23.Загальнодержавні фонди цільового призначення.

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які мають цільове призначення, знаходяться в розпорядженні центральних органів влади та органів місцевого самоврядування.

Основне призначення державних цільових фондів: — забезпечення соціального захисту населення шляхом виплати пен-сій, субсидій, фінансування соціальної інфраструк­тури; — сприяння економічному розвитку держави через фінан­сування, субсидування, кредитування вітчизняних підпри­ємств; — фінансування природоохоронних заходів;

Джерелами формування доходів державних цільових фон­дів є: — обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб; — доходи від інвестування власних коштів; добровільні внески, спонсорська допомога; — бюджетне фінансування;

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу держав­ного бюджету).

Державні цільові фонди поділяють на дві групи: — постійні фонди, створення яких пов'язане з виді­ленням окремих функцій держави. Це окремо створені спеці­альні фонди для гарантованого забезпечення соціального стра­хування; — тимчасові фонди, які фор­муються з метою прискореного вирішення актуальних про­блем, їх створюють у разі конкретної необхідності й після вирішення проблеми закривають.

Залежно від рівня, на якому утворюються спеціальні фонди, вони можуть бути: державними і місцевими. Залежно від напрямів використання існують фонди: економічні, соціальні, науково-дослідні, страхові, міждержавні та інші.

Соціальні фонди: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загально­обов'язкового соціального страхування України на випадок без­робіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд соціа­льного захисту інвалідів.

До економічних можна віднести: Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Фонд охорони праці, Фонд розвитку та захисту конкуренції, Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, Український фонд підтримки підприємництва.

24.Державний кредит і державний борг.

Державний кредит – це сукупність кредитних відносин, у яких однією із сторін є держава, а іншою – юридичні або фізичні особи. Держава може виступати як позичальник, кредитор та гарант.

Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не має окремого фонду фінансових ресурсів. Кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять через бюджет.

Державний кредит виступає у двох формах: ощадної справи і державних позик. Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Ощадні банки діють на комерційних засадах і мобілізовані ними кошти формують їх кредитні ресурси. Частина цих кредитних ресурсів може спрямову­ватись на придбання державних цінних паперів і таким чином відноситися до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють державні позики, які забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформляються, як правило, креди­ти від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Державний борг – це загальна сума заборгованості держави своїм кредиторам внаслідок непогашення позик та невиплати за ними відсотків. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борги.

Внутрішній борг – сума коштів, отриманих від випущених, але не погашених державних позик. Може виступати як в облігаційній, так і в необлігаційній формах.

Зовнішній борг – фінансові зобов’язання держави на певну дату стосовно іноземних кредиторів.

Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році разом з належними до сплати в цей період відсотками з усіх випущених на даний момент позик.

Капітальний борг – це загальна сума заборгованості і відсотків, що мають бути виплачені за позиками.

Управління державним кредитом полягає у формуванні одного із основних чинників фінансової політики держави, де вона виступає як позичальник, кредитор і гарант.