Загальнообов'язкове державне соціальне страхування

Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (що включає матеріальне забезпечення громадян у визначених законом випадках) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, передбачених законом.Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Види обов'язкового державного соціального страхування

В Україні існують такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:

Тип соціального страхування	Механізм реалізації
На випадок безробіття	здійснюється через Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття
Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими похованням	здійснюється через Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності	здійснюється через Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України
Пенсійне страхування.	здійснюється через Пенсійний фонд України та недержавні пенсійні фонди

Добровільне соціальне страхування

Окрім державного соцстраху, що фінансується з офіційної зарплати громадян, є підприємства соцстраху приватної та змішаної (державно-приватної) форми власності. Підприємства, що мають статутний фонд в еквіваленті 1,5 (півтора) мільйона євро та відповідну ліцензію, мають право здійснювати страхування життя (на випадок смерті чи інвалідності годувальника сім'ї). Підприємства, що володіють статутним фондом в еквіваленті 1 (одного) млн євро та відповідну ліцензію, можуть займатися іншими формами страхування, в тому числі соціальним страхуванням на випадок втрати працездатності, нещасних випадків поза виробництвом та інших (як професійних, так і непрофесійних) захворювань. Також, згідно з законом про недержавне пенсійне забезпечення, приватні структури мають право відкривати пенсійні програми своїм співробітникам.

43. Світове господарство його економічна сутність і причини.

 Світове господарство - це сукупність усіх національних економік світу та економічних взаємозв'язків між ними або сукупність економічних відносин, що функціонують на національному та міжнародному рівнях

сучасне світове господарство є складною частиною національних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами (МЕВ) на основі міжнародного поділу праці"1. У "Великому економічному словнику" світове господарство охарактеризоване як "...взаємопов'язані і взаємодіючі господарства різних країн, що функціонують за узгодженими правилами, послідовне об'єднання господарств різних країн в єдину світову систему.

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

Для виділення економічних систем та підсистем у світовому господарстві застосовують наступні критерії:

- рівень економічного розвитку;

- рівень соціального розвитку;

- рівень індустріалізації народного господарства;

- тип економічного розвитку;

- рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків;

- відкритість економіки.

Рівень економічного розвитку визначається за показниками: - ВВП (валовий внутрішній продукт);

- ВНП (валовий національний продукт);

- стабільність національної грошової одиниці;

- тип економічного зростання і т.п.

Історичними передумовами його формування були великі географічні відкриття XV-XVII століть, утворення колоніальної системи імперіалізму та бурхливий розвиток засобів зв'язку в останній третині XIX ст.

Центром формування світового господарства стала Європа, де з XV ст. почався інтенсивний розвиток країн з товарним виробництвом і обміном. Саме з Європи були здійснені експедиції Колумба. Васко да Гама, Магеллана, що розширили межі торгових зв'язків європейців з країнами Азії, Африки та Америки. Цим було покладено початок формування світового ринку товарів.

Другою передумовою формування світового господарства було утворення колоніальної системи імперіалізму. Індустріально розвинуті країни Європи почали захоплювати території інших країн і встановлювати над ними політико-адміністративне панування. Почалась колонізація відсталих народів, яка завершилась створенням колоніальних імперій, що поділили весь світ територіально.

На початку XX ст. західні держави захопили понад 25 млн кв. км території Завдяки цьому економічні зв'язки метрополії з колоніальними територіями стали постійними і багатоманітними. Вони не обмежувались лише торгівлею товарами, а здійснювались у формі вивозу капіталу, міграції робочої сили, обміну науково-технічними досягненнями. Цим було зроблено вирішальний крок у формуванні світового господарства.

Важливою передумовою був і розвиток засобів зв'язку в останній третині XIX ст. Цей період характеризувався бурхливим розвитком науки і техніки, що привів до створення високоефективних транспортних засобів, телеграфу, телефону, поштових послуг, що стало важливою умовою розширення міжнародних економічних зв'язків.

Зазначені передумови сприяли переростанню світового ринку у світове господарство на межі XIX і XX ст. Матеріальною основою цього процесу був розвиток великого машинного виробництва, що зумовив неухильне зростання концентрації виробництва та капіталу, що і привело до інтернаціоналізацій господарських зв'язків між країнами світу.

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

44. Охарактеризуйте форми світових економічних відносин

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини — це система економічних зв’язків між країнами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних національних господарств.

Основними формами економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства, є форми^

• Міжнародна торгівля

• Міжнародний рух капіталів

• Міжнародна міграція робочої сили

• Міжнародний обмін технологіями

• Міжнародні валютні відносини

• Міжнародні кредитні відносини

Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Світовий ринок є складовою частиною світового господарства. Тому, хоча міжнародна торгівля існувала давно, світовий ринок сформувався лише в період зародження й розвитку капіталістичних відносин. Особливостями світового ринку є те, що на ньому, по-перше, формується інтернаціональна вартість, по-друге, складаються світові ціни, в основі яких лежить інтернаціональна вартість. Характерною особливістю світового ринку на сучасному етапі є відносно високий ступінь його монополізації, оскільки світова торгівля стає ареною панування міжнародних монополій, особливо транснаціональних. Істотно впливає на розвиток міжнародної торгівлі також державна зовнішньоекономічна політика.

Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин.

Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку.

Існує дві основні форми вивозу капіталу: вівіз позичкового й підприємницького капіталу. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжнародний банк реконструкції, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд тощо). Позичковий капітал вивозиться: а)у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; б)шляхом придбання акцій закордонних підприємств; в)шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірних підприємств.

Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої машинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміграції (приплив робочої сили з-за кордону). Звичайно, на міжнародну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні.

Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена нерівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших.

Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучасних умовах є рух двох різних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті. Один тип - це наукові кадри й спеціалісти (так звана втеча розуму), інший тип - це некваліфікована або малокваліфіко-вана робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця.

Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний технологічний обмін. Він відбувається в різних формах, які включають продаж готових товарів, комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноухау. Продаж технологій має двояку мету. По-перше, вони продаються як звичайний товар, по-друге, продаж технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

Міжнародні валютні відносини. В зв'язку зтим, що практично всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Важливою характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.

Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як, правил о, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів (прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й короткострокового кредиту тощо.

Міжнародні кредитні відносини. На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит. Він означає надання в масштабі світового господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення,

строковості й платності. Суб'єктами (кредиторами й позичальниками) міжнародних кредитних відносин виступають банківські й промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіональні фінансово-кредитні інститути. Міжнародний кредит відображає процес інтернаціоналізації світового виробництва.

Рух позичкового капіталу в світовому масштабі привів до формування світового ринку капіталів. Він являє собою сукупність національних і міжнародних ринків капіталів. На цьому ринку розвинуті країни світу виступають одночасно і як кредитори, і як боржники, більшість же країн, що розвиваються, як боржники. (До останніх відноситься й Україна.)

45. Міжнародна валютна система, валютний курс платіжний баланс

Міжнародна валютна система — це форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Вона виникла наприкінці ХХ ст. в результаті еволюції світового ринку, юридично закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних економік.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, зафіксованими в державних, міждержавних та міжнародних правових актах.

МВС охоплює всю економіку і має такі елементи:

• національні та колективні валютні одиниці;

• міжнародні платіжні активи;

• механізм валютних курсів;

• умови взаємної конвертованості валюти;

• си-ма міжн. розрахунків;

• міжбанківські та валютно-фін. установи.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи

1. Паризька валютна система (1816-1914 рр.). В основу її був покладений золотомонетний стандарт. Золотомонетний стандарт - це власна (тобто класична) форма золотого стандарту, пов'язана з використанням золота і золотих монет як грошового товару.

Основою формування валютних курсів був золотий паритет, який відображав співвідношення грошових одиниць різних країн за їхнім офіційним золотим вмістом. Був скасований МВФ у 1978 році.

Пізніше, коли золоті монети вже не карбувалися, був уведе­ний золотозливковий стандарт. Золотозливковий стандарт - це урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кре­дитних грошей на зливки золота вагою до 12,5 кілограма.

Поступово поряд із золотом у міжнародних розрахунках стали використовуватися фунти стерлінгів і долари СПІА. Так з'явився золотодевізний стандарт,що був покладений в основу Генуезької валютної системи.

2. Генуезька валютна система (1922-1944 рр.). В основу її був покладений золотодевізний стандарт. Золотодевізний (золотовалютний стандарт) - урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кредитних грошей на девізи валютних країн золотозливкового стандарту, а потім на золото. За золотодевізного стандарту валюти одних країн залежали від валют інших країн, знецінення яких викликало нестійкість супідрядних валют. Діяв з 1922 до 1971 року.

3. Бреттон-Вудська валютна система (1944-1976 рр.). У Бреттон-Вудській валютній системі зберігалася деяка подоба золотодевізного стандарту, особливість якого полягала у тому, що це був, по-перше, золотодевізний стандарт тільки для центральних банків, а по-друге, при цьому тільки долар СІЛА (тобто тільки одна-єдина національна валюта) обмінювався на золото. Власне кажучи, це був золотодоларовий стандарт. У Брет­тон-Вудській валютній системі поєднувався стихійно-автоматичний характер міждержавних розрахунків з посиленням їх державного і міждержавного регулювання.

У 1969 році МВФ були введені для розрахунків «Спеціальні права запозичення» (СПЗ) і золотодевізний стандарт був замінений стандартом СПЗ. У серпні 1971 р. уряд США офіційно припинив продаж золотих зливків за долари.

4. Ямайська валютна система (1976 р.- до теперішнього часу). У січні 1976 р. угодою країн - членів МВФ на конференції в Кінгстоні (Ямайка) була проведена друга зміна статуту МВФ. Цією угодою був переглянутий статус золота і введені плаваючі валютні курси.

СПЗ відносяться до міжнародних колективних валют і використовуються для безготівкових розрахунків країн - членів Міжнародного валютного фонду шляхом записів на спеціальних рахунках. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика.

золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима — спеціальними правами запозичення (СПЗ);

юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів);

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних розрахункових одиницях.

Валютний курс у зовнішньоекономічній діяльності виконує надзвичайно важливі функції:

- інтернаціоналізації грошових відносин різних країн, що створює цілісну світову систему грошей;

- порівняння цінових структур і результатів виробництва окремих країн (зіставлення продуктивності праці, витрат виробництва, заробітної плати тощо);

- зіставлення вартостей (цін) національного і світового ринків, що дозволяє національні витрати порівнювати із суспільно необхідними інтернаціональними витратами праці;

- перерозподілу національного продукту між країнами в процесі здійснення ними зовнішньоекономічних зв'язків.

Визначення курсу називається котируванням валюти.

Розрізняють валютні курси фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі). Фіксований валютний курс заснований на монетному паритеті (ваговому вміст і золота у національних грошових одиницях). Плаваючий валютний курс не пов'язаний з монетним паритетом, а визначається зіставленням паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного «кошика» товарів. Змішаний валютний курс (керований) плавання означає, що уряд у разі необхідності виходить на ринки іноземної валюти, щоб вплинути на валютний курс національної валюти.

Основним поняттям, створеним для пояснення валютних курсів є паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity - РРР), для формулювання якого зазвичай привертають так званий закон однієї ціни: ціна товару в одній країні повинна бути рівна ціні товару в іншій країні; а оскільки ці ціни виражаються в різних валютах, це співвідношення цін і визначає курс обміну однієї валюти на іншу.

Нехай Pd - внутрішня ціна (domestic price) даного товару, а Pf - його ціна за кордоном, в сусідній країні (foreign price). Ці ціни являють собою кількість валют, національної для даної країни та іноземної, які дають за одиницю товару всередині країни та закордоном. Відношення цін і буде тим курсом, за яким одну валюту стануть обмінювати на іншу заради купівлі даного товару.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту товарів і послуг; друга — відповідні їм потоки фінансових ресурсів, що є оплатою за придбання або платежом за продаж реальних ресурсів. Зрештою в платіжному балансі відображується стан національної економіки та її місце у системі світогосподарських зв’язків. Така інформація необхідна для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики уряду.

