1. Білки плазми крові є субстратом для утворення біологічно активних поліпептидів - кінінів (див. Гормони).У фізіологічних умовах системи утворення та інактивації кінінів урівноважені. Підвищене утворення кінінів супроводжується розвитком місцевого запального процесу і порушеннями кровообігу. Зниження вмісту білків плазми крові, або гіпопротеїнемія, призводить до зниження онкотичного тиску в капілярах і утворення набряків. Це спостерігається внаслідок голодування, порушення синтезу альбумінів у печінці та інших станах. Підвищення вмісту білків та натрію в плазмі призводить до затримки води в судинному руслі - гіперволемії. У медицині частіше використовується поняття осмотичної концентрації, що є еквівалентом осмотичного тиску. Осмотичну концентрацію визначають за величиною депресії (зниження) температури замерзання досліджуваної рідини в порівнянні з водою. У нормі вона становить 0,55-0,56°, що відповідає 270-310 ммоль/л. Основними групами білків плазми є: альбуміни (35-60 г/л), глобуліни (25-35 г/л) і фібриноген (2-7 г/л). За допомогою електрофорезу в сироватці було виявлено п'ять головних фракцій білків. Їх відносні кількості такі: альбуміни (54-58\%), а1-глобуліни (6-7\%), а2-глобуліни (8-9\%), Р-глобуліни (13-14\%) та у-глобуліни (11-12\%). Головні функції альбумінів - участь в осмотичній регуляції та транспортна функція. Набряк та шок - два найпоширеніші синдроми, пов'язані зі змінами концентрації білків плазми і порушенням водного балансу.

3. Збільшення концентрації 23-ДФГ спостерігається у людей, тренованих до тривалої фізичної роботи, адаптованих до тривалого перебування в горах. Оксигемоглобін, Який віддав кисень, називається відновленим, або дезоксигемоглобином. У стані фізіологічного спокою у людини гемоглобін в артеріальній крові на 97% насичений киснем, у венозній - на 70%. Чим вираженні споживання кисню тканинами, тим нижче насичення венозної крові киснем. Наприклад, при інтенсивній фізичній роботі споживання кисню м'язовою тканиною збільшується в кілька десятків разів і насичення киснем відтікає від м'язів венозної крові знижується до 15%. Вміст гемоглобіну в окремому еритроциті становить 275-332 пікограма. Зниження цієї величини свідчить прогіпохромною (Т. е. зниженому), збільшення - про гіперхромний (Тобто підвищеному) змісті гемоглобіну в еритроцитах. Цей показник має діагностичне значення. Наприклад, гіперхромія еритроцитів характерна для В | 2-дефіцитної анемії, гіпохромія - Для залізодефіцитної анемії.

4. Найважливішою й найунікальнішою функцією печінки є «функція хімічного захисту» - знешкоджувальна функція, механізми якої досить різноманітні: від уреогенезу - утворення сечовини з аміаку до утворення нетоксичних парних сполук з продуктів гниття амінокислот у товстому кишечнику, продуктів перетворення хромопротеїнів, а також ксенобіотиків, у тому числі продуктів метаболізму деяких лікарських речовин. Унікальною функцією печінки є також здатність до утворення такого екскрету, як жовч, яка забезпечує перетравлювання та всмоктування ліпідів у кишечнику. Структура гепатоциту ідеально пристосована до виконання вищеназваних функцій. Ця шестигранна клітина має два полюси -один, який обернений до капіляра і контактує з кров'ю, має назву синусоїдального, другий, - обернений до жовчного протоку, має назву біліарного. Мембрана гепатоциту, яка утворює ці полюси, вкрита мікроворсинками, завдяки чому збільшується площа стикання гепатоциту з кров'ю та жовчю. До того ж мембрани гепато-цитів пронизує велика кількість пор. Уся структурна організація гепатоцитів і їх ферментний апарат ідеально пристосовані для реалізації своїх біохімічних функцій.

Таким чином, печінка виконує такі головні біохімічні функції:

1) регуляторно-гомеостатичну;

2) жовчоутворювальну й екскреторну;

3) хімічного захисту або знешкоджувальну.

