неї специфічними і невід'ємними.

Граматична система передбачає відповідну послідовність у розташуванні і вивченні матеріалу. Послідовність ця зумовлена логікою науки і певними дидактичними вимогами. У шкільну граматичну систему входять морфологія і синтаксис — дві рівнозначні, рівноправні і тісно пов'язані між собою частини.

Методика роботи над формуванням граматичних понять. Основним у цій роботі є усвідомлення учнями суті граматичних понять, виділення і розрізнення їхніх основних ознак. Це досягається за допомогою таких прийомів, як розчленування, конкретизація й узагальнення. Найчастіше шлях пізнання пролягає від аналізу фактів до узагальнення.

Наприклад, поняття про словосполучення розчленовуємо і вивчення розпочинаємо із з'ясування його смислового значення. З цією метою насамперед порівнюємо слово і словосполучення (будинок — новий будинок, дерев'яний будинок, будинок з балконом). Це дозволяє зробити висновок про те, що словосполучення точніше окреслює предмет, виділяє його серед інших подібних. Далі важливо з'ясувати значення різних словосполучень: таких, що характеризуються лексичним значенням залежного слова (писати твір, писати листи, писати протокол), і таких, що при наявності одного головного розрізняються своїм синтаксичним значенням (писати твір, писати в класі, писати грамотно). У першому випадку, незважаючи на те що названо різні предмети, маємо однакове синтаксичне значення, у другому — різні. В результаті таких спостережень над смисловими відношеннями, що складаються між лексичними значеннями головного і залежного слів, учні усвідомлюють функцію словосполучень — означати предмети, ознаки, дії у їх відношенні до інших предметів, ознак, дій, що в самому словосполученні складаються відповідні смислові відношення (означальні, об'єктні, обставинні).

Після усвідомлення смислової сторони словосполучення триває робота над його граматичною будовою. Проводимо спостереження за тим, що слова у словосполученні нерівноправні: є головне слово, від якого ставиться запитання до іншого, залежного (прапор — який? - червоний), залежне слово підпорядковується головному. Отже, зв'язок між словами у словосполученні підрядний. Це може бути узгодження (праця — яка? — вільна) , керування (зустрічати — кого? — героїв), прилягання (працюємо — як?—по-ударному). Важливо навчити учнів правильно ставити запитання (від головного слова до залежного), правильно усвідомлювати смислове значення словосполучення (будинок — чи й? — батька; будинок — який? — з цегли, в обох випадках означальні відношення). Так осмислюється граматична структура словосполучення. Далі йде тренування,_ у процесі якого учні вчаться виділяти словосполучення із речення, аналізувати їхнє смислове значення, граматичну структуру і зв'язки, вчаться конструювати словосполучення відповідної моделі.

У методиці формування відповідного поняття важливо спиратися на всі властиві для нього понятійні ознаки. Так, при формуванні поняття безособових дієслів їхня смислова ознака — це дія, що відбувається без участі особи (предмета), тому вони в основному означають явища природи, різні переживання, відчуття та стан людини

У процесі роботи над засвоєнням понять основна увага звертається на характерні ознаки поняття, на усвідомлення їх сукупності — це мета, до якої вчитель повинен привести своїх учнів.

Вироблення граматичних умінь і навичок. У навчальній програмі з української мови визначено найголовніші вміння й навички, якими повинні володіти учні, вивчаючи шкільний курс граматики. Найкраще цьому сприятиме виконання різних видів навчально-творчих вправ.

24. Основні принципи і методи вивчення частин мови в шкільному курсі української мови.

Вивчення частин мови спрямовано на поглиблення знань учнів про граматичне і лексичне значення слова, про особливості словозміни і словотворення в українській мові, про синтаксичну функцію слів у мовленні. Усвідом­люючи особливості словозміни і словотворення, учні під час вивчення частини мови більш глибоко оволодівають нормами української літературної мови, зокрема норма­ми вимови, утворення форм слів, побудови словосполу­чень і речень та ін..

У процесі вивчення частин мови учні збагачують свій словниковий запас, активізують його, розвивають логіч­не мислення. Усвідомлення значення граматичних форм у тісному зв'язку з лексичним значенням слова позитив­но відбивається на знаннях учнів з лексики, І збагачує їх мовлення засобами образності. Опрацювання частин мови позначається і на розвитку зв'язного мовлення учнів, формуванні навичок виразного читання.

Для опрацювання відомостей про частини мови застосовують існуючі теоретичні методи.Для закріплення знань і вироблення граматичних умінь і навичок використовують систему тренувальних вправ: розбір слів як частин мови, утворення різних форм змінюваних слів,утворення нових слів за допомогою словотвірних морфем, заміна одних форм іншими,складання словосполучень і речень, спостереження над уживанням паралельних морфологічних форм тощо

Розбір слова як частини мови в повному обсязі — це аналіз слова, під час якого називають усі ті ознаки, що властиві слову як частині мови.

Специфічні принципи для вивчення морфології:

• вивчення частин мови у зв’язку з фонетикою, лексикою та ін. розділами мовознавства;

• вивчення частин мови на синтаксичній основі;

• вивчення системи відмінювання частин мови і словотвору у зв’язку з орфографією;

• вивчення частин мови у поєднанні з розвитком мовлення учнів.

Методи навчання морфології:

• тренувальні вправи – основний метод;

• пояснення;

• робота з підручником;

• бесіда;

• спостереження за мовними явищами;

• навчання в групах, парах;

• метод дискусії;

• «Карусель»;

• «Ажурна пилка»;

• «Прес».

Специфічні прийоми:

• морфологічний розбір слова як частини мови;

• постановка слова в потрібній формі;

• розмежування аналогічних слів, що належать до різних частин мови;

• зіставлення граматичних форм;

• заміни одних форм іншими;

• спостереження над функціонуванням паралельних морфологічних форм;

• складання таблиць і заповнення таблиць прикладами;

• прийом алгоритмізації;

• прийом «крок за кроком».