46. Зовнішня торгівля її види , інструменти протекціоністської торгової політики

??

Систематизація видів МТ проводяться за:

Зовнішня торгівля - це специфічний сектор економіки окремої держави, суб'єктами якого сьогодні є підприємницькі структури, пов'язані з реалізацією товарів (послуг, ідей) на зарубіжних ринках і частини зарубіжного товару на національному ринку. Зовнішня торгівля України є об'єктом національного державного регулювання і пов'язана з торговельним балансом країни. Зовнішня торгівля поділяється: Ввізну (імпортну) - яка здійснюється між іноземними виробниками і вітчизняними споживачами. Вивізну (експортну) – яка здійснюється між вітчизняними виробниками і іноземними споживачами. Транзитну – між іноземними виробниками і іноземними споживачами. Зовнішньоекономічна політика проводиться державою з метою врегулювання платіжного балансу, завдяки торговельній політиці, яка здійснюється у двох формах: протекціонізму та лібералізму. Торговельна політика — це державна політика, яка впливаєна обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та обмеження на експорт та імпорт. Протекціонізм (лат. protektionis — заступництво, захист) спрямований на стимулювання національної економіки, означає політику захисту вітчизняного виробника від іноземних конкурентів. Мета політики протекціонізму: • Захист вітчизняного виробника. Інструментами є: — митні тарифи — визначають розмір державних зборів (мита) з товарів при перетині кордонів країни; — нетарифні бар’єри: ліцензування (держава надає ліцензії на імпорт чи експорт і водночас забороняє не ліцензовану торгівлю), квотування (встановлення квот на ввіз чи вивіз товарів у кількісному або вартісному вираженні), ембарго (заборона державою ввозу до якої-небудь країни, вивозу із якої-небудь країни товарів); — правові й адміністративні бар’єри: технічні та санітарні стандарти, сертифікування, встановлення норм безпеки тощо. • Стимулювання експорту. Інструментами є: — надання пільгових кредитів; — податкові пільги; — субсидії. Позитивні наслідки протекціонізму: — урівноважується торговельний баланс; — захищає від демпінгу (демпінг — штучне зниження цін на товари і послуги на зовнішніх ринках для їх завоювання та усу- нення конкурентів); — від експортерів з дешевою робочою силою; — захищає молоді галузі; — стимулює зростання виробництва; — збільшує зайнятість; — збільшує доходи державного бюджету; — забезпечує економічну безпеку країни. Негативні наслідки протекціонізму: — не використовуються переваги міжнародного ринку праці; — виробництво відстає від НТП; — зростають ціни; — зменшується вибір товарів; — зменшується конкуренція та збільшується монополія; — знижується підприємницька ініціатива; — скорочується експорт і погіршується платіжний баланс.

Традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Обмеження торгівлі може бути досягнуте за допомогою тарифних та нетарифних бар’єрів. Тарифні бар’єри впливають на ціни. Нетарифні – впливають на ціни або обсяг товарів. Інструментом протекціоністської політики є тариф, або мито – державний податок застосований при ввезенні (ввізне мито), вивезенні (вивізне мито) або перевезенні через країну (транзитне мито). Податок на імпорт може стягуватись різними способами:

1.    Вартісний тариф.

2.    Специфічне мито.

Вартісний тариф – податок представлений у вигляді відсотка від вартості товарів.

Специфічне мито – стягується у відповідності з фізичною величиною імпорту.

Нетарифні обмеження міжнародної торгівлі здійснюють за допомогою квот, системи ліцензування добровільних експортних обмежень, субсидій та компенсаційних мит, стандартів, тощо.

Вид регулювання імпорту та експорту у  кількісному вигляді – є встановлення квот.

Види квот:

-    імпортні – для захисту вітчизняних виробників;

-    експортні – для захисту вітчизняних споживачів.

47. Конвертованість валют, види і фактори формування.

Конвертованість валюти - це її здатність до вільного обміну на інші валюти за визначеним курсом. Звідси конвертованість як економічну категорію можна визначити як такий стан і характер економічної та валютно-фінансової системи, за якого для власників засобів у національній валюті забезпечується свобода здійснення тих чи інших операцій як у цій країні, так і за кордоном.

За класифікацією форм конвертованості (оборотності), за видами та суб'єктами зовнішньоекономічних операцій розрізняють валюти вільно конвертовані (ВКВ), частково конвертовані (ЧКВ) і неконвертовані (НКВ).

Вільно конвертованими валютами (ВКВ) є валюти країн, де не існує ніяких обмежень як на поточні комерційні операції, так і на операції, пов'язані з рухом капіталів, а також на всі категорії вітчизняних (резидентів) та іноземних (нерезидентів) юридичних і фізичних осіб — власників цієї валюти. Валюти цих країн можуть обмінюватися на будь-яку іноземну валюту (долар США, євро, швейцарський франк, канадський долар тощо).

Частково конвертовані валюти (ЧКВ) — це валюти тих країн, які відмінили валютні обмеження не на всі валютні операції, або тільки для нерезидентів. До них належать валюти більшості західноєвропейських країн.

Неконвертованими валютами (НКВ) є валюти, що повністю зберегли валютні обмеження на всі валютні операції як для резидентів, так і нерезидентів. Це, як правило, валюти залежних і економічно слаборозвинутих країн, які здебільшого прикріплені до валют колишніх метрополій.

 Види конвертованості валюти:

- конвертованість зовнішня - можливість використання національної валюти у міжнародних розрахунках;

- конвертованість внутрішня - можливість купівлі-продажу іноземної валюти в обмін на національну (і навпаки) всередині країни;

- конвертованість за капітальними операціями - відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжнародними операціями, пов'язаними з рухом капіталу;

- конвертованість за поточними операціями - відсутність обмежень на платежі та трансферти за поточними операціями.

Фактори, що впливають на конвертованість валюти:

- економічний потенціал країни;

- стабільність її внутрішнього грошового обігу;

- ступінь розвитку національних грошових ринків і ринків капіталу;

- ступінь відкритості національної економіки та її інтегрованості у світові ринки;

- характер валютних обмежень.

48. Валютна система, валютний курс, види валютних курсів.