Регуляторно-гомеостатична функція

Печінка бере участь в обміні білків, вуглеводів, ліпідів, вітамінів, пігментів, азотистих небілкових речовин і частково в підтримці водно-мінерального гомеостазу.

Гемоглобінова буферна система

Одним із прикладів білків, що виконують роль буферних агентів у плазмі крові є гемоглобін. Буферні властивості гемоглобіну обумовлені співвідношеннями відновленого гемоглобіну і його калієвої солі. У слабколужному розчині, яким є кров, гемоглобін і оксигемоглобін мають властивості кислот. Ця система може функціонувати самостійно, але в організмі вона тісно зв'язана з бікарбонатною БС. Коли кров перебуває у тканинних капілярах, звідки надходять кислі продукти, гемоглобін виконує функції основи. У легенях гемоглобін, навпаки, поводить себе як кислота, що запобігає збільшенню pH крові після виведення карбонатної кислоти у формі вуглекислого газу. Оксигемоглобін — сильніша кислота, ніж дезоксигемоглобін. Гемоглобін, що звільняється у тканинах від кисню, набуває здатності до зв'язування протонів, унаслідок чого венозна кров може накопичувати вуглекислий газ без істотного зсуву рН.

8. Водно- сольовий обмін теж не відбувається без участі печінки. Саме в ній затримуються іони заліза , хлору , бікарбонатів .

В обміні жирів вона теж бере участь. У ній відкладається жир , який надходить спочатку в ворітну вену , а потім переходить в ненасичену форму , яка легко окислюється. З числа жирних кислот в цьому органі утворюються такі речовини , як ацетон , глюкоза , кетонові тіла. Також з жирних кислот в ній синтезуються холестерин і лецитин.

У період розвитку ембріона печінка відіграє роль органу , що утворює кров.

10. Фермент ендоплазматичного ретикулума гемоксигеназа каталізує першу реакцію розпаду гему – розрив метинового містка між 2 пірольними кільцями внаслідок окиснення атома вуглецю до СО. При цьому утворюється пігмент зеленого кольору – вердоглобін (холеглобін), його молекула ще містить залізо і білок-глобін. Подальший розпад вердогло­біну відбувається самостійно і призводить до відщеплення заліза, білкового компонента й утворення одного з жовчних пігментів – білівердину. ­Одночасно спостерігається перерозподіл подвійних зв'язків і атомів водню в пірольних кільцях та метинових містках. Білівердин – пігмент зеленого кольору, побудований із чотирьох пірольних кілець, зв'язаних між собою лінійно за допомогою метинових містків (рис.).

Білівердинредуктаза відновлює білівердин до білірубіну, пігменту червоно-коричневого кольору. Частина білірубіну утворюється в печінці, а решта – в клітинах РЕС селезінки і кісткового мозку і повинна бути перенесена в печінку для подальших перетворень. Оскільки білірубін у воді малорозчинний, він транспортується кров'ю в комплексі з альбуміном (2 молекули білірубіну на 1 молекулу альбуміну).

У печінці відбувається відділення альбуміну і білірубін шляхом взаємодії з УДФ-глюкуроновою кислотою перетворюється в добре розчинний у воді білірубін-диглюкуронід. Реакцію кон'югації каталізує УДФ-глюкуронілтрансфераза.

Білірубін-диглюкуронід переходить у жовч і надходить у кишечник, де бактеріальні ферменти відщеплюють глюкуронову кислоту, після чого відновлюється білірубін до уробіліногену (мезобіліногену) і стеркобіліну. Основна частина стеркобіліногену виділяється з калом, окиснюючись на повітрі до стеркобіліну. Частина уробіліногену і ­стеркобіліногену всмоктується в кров і виділяється нирками в сечу. При окисненні у повітрі утворюються уробілін і стеркобілін. Уробі­ліноген і стеркобіліноген не мають кольору, а уробілін і стеркобілін оранжево-жовтого кольору. В нормі доросла людина за добу виділяє приблизно 250 мг жовчних пігментів із калом і 1-2 мг із сечею, невеличка частина уробіліногену (мезобіліногену), всмоктуючись, потрапляє через портальну вену в печінку, де розщеплюється до ди- і трипіролів або знову екс­кретується у жовч.