Валютна система - це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Головне завдання валютної системи - ефективне опосередкування платежів за експортом й імпортом товарів, капіталу, послуг та інших видів діяльності у відносинах між країнами і створення сприятливих умов для розвитку виробництва на основі ефективного міжнародного поділу праці. Отже, валютна система є однією з могутніх ланок, яка значною мірою може сприяти розширенню або, навпаки, обмеженню інтенсивності міжнародних економічних відносин. За допомогою валютної системи здійснюється переміщення економічних ресурсів з однієї країни в іншу або навпаки - цей процес блокується; розширюється або обмежується ступінь національної економічної самостійності, «переміщуються» економічні труднощі (наприклад, безробіття, інфляція тощо) з одних країн в інші. Розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою визначається характером, рівнем зрілості валютної системи держави і дієвістю функціонування її інститутів.

Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:

- подолання національних обмежень грошової одиниці;

- локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;

- виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;

- сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.

Спот-курс - це ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни, встановлена на момент укладення товарної угоди за умови оплати на наступний робочий день після дня укладення угоди.

Форвард-курс -так званий попереджувальний, тимчасовий курс валют, що показує, яку вартість матиме валюта через певний час після укладення угоди.

Крос-курс - це співвідношення між двома валютами, яке встановлюється, виходячи з їхнього курсу відносно третьої валюти.

Сучасний етап грошово-валютних відносин характеризується такими режимами регулювання валютних курсів:плаваючий, фіксований, змішаний.

Плаваючий валютний курс встановлюється вільно, виходячи зі співвідношення попиту й пропозиції на певну валюту в умовах вільного грошового ринку. Режим плаваючого валютного курсу найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної і політичної стабільності, повної відсутності інфляції або незначного її рівня, виваженої макроекономічної політики держави.

Фіксований валютний курс передбачає встановлення твердих зареєстрованих паритетів, що покладені в основу валютних курсів і підтримуються державними фінансовими органами. Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країнах кризових явищ, при нестабільній економіці, високих темпах інфляції тощо.

Змішаний валютний курс встановлюється на основі взаємодій сил вільного ринку з певним регулюванням курсу урядовими фінансовими органами. Тому змішаний валютний курс можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Його метою є запобігання надмірному підвищенню або зниженню валютного курсу, тобто встановлення так званого курсового "валютного коридору."

Зазвичай встановлюються валютні курси продавця - вищий і покупця - нижчий. Різниця між ними (маржа) становить дохід банків і комерсантів, які здійснюють валютні операції.

Основним поняттям, створеним для пояснення валютних курсів є паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity - РРР), для формулювання якого зазвичай привертають так званий закон однієї ціни: ціна товару в одній країні повинна бути рівна ціні товару в іншій країні; а оскільки ці ціни виражаються в різних валютах, це співвідношення цін і визначає курс обміну однієї валюти на іншу.

Нехай Pd - внутрішня ціна (domestic price) даного товару, а Pf - його ціна за кордоном, в сусідній країні (foreign price). Ці ціни являють собою кількість валют, національної для даної країни та іноземної, які дають за одиницю товару всередині країни та закордоном. Відношення цін і буде тим курсом, за яким одну валюту стануть обмінювати на іншу заради купівлі даного товару.

49. Сучасні напрями монетарної політики. Політика дорогих і дешевіх грошей

Грошово-кредитне регулювання пов’язане з монетарною політикою держави.

Монетарна політика - система заходів держави з використанням грошових і кредитних важелів з метою економічного регулювання. Монетарна політика полягає у зміні пропозиції грошей в економіці, тобто впливі на грошову масу.

Грошові і кредитні методи регулювання діють у комплексі, тому що, з одного боку, - сучасна грошова система є системою кредитних грошей, а з іншого - пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Усі способи грошово-кредитного регулювання мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

MV = PY

M – грошова маса;

V – швидкість обігу грошової одиниці;

P – рівень цін;

Y – обсяг річного суспільного (валового або чистого) продукту.

Регулювання грошової маси здійснюється центральним емісійним банком країни такими методами:

- операції на відкритому ринку; Операції на відкритому ринку грунтуються на тому, що держава, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг. Для зростання грошової маси центральний банк скуповує державні цінні папери (облігації і скарбничі векселі) в комерційних банків і населення, тим самим запускаючи в обіг додаткові гроші. Коли ж вимагається стримати ділову активність, держава через центральний банк продає свої цінні папери, зменшуючи грошову масу в обігу.

- встановлення облікової процентної ставки; За умов підвищення облікової ставки проценту обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними банками) стає дорожчим. При зниженні облікової процентної ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. Таким чином, користуючись важелем процентної ставки обліку векселів, держава може активно впливати на загальну інвестиційну ситуацію в країні.

- зміна обов’язкових резервних вимог. Завдяки політиці контролю грошової маси, держава має змогу впливати на динаміку національного виробництва. Якщо виникає необхідність стримування сукупного попиту та інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів. Кредитні можливості комерційних банків звужуються, обсяги інвестицій стають меншими. Якщо ж потрібно подолати економічний спад і розширити інвестиції, держава через зменшення норми обов’язкового резервування розширює кредитні можливості комерційних банків.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну економічну політику, напрями якої залежать від вибору конкретних методів грошового і кредитного регулювання, виходячи із поставлених цілей. Виділяють два основних варіанти монетарної (грошово-кредитної) політики: політика "дешевих грошей" і політика "дорогих грошей".

Політика "дешевих грошей" має на меті зробити кредит "дешевим" і легкодоступним. Політика "дорогих грошей"полягає в обмеженні пропозиції грошей, "подорожчанні" кредиту.

Коли центральний банк проводить політику "дешевих грошей", він намагається збільшити їх пропозицію такими діями:

- купівля державних облігацій в комерційних банків і населення;

- зниження резервної норми або зниження облікової ставки проценту. Але це не означає, що усі ці дії відбуваються одночасно. Як результат - зростання інвестицій, чистого експорту, національного доходу і зайнятості. Політика "дешевих грошей", як правило, проводиться для подолання економічного спаду за умов стагнації економіки.

Політика "дорогих грошей", тобто зменшення грошової пропозиції, досягається такими діями:

- продаж державних облігацій;

- зростання резервної норми або підвищення облікової процентної ставки.

Наслідком цього буде скорочення грошової пропозиції, інвестицій, сукупного попиту і зайнятості. Цей напрям грошово-кредитної політики застосовується для подолання інфляції попиту в період економічного зростання.

Грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для заміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що банківська система відреагує на них адекватно, тобто змінами у кредитуванні, особливо в період економічного спаду.

50. Функції НБУ. Грошові агрегати.

Згідно з чинним законодавством, за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон України "Про Національний банк України" визначає 19 функцій). Ключовими серед них е такі функції НБУ:

1. Центральний банк держави

2. Емісійний центр

3. Валютний орган

4. Орган банківського нагляду

5. Банк банків

6. Банк держави

7. Організатор міжбанківських розрахунків

Розглянемо детальніше наведені функції НБУ.

Основним завданням НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Національний банк веде Книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ, представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Функція НБУ як емісійного центру полягає в тому, що йому належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). двір. Україна має замкнутий цикл виготовлення національних грошей.

Виконання функції валютного органу означає, що НБУ є головним державним органом, який визначає валютну політику.

У сфері валютного регулювання НБУ:

— складає разом із Кабінетом Міністрів платіжний баланс країни;

— контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

— нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

— видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

— визначає способи встановлення і використання курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

НБУ визначає структуру валютного ринку України й організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику та застосовує в необхідних випадках валютні обмеження. 

На Національний банк України покладено функцію банківського нагляду і контролю за виконанням банками законодавства з банківської справи, нормативних актів Національного банку та економічних нормативів. Головною метою банківського нагляду і контролю є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Виконуючи функцію банку банків. Національний банк України з метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей надає банкам кредити, які використовують для задоволення тимчасових потреб банків і потреб, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки України. Виступаючи кредитором останньої інстанції, НБУ надає банкам кредити під програми їх фінансового оздоровлення.

Як банк держави Національний банк України організовує і здійснює через органи Державного казначейства та уповноважені банки обслуговування державного бюджету України. При функціонуванні механізму обігу цінних паперів на НБУ покладено виконання операцій з державними цінними паперами.

Відповідно до функції організатора міжбанківських розрахунків НБУ створив і запровадив із січня 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків із використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України. Нині всі банківські установи працюють у системі електронних міжбанківських платежів (СЕП) НБУ, що дозволяє їм як здійснювати, так і отримувати платежі в режимі реального часу.

Грошово-кредитне регулювання економіки є однією з найважливіших функцій НБУ, яка виконується відповідно до економічних інтересів та цілей держави.

В основу грошово-кредитної політики покладено здійснення комплексу заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів і обсягів кредитування банків та інших кредитних установ. Відтак метою грошово-кредитної політики є регулювання пропозиції та попиту на позиковий капітал через ефективне управління грошовою масою.

Грошові агрегати — види грошей та грошових засобів, які відрізняються один від одного своєю ліквідністю, тобто можливістю швидкого перетворення в готівку, показники структури грошової маси.

Грошові агрегати це зобов'язання депозитних корпорацій перед іншими секторами економіки, крім сектора загального державного управління та інших депозитних корпорацій. Складовими грошових агрегатів є фінансові активи у формі готівкових коштів у національній валюті, переказних депозитів, інших депозитів, коштів за цінними паперами, крім акцій, що емітовані депозитними корпораціями та належать на правах власності іншим фінансовим корпораціям, нефінансовим корпораціям, домашнім господарствам та некомерційним організаціям, що обслуговують домашні господарства. Залежно від зниження ступеня ліквідності фінансові активи групують у різні грошові агрегати М0, М1, М2 та М3.^[1]

Відповідно до методологічних правил НБУ виділяють грошові агрегати різного складу:

Особливості побудови показників грошової маси в Україні.

Починаючи з 1993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до агрегатного методу. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні передбачені наступні грошові агрегати:

М0 = готівка (гроші поза банками).

М1 = М0 + кошти на рахунках і поточних депозитах, короткострокові вклади

М2 = М1 + строкові депозити та інші кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держстраху та валютні заощадження).

М3 = М2 + цінні папери, кошти клієнтів за страховими операціями банків.

51. Грошово-кредитна система. Характеристика її складових

Грошово-кредитна система — це форма організації грошового обігу, яка історично та законодавчо склалася в тій чи іншій країні. Це сукупність установ і організацій які надають фінансові послуги. Вона має дворівневу структуру

1. НБУ

2. Комерційні банки та інші поза банківські установи (ломбарди, кредитні спілки, лізінгові компанії

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці - гривні.

Він виконує наступні функції:

• здійснює емісію національних грошових знаків, організовує їх обіг та вилучення з обігу, визначає стандарти і порядок ведення розрахунків і платежів;

• проводить загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ країни і виконання фінансового законодавства;

• надає кредити комерційним банкам;

• випускає та проводить погашення державних цінних паперів;

• керує рахунками уряду, здійснює закордонні фінансові операції;

• здійснює регулювання банківської ліквідності за допомогою традиційних для центрального банку методів впливу на комерційні банки: проведення політики облікової ставки, операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами та регулювання нормативу обов'язкових резервів комерційних банків.

Комерційні банки є юридичними особами, яким на підставі ліцензії, що видається Центральним банком, надається право отримувати грошові кошти від фізичних та юридичних осіб і від свого імені розміщувати їх на умовах повернення і платності.

Крім цього, банки надають деякі спеціальні послуги державі, підприємствам і населенню. Сюди можна віднести: чекові обслуговування та розрахунково-касові операції, видачу грошей під заставу майна, середньо- і довгострокове кредитування спеціального призначення (наприклад, компаній, що розробляють родовища корисних копалин), проектне фінансування модернізації виробництва, надання позик в іноземній валюті, фінансування ризикових, венчурних проектів, лізинг устаткування та інші банківські операції та послуги.

спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які займаються кредитуванням певних сфер і галузей господарської діяльності. В їх діяльності можна виділити одну або дві основні операції, вони домінують у відносно вузьких секторах ринку позичкових капіталів і мають специфічну клієнтуру. До їх числа відносяться інвестиційні банки, ощадні установи, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін.

52. Види макроекономічної політики . Антиінфляційна політика

Макроекономічна політика держави – це дії, які спрямовані на регулювання економічних процесів c метою підтримки темпів зростання економіки, вони покликані обмежити інфляцію і забезпечити повну зайнятість. Основне завдання макроекономічної політики полягає в балансуванні безробіття та інфляції.

Фіскальна макроекономічна політика

По-іншому даний вид політики називають фінансовою чи бюджетної. Вона поширюється на основні елементи скарбниці держави і пов’язана безпосередньо з податками, бюджетом, грошовими надходженнями і витратами держави. В умовах ринку дана політика є основою економічної політики. До даної категорії відносять бюджетну, податкову, а також політику витрат і доходів.

Найважливішим завданням фіскальної політики є пошук способів і джерел формування грошових фондів держави, а також коштів, які будуть сприяти виконанню цілей економічної політики. Завдяки проведенню фінансово-бюджетної політики державні органи можуть регулювати глобальні процеси економічного характеру в країні, підтримувати стійкість грошового обігу, фінансів, забезпечувати фінансування держсектора, сприяти кращому використанню науково-технічного і виробничого та економічного потенціалу. За допомогою інструментів фіскальної політики держава може впливати на сукупну пропозицію або попит, тим самим впливаючи на кон’юнктуру економіки, приймати протівокрізісние заходи.

Структурно-інвестиційна політика робить вплив на формування та зміну регіональної та галузевої виробничої структури країни. Вона впливає на співвідношення, пропорції виробництва різних продуктів галузі. Проявами цієї політики виступають аграрна та промислова політика. Соціальна політика бере орієнтир в першу чергу на соціальний захист людей, на забезпечення першорядних потреб населення, на підтримку гідних умов життя, також вона займається охороною навколишнього середовища. Поруч з цією політикою стоїть політика зайнятості, регулювання оплати праці та доходів населення.

Кредитно-грошова макроекономічна політика

Дана політика покликана регулювати грошову масу і звернення в державі шляхом безпосереднього самостійного впливу або за допомогою центрального банку. Вона впливає не тільки на гроші, але і на ціни.

Метою кредитно-грошової політики є стабілізація, підвищення стійкості та ефективність роботи всієї господарської системи, забезпечення зайнятості, подолання кризи і економічне зростання. На відміну від фіскальної кредитно-грошова макроекономічна політика має більш вузьку спеціалізацію і обмежена тільки стабілізацією обігу грошей.

Завданнями даної політики є придушення інфляції, стабілізація цін, курсу валюти, купівельної спроможності, регулювання грошової маси, пропозиції та попиту грошей за допомогою банківської системи.

Грошова політика носить жорсткий характер, коли відбувається скорочення грошової маси, обмеження емісії, підтримуються високі процентні ставки по кредитах. М’якістю відрізняться політика, спрямована на підвищення маси грошей або що не перешкоджає даному процесу, допомагає отриманню дешевого кредитування.

Антиінфляційна політика – це комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією 

Дотепер сформульовано два основних напрямки, спрямованих на  зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня:

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але як багаторазово доводилось, тільки цього замало для “приборкання ”інфляційних процесів і усунення небезпеки для економіки.

Монетарна антиінфляційна політика, яку в свою чергу прийнято поділяти на політику шокової терапії, адаптивну політику, політику доходів.

Політика шокової терапії (активна політика) – базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок: скорочення витрат на соціальні програми, збільшення відсоткової ставки, зменшення податкових ставок, обмеження грошової маси тощо. 

Політика градуювання або поступових змін (адаптивна політика) – це метод монетарного напрямку, що проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом’якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Дана політика проводиться за рахунок: стабілізації інфляційних очікувань, поступового обмеження грошової пропозиції, індексації грошових доходів громадян

Політика доходів – припускає контроль над цінами і зарплатою шляхом повного їх заморожування або встановленням меж їх зростання. З соціальних мотивів цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко, оскільки, по-перше, уповільнення зростання цін викликає дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримується лише на визначений час, а при скасуванні обмежень прискорюються.

Варіант антиінфляційної політики вибирають залежно від темпів інфляції та пріоритетів. Якщо ставиться мета приборкати інфляцію за будь-яких умов, то паралельно використовують кілька методів антиінфляційної політики Також при інфляції здійснюють грошові реформи.

Грошові реформи використовуються  для ліквідації зайвих грошей в обігу. Основними прийомами грошових реформ є:

·             Нуліфікація - ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості.

·             Ревальвація – процес збільшення вартості національної валютно-грошової одиниці порівняно з валютами інших країн 

·             Девальвація – процес офіційного зниження курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

·             Деномінація – процес укрупнення національної грошової одиниці шляхом обміну за встановленим співвідношенням старих грошових знаків на нові

Антиінфляційна політика розподіляеться на короткострокову – що спрямована на виконання поточних макроекон завдань :

• Обмеження ліквідності грошей

• Скорочення грошовой маси

• Скорочення індексу цін

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету ліквідацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалізації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу:

• облікова ставка;

• норма обов'язкових резервів;

• операції на відкритому ринку.

53. Характеристика моделі рівноваги витрати-випуск, вилучення – ін’єкції, інвестиційний мультиплікатор

1.Модель «витрати-випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП.

Слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати. Економічна рівновага – це рівновага між запланованими СуВ і ВВП. Тому в моделі «витрати-випуск» під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють СВ+ВІ, то для моделі «витрати-випуск» базовим є таке рівняння: СуВ = СВ+ВІ = ВВП. (1).

Згідно з цим рівнянням, ВВП – вироблений продукт, а СВ+ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти:

• вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ+ВІ = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит;

• не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на закупку, тобто СВ+ВІ менше ВВП - перевиробництво;

• на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто СВ+ВІ більше ВВП - дефіцит.

Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов’язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

Співвідношення між СуВ і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах.

Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані і незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносять витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємства про СП (сукупні витрати) не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається незаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо СуВ перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси. Це дає підстави модифікувати формулу (1): СуВ ± ВІн = ВВП, (2) де ± ВІн – незаплановані інвестиції в товарні запаси: (+) – збільшення, (-) – зменшення. СуВ ± ВІн – фактичні сукупні витрати (СуВф).

Із формули (2) випливає, що незалежно від того, знаходиться економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні СуВ завжди = ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо між СуВ і ВВП спостерігається тотожність, то незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

При рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних). Економіка постійно тяжіє до рівноваги як до своєї природної форми. Це означає, що у випадку, коли СуВ перевищують ВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені збільшувати виробництво до рівня СуВ, якщо навпаки, СуВ менші від ВВП і відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня СуВ.

Аналіз рівноважного ВВП можна здійснити і за допомогою графічної моделі «витрати-випуск», яка досить часто іменується як «кейнсіанський хрест» (див. рис. 1).

Рис. 1. Рівноважний ВВП в моделі «витрати-випуск».

По горизонталі – ВВП, по вертикалі – фактичні СуВ, бісектриса – фактичні і заплановані витрати збігаються. Перетин ліній фактичних і запланованих витрат у точці Т1 свідчить про тотожність між цими витратами (СуВ1=СуВ), і про те, що рівноважний ВВП дорівнює О1.

Але в дійсності фактичні СуВ, як правило, не збігаються із запланованими СуВ. Так, СуВ2 менше СуВ. Це означає, що підприємства виробили продукції більше, ніж зможуть її реалізувати (О2 більше О1). У цьому випадку відбувається незапланований приріст інвестицій в товарні запаси, що викликає тенденцію до скорочення ВВП від О2 до О1. В протилежному випадку СуВ3 більше СуВ. Це означає, що підприємства виробили продукції менше, ніж це відповідає планам покупців (О3 менше О1). За цих умов відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси, що породжує тенденцію до збільшення ВВП від О3 до О1.

2. В основі моделі «вилучення – ін.’єкції» лежить та обставина, що в потоці «доходи-витрати» постійно виникають як вилучення, так і ін’єкції. Відомо, що будь-який обсяг виробництва породжує певну величину безподаткового доходу, частку якого домогосподарства можуть заощаджувати. Тому заощадження являють собою вилучення із потоку «доходи-витрати».

Виробництво може частково переключатися із споживчих товарів на інвестиційні. Така реструктуризація виробництва може відбуватися за умови, якщо вилучення частки доходу у вигляді заощаджень через фінансові ринки обернеться адекватним збільшенням інвестиційних витрат. Інвестиції, на противагу заощадженням, можна розглядати як ін’єкції витрат у потік «доходи-витрати», тобто вони компенсують зменшення сукупних витрат, обумовлене вилученням частки доходу на заощадження. Співвідношення в знаходяться між собою вилучення у формі заощаджень та ін’єкції у формі інвестицій може мати кілька варіантів:

• якщо вилучення із доходу у формі заощаджень перевищує інвестиційні ін’єкції у витрати, то сукупні витрати будуть меншими, ніж фактичний ВВП. Оскільки СуВ визначають рівноважний стан ВВП, то це означає, що фактичний ВВП буде перевищувати рівноважний ВВП.

• якщо вилучення із доходу в формі заощаджень менші, ніж інвестиційні ін’єкції у витрати, то сукупні витрати (СуВ) будуть перевищувати фактичний ВВП. Це означає, що фактичний ВВП буде менший, ніж рівноважний ВВП.

• якщо вилучення та ін’єкції збігаються за своєю величиною. В цьому випадку втрати сукупних витрат на потенційних витратах у формі заощаджень компенсуються їх збільшенням у формі інвестицій. Тому СуВ = фактичному ВВП, який одночасно є рівноважним.

Отже, рівноважний ВВП – це такий ВВП, який забезпечується в умовах рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Це означає, що плани домогосподарств стосовно заощаджень збігаються з планами підприємств стосовно інвестицій.

Визначення рівноважного ВВП за допомогою моделі «вилучення-ін’єкції» можна відтворити графічно (рис. 2).

 

Рис. 2. Рівноважний ВВП в моделі «вилучення-ін’єкції».

На рисунку лінія запланованих витрат (ВІз) має горизонтальний вигляд, тобто припускається, що інвестиційні плани підприємства не залежать від поточного доходу. Лінія заощаджень (З) має вигляд позитивно похилої лінії і відображає пряму залежність заощаджень від поточного доходу. Всі ці припущення відповідають умовам табл. 2.

Бачимо, що рівновага досягається в О1, оскільки лише в цьому випадку заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям. За цих умов підприємства інвестують стільки ж, скільки заощаджує приватний сектор економіки,

За більш високих рівнів ВВП заощадження, які є функцією ВВП, будуть перевищувати заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат. Так, коли ВВП=О2, заощадження більші від запланованих інвестицій (З2більше ВІз), але врівноважується із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого збільшення інвестицій в товарні запаси (З2=ВІз+ВІн). За більш низьких рівнів ВВП заощадження, як функція ВВП, будуть меншими, ніж заплановані інвестиції. Так, коли ВВП дорівнює О3, заощадження менші від запланованих інвестицій (З3 менше ВІз), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого зменшення інвестицій в товарні запаси (Зз=ВІз-ВІн).

Інвестиції є найбільш динамічним чинником ВВП. Вони впливають на ВВП не пропорційно, а мультиплікативно. Це означає, що при зміні інвестицій на одну грош.одиницю ВВП змін.більше ніж на одиницю. Мультиплікативний вплив інвестицій на ВВП пояснюється тим, що будь-яка угода, яка пов’язана із початк.вкладанням інвестицій в економіку, породжує ланцюг вторин.угод з відповідними видатками і доходами. Так, якщо на етапі початк.угоди приріст інвестицій стан. , то це ств.початк.дохід в обсязі . Але ті екон.суб’єкти, які отримали цей дохід, на наступному етапі угод витратять його на споживання з певною граничною схильністю, тобто їх видатки стан.  . виробники спож.товарів і послуг, які отримали дохід обсягом  , у свою чергу витратять його на споживання в обсязі  . Тобто:

Із наведеної формули видно, що більше початкового приросту доходу, який дорів.початк.приросту інвестицій. Відношення між  , як наслідком, і , як причиною, є мультиплікатором інвестицій (mi):

.