 

Якщо жовчні пігменти накопичуються в крові та інших рідинах орга­нізму внаслідок їх надлишкового утворення чи порушення виведення з організму, вони надають інтенсивного забарвлення шкірі. Такий стан називається жовтяницею.

Жовтяниця виявляюється, коли концентрація білірубіну в крові сягає 35 мкмоль/л або вище. Визначення концентрації жовчних пігментів у крові й сечі має важливе значення для диференціальної діагностики жовтяниць різного походження. Концентрація білірубіну в крові здорової людини дорівнює 8,5-20,5 мкмоль/л (5,0-12,0 мг/л), із них приблизно 75 % припадає на некон'югований білірубін, зв'язаний з альбуміном плазми. Для визначення білірубіну використовують реакцію з діазореактивом. Некон'югований білірубін називають непрямим, тому що він утворює з діазореактивом забарвлені продукти тільки при додаванні спирту, який звільняє білірубін із комплексу з альбуміном (непряма реакція). Білірубін-глюкуронід утворює забарвлені продукти з діазореактивом відразу і тому називається прямим, а також зв'язаним, або кон'югованим. Оскільки непрямий білірубін міцно зв'язаний з альбуміном плазми, він не фільтрується в клубочках нирок і не потрапляє в сечу. Прямий білірубін фільтрується в нирках і в нормі міститься в сечі в незначній кількості.

Розрізняють декілька видів жовтяниць. При гемолітичній (надпе­чінковій) жовтяниці із-за посиленого розпаду гемоглобіну підвищується концентрація в крові непрямого білірубіну. Така жовтяниця спостерігається при отруєнні деякими хімічними речовинами, зокрема сульфаніламідами, променевому ураженні, переливанні несумісної крові тощо.

Оскільки в цьому випадку зростає утворення в печінці білірубін-диглюкуроніду, то значно підвищується виділення з організму стеркобіліну й уробіліну. Білірубін у сечі не виявляється (табл. ).

Печінкова (паренхіматозна) жотяниця виникає внаслідок порушення здатності печінки утворювати білірубін-диглюкуронід і секретувати його в жовч (при вірусному та хронічному гепатиті, цирозі пе­чінки). У результаті пошкодження паренхіми печінки жовч надходить не тільки в жовчні капіляри, а й у кров, де збільшується концентрація і прямого, і непрямого білірубіну. Виведення стеркобіліну й уробіліну знижується. У сечі виявляється прямий білірубін. Іноді в сечі хворих на гепатит при невеликій жовтяниці (чи повній її відсутності) знаходять надзвичайно високу кількість уробіліногену (мезобіліногену), що є наслідком порушення розщеплення його в гепатоцитах до три- і дипіролів. Уробіліноген потрапляє у велике коло кровообігу і виділяється із сечею.

При закупоренні жовчних проток і блокаді відтоку жовчі спостерігається обтураційна (підпечінкова) жовтяниця. Переповнені жовчні канальці травмуються і пропускають білірубін у кров'яні капіляри. У крові з'являється велика кількість прямого білірубіну, в меншій мірі збільшується концентрація непрямого білірубіну. Кількість уробіліногену в сечі знижу­ється (або він повністю відсутній), а у великій кількості екскретується із сечею прямий білірубін. Через це сеча за кольором стає подібною до пива з яскраво-жовтою піною. Кал, у якому відсутні жовчні пігменти, стає сірувато-білим.

Відомі спадкові порушення надходження некон'югованого ­білірубіну з плазми в клітини печінки та процесу кон'югації білірубіну внаслідок дефекту глюкуронілтрансферази (синдроми Жільбера-Мейленграфта, Кріглера-Найяра). У крові хворих підвищується вміст непрямого білірубіну. Зустрічаються також спадкові гіпербілірубінемії, зумовлені переважним підвищенням у крові кон'югованого (прямого) білірубіну (синдроми Дубіна-Джонсона, Ротора). Молекулярний механізм цих захворювань невідомий.