Рівень мультиплікатора залежить від рівня вилучень у формі заощаджень. Чим більша частка доходу вилучається на заощадження, тим менша його частка спрямовується на споживчі видатки, які перетворюються в меншу величину доходу. Це означає, що мультиплікатор перебуває в обернено пропорційній залежності від граничної схильності до заощаджень:

.

Наведена модель мультиплікатора стосується будь-яких ін’єкцій у сукупні видатки, якщо вилучення з доходу відб.лише у формі заощаджень. Це дає підстави заст..узагальнену категорію – мультиплікатор видатків (mе), який визн.за аналогічною формулою:

.

Мультиплікатор видатків – коефіцієнт, який показує відношення між зміною реального ВВП і початковою зміною сукуп.видатків.

54. Характеристика грошового, інвестиційного мультиплікатора акселератора

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, що характеризує зв'язок між збільшенням (скороченням) надлишкових резервів банківської системи і сумою нових кредитних грошей, яку вона може створити. Ефект грошового мультиплікатора базується на тому, що резерви, втрачені одним комерційним банком, внаслідок кредитування стають набутком іншого й використовуються ним також для кредитування.

Отже, кожна грошова одиниця, випущена в обіг одним із комерційних банків, створює кредитні резерви для другого, другий – для третього тощо іншими словами, ефект мультиплікатора виникає тому, що резерви, які втрачають окремі банки, надаючи позики, не втрачає банківська система загалом. Внаслідок цього вона спроможна створювати кредитні гроші в розмірах, значно більших за її надлишкові резерви. Але така спроможність банківської системи не є безмежною. Вона обмежується, зокрема, необхідністю формування комерційними банками обов'язкових резервів, величина яких визначається резервною нормою, що регулюється в законодавчому порядку. Формування обов'язкових резервів робить джерелом кредитування лише надлишкові резерви. Саме тому грошовий мультиплікатор розкриває зв'язок грошоутворюючої здатності банківської системи з її надлишковими резервами. Обов'язкові резерви забезпечують банківській системі певну захищеність (ліквідність) у періоди несприятливої кон'юнктури, дають можливість державі через зміну резервної норми впливати на кредитоспроможність комерційних банків, а отже, регулювати масу грошей в обігу. Тому грошовий мультиплікатор перебуває в обернено пропорційній залежності від резервної норми, тобто являє собою обернену до цієї норми величину. Обернена величина будь-якого числа є часткою від ділення одиниці на це число, отже грошовий мультиплікатор має такий вигляд: М=І/Рн, де Рн – резервна норма. Оскільки грошовий мультиплікатор вказує, яку максимальну кількість нових грошей створить одна грошова одиниця надлишкових резервів за даної резервної форми, то для визначення всієї максимальної маси нових грошей, яку спроможна створити банківська система за наявності надлишкових резервів, необхідно надлишкові резерви помножити на грошовий мультиплікатор

Інвестиції є найбільш динамічним чинником ВВП. Вони впливають на ВВП не пропорційно, а мультиплікативно. Це означає, що при зміні інвестицій на одну грош.одиницю ВВП змін.більше ніж на одиницю. Мультиплікативний вплив інвестицій на ВВП пояснюється тим, що будь-яка угода, яка пов’язана із початк.вкладанням інвестицій в економіку, породжує ланцюг вторин.угод з відповідними видатками і доходами. Так, якщо на етапі початк.угоди приріст інвестицій стан. , то це ств.початк.дохід в обсязі . Але ті екон.суб’єкти, які отримали цей дохід, на наступному етапі угод витратять його на споживання з певною граничною схильністю, тобто їх видатки стан.  . виробники спож.товарів і послуг, які отримали дохід обсягом  , у свою чергу витратять його на споживання в обсязі  . Тобто:

Із наведеної формули видно, що більше початкового приросту доходу, який дорів.початк.приросту інвестицій. Відношення між  , як наслідком, і , як причиною, є мультиплікатором інвестицій (mi):

.

Рівень мультиплікатора залежить від рівня вилучень у формі заощаджень. Чим більша частка доходу вилучається на заощадження, тим менша його частка спрямовується на споживчі видатки, які перетворюються в меншу величину доходу. Це означає, що мультиплікатор перебуває в обернено пропорційній залежності від граничної схильності до заощаджень:

.

Наведена модель мультиплікатора стосується будь-яких ін’єкцій у сукупні видатки, якщо вилучення з доходу відб.лише у формі заощаджень. Це дає підстави заст..узагальнену категорію – мультиплікатор видатків (mе), який визн.за аналогічною формулою:

.

  Акселератор – це коефіцієнт, який характеризує зв'язок між  зміною доходу і інвестицій

А=∆І/∆У

         Цей коефіцієнт може трактуватися як прирістна капіталомісткість продукції і його позначають як b чи η – означає скільки одиниць додаткового капіталу  треба для виробництва додаткової одиниці продукції, часто використовують для визначення індукованих інвестицій:

Акселератор — це коефіцієнт, що характеризує зв’язок між зміною доходу (споживання) і чистими інвестиціями.

Визначення цього коефіцієнта можна здійснити за допомогою такої формули:

де А — акселератор; ΔЧІ — приріст чистих інвестицій; ΔД — приріст доходу (споживання).

За відсутності інвестування почнеться скорочення виробництва у галузях, які виробляють машини й устаткування, що призведе там до депресійних явищ, до зменшення доходів, а також витрат працівників на придбання споживчих товарів. У кінцевому підсумку все це може призвести до скорочення виробництва.

• Недоспоживання населення через обмеженість платоспроможного попиту (Робінсон)

• Надлишкове фінансування з боку держави через дешеві кредити, «накачування» попиту (Хайек)

• Динаміка нагромадження основного капіталу внаслідок вищих темпів зростання обсягів засобів в-цтва порівняно з випуском предметів споживання. (Туган-Барановський, Кассель)