11. Еритроцити

У крові людини міститься 25 трлн. еритроцитів. Основну свою функцію – перенесення О₂ і СО₂ – вони виконують завдяки тому, що містять 34 % гемоглобіну, а на суху масу клітин – 95 %.

Загальний вміст гемоглобіну у крові дорівнює 130-160 г/л, і якщо б гемоглобін був просто розчинний у плазмі, то розчин був би надто в'язким і його важко було б проштовхнути через судини.

Утворюються еритроцити в червоному кістковому мозку із стовбурових клітин, які послідовно проходять стадії еритробластів, пронормо­бластів, нормобластів до зрілих еритроцитів – нормоцитів. У процесі еритропоезу клітини-попередники зменшуються в розмірах. Їх ядра у кінці процесу руйнуються і виштовхуються з клітин. До завершення до­зрівання клітини містять багато глобінової мРНК і активно синтезують гемоглобін, а в повністю зрілих еритроцитах рибосоми зникають. Крім того, еритроцити втрачають мітохондрії. Таким чином, в обміні речовин в еритроцитах кисень не використовується. Енергію, необхідну для систем транспорту через мембрани і для підтримки цілісності клітинної мембрани, еритроцити отримують за рахунок анаеробного гліколізу. 90 % глюкози в еритроцитах розпадається в процесі гліколізу і 10 % – пентозофосфатним шляхом. Відомі спадкові дефекти ферментів цих метаболічних шляхів у еритроцитів. При цьому звичайно спостерігаються гемолітична анемія й інші порушення структури і функції еритроцитів.

Швидкість еритропоезу регулюється гормоноїдами – еритропоетинами, що виробляються в нирках, а також у печінці й селезінці, та стимулюють клітинну диференціацію і проліферацію на певних етапах еритропоезу. Кількість еритропоетинів у крові зростає при гіпоксіях різного ­походження. За добу утворюється приблизно 200-250 млрд. еритроцитів (така ж кількість руйнується). Тривалість життя еритроцитів складає 110‑120 днів.

 

Гемоглобін

До складу білка гемоглобіну входять простий білок глобін та простетична група гем. Гем – це хелатний комплекс іона заліза і порфірину – циклічної сполуки, що містить 4 пірольні кільця, з'єднані метиленовими містками (рис. ).

Синтез гему

 

Існують різні порфірини, що відрізняються боковими групами пірольних кілець. Гем гемоглобіну, як і міоглобіну, цитохромів-b і Р-450, каталази і пероксидаз – це феропротопорфірин IX (феро – залізо двовалентне). Його ще називають протогемом. Відомі ще геми а, с, що містяться в цитохромах. Іон заліза зв'язаний із 4 атомами азоту пірольних кілець порфірину (2 зв'язки ковалентні та 2 – донорно-акцепторні). Крім цього, іон заліза поєднаний координаційним зв'язком з атомом азоту імідазольного кільця залишку гістидину, що входить до складу поліпептидного ланцюга глобіну. Додаткова стабілізація зв'язку гему з глобіном відбувається за рахунок гідрофобних та іонних взаємодій протопорфірину й амі­нокис­лотних радикалів глобіну. До шостого координаційного положення заліза можуть приєднуватись молекули кисню чи інших лігандів (СО, NO, ціанід-іон). Зв'язування кисню – процес зворотний і не супроводжується окисненням Fe²⁺ до Fe³⁺.

Глобін є олігомерним білком, що містить 4 поліпептидних ланцюги (2 альфа-ланцюги по 141 амінокислотному залишку і 2 бета-ланцюги по 146 амінокислотних залишки). Із кожним ланцюгом зв'язаний один гем. Чотири поліпептидні субодиниці в просторі розміщені у вигляді тетраед­ра й у щільній упаковці дають глобулярну молекулу, в якій кожна субодиниця має контакт із трьома іншими. Така будова основного гемо­глобіну дорослої людини – гемоглобіну А.

Мінорні гемоглобіни еритроцитів дорослої людини – гемоглобін А₂, що має структуру альфа₂ дельта₂, глікозильовані гемоглобіни А_1b і НbА_1с. На мінорні Нb припадає 5-10 %. Для еритроцитів плода характерний НbF (фетальний), який складається з двох альфа-ланцюгів і двох гамма-ланцюгів. В останні тижні вагітності й перші тижні після народження НbFпоступово замінюється на НbА. Специфічні властивості НbF зумовлюють підвищену спорідненість його до О₂ і, таким чином, перенесення кисню від матері до плода.

У крові людей відкрито приблизно 300 варіантів гемоглобінів, які утворилися внаслідок мутацій генів. Величезна більшість таких гемоглобінів містить одиничну амінокислотну заміну в альфа- чи бета-ланцюзі. Рідше зустрічаються аномальні гемоглобіни з делеціями чи вставками амінокислот. Багато з варіантів гемоглобінів функціонують нормально і не викликають симптомів захворювання. Але в деяких випадках структурні аномалії так істотно порушують функції гемоглобіну, що спостерігаються клінічні ознаки захворювання. Найбільш поширеним серед аномальних гемоглобінів є гемоглобін S. У людей – носіїв гена НbS – має місце серпоподібно-клітинна анемія, яка за механізмом розвитку відноситься до гемолітичних. НbS відрізняється від НbА заміною однієї амінокислоти: в 6 положенні бета-ланцюга глутамінова кислота замінена валіном. Оскільки ці амінокислоти відрізняються за зарядом і гідрофобністю, заміна проявляється низькою розчинністю НвS у дезокси­формі (розчинність оксигемоглобіну не знижується). Молекули дезокси­гемоглобіну S асоціюють з утворенням ниток, волокон і пучків волокон, що зумовлює зміну форми еритроцитів. Серпоподібні клітини менш стабільні й швидко зазнають лізису.

При зменшенні кількості еритроцитів і зниженні вмісту гемоглобіну виникає анемія. У крові гомозиготних осіб є тільки НbS і в них розвивається важка анемія, смерть настає в ранньому дитячому віці. У гетерозигот, що мають в еритроцитах НbS і НbА, проявляються тільки слабкі ознаки хвороби. Характерно, що в таких індивідумів затримується розвиток в еритроцитах малярійного плазмодія і вони не хворіють на малярію або легко переносять її. Ген НbS поширений у малярійних областях. У деяких аномальних гемо­глобінів збільшується або зменшується спорідненість до кисню, що також може призводити до гематологічних захворювань. Крім розглянутих гемоглобінопатій, зустрічаються спадкові хвороби внаслідок порушення утворення в рівних кількостях альфа- і бета-ланцюгів або повної відсутності синтезу одного виду ланцюгів. Ці хвороби називаються таласеміями. Внаслідок дисбалансу альфа- і бета-ланцюгів надлишкові ланцюги випадають в осад, рівень гемоглобіну і тривалість життя еритроцитів знижуються. Гомозиготна форма альфа-таласемій призводить до смерті ще в період внутрішньоутробного розвитку або незабаром після народження.

12. Істотну роль в патогенезізапалення відіграє гістамін, який виділяється тканинами при дії на них патогенних факторів, що ініціюють запальний процес. Найбільша кількість гістаміну виявлено в тучних клітинах і базофільних лейкоцитах, де він міститься в гранулах. В ході запальної реакції активуються процеси вивільнення гістаміну з гранул при паралельному збільшенні його синтезу. Впливаючи на H1 і Н2-гістамінові рецептори, гістамін здатний викликати різні біологічні ефекти.Зв'язування H1 гістамінових рецепторів з гістаміном супроводжується внутрішньоклітинним збільшенням концентрації цГМФ.

Інтенсивність цього процесу значною мірою зростає в присутності іонів кальцію. Отже, в ході запальних реакцій, супроводжуваних зростанням кальцію в цитозолі, створюються додаткові умови для вивільнення надлишкової кількості гістаміну.

Основні ефекти гістаміну полягають у скороченні гладких м'язів, розширення мікросудин, вплив на секреторні процеси залозистої тканини. Вплив гістаміну на ендотеліальні клітини супроводжується деструктивними змінами їх цитоскелету, що призводить до збільшення проникності судинної стінки. Активовані гістаміном ендотеліоцити мають підвищену адгезивної здатністю по відношенню до поліморфноядерних лейкоцитів, що значною мірою полегшує їх міграцію в інтерстиціальний простір при запаленні.

Вважають, що гістамін має суттєвий вплив на процеси регуляції кровотоку в мікроциркуляторному руслі, як в звичайних умовах, так і при перебігу запального процесу. Збільшення концентрації цієї речовини у вогнищі запалення супроводжується розширенням судин мікроциркуляторного русла, що призводить до підвищення об'ємної швидкості локального кровотоку в тканини і органі в цілому. Блокування гістамінових рецепторів тягне за собою зниження активності і темпів розвитку запального процесу.

14. Білки. Здорова людина за добу виділяє із сечею до 30мг білка, який звичайними

лабораторними методами не виявляється. Це низькомолекулярні білки плазми крові або

інших тканин і органів, ферменти, наприклад, пепсин, трипсин, підшлункова амілаза.У сечу

потрапляють білки злущених клітин сечовивідних органів. Збільшення вмісту білків у сечі

(протеїнурія) свідчить про патологічний стан. Запальні процеси нирок (гломерулонефрити)

супроводжуються підвищенням проникності базальних мембран клубочків нефрону,

фільтрації білків і появи їх у сечі. При нефрозах порушується реабсорбція білків у

канальцях.

Сечовина становить основну масу органічного залишку сечі. Доросла людина за добу

виділяє із сечею 20-35 г сечовини. Зменшення її концентрації спостерігається при обмеженні

білка в раціоні, порушенні функції печінки. Кількість сечовини знижується при ацидозі,

оскільки значна частина NH3 використовується для нейтралізації кислот. Разом із тим,

ураження нирок (нефрити) супроводжуються погіршенням виділення сечовини в сечу і

нагромадженням її у крові - настає отруєння організму продуктами азотного обміну (уремія).

Переважне харчування білковою їжею, а також захворювання, що пов'язані з посиленим

розпадом білків (цукровий діабет, злоякісні пухлини, деякі інфекційні хвороби, що

супроводжуються лихоманкою), зумовлюють підвищення рівня сечовини в сечі.

Сечова кислота. За добу виводиться 0,6-1,0 г сечової кислоти. Зменшення її виділення

буває при харчуванні переважно вуглеводною їжею (не містить пуринів). М'ясні продукти,

ікра, багаті на нуклеопротеїни, є причиною підвищення сечової кислоти в крові й сечі.

Підвищене виділення сечової кислоти буває при лейкозах, після прийому аспірину,

кортикостероїдів. Внаслідок слабкої розчинності сечової кислоти та її солей (уратів) вони

можуть утворювати камінці в сечовивідних шляхах. При багатьох захворюваннях (подагра,

опікова і променева хвороби), пов'язаних із порушенням обміну білків і нуклеїнових кислот,

вміст сечової кислоти в крові й сечі може значно підвищуватися.

Креатинін і креатин. У нормі доросла людина виділяє 12 г креатиніну за добу.

Кількість виділеного креатиніну людини віддзеркалює її м'язову масу. У чоловіків на

кожний 1 кг маси тіла за добу виділяється 18-32 мг креатиніну (креатиніновий коефіцієнт), а

в жінок 10-25 мг. Синтез креатину, з якого утворюється креатинін, відбувається в нирках і

печінці. Тому при ураженнях печінки і нирок кількість креатиніну в сечі зменшується. Концентрація креатиніну в сечі зменшується при атрофії м'язів та в інших випадках.

При втраті білкової маси тіла внаслідок тривалого негативного азотового балансу

виділення креатиніну зменшується, а креатину зростає, але їх сумарне виділення лишається

сталим. Це спостерігається при на цукровому діабеті, гіпертиреозі, лихоманці, голодуванні.

Виділення креатину в дітей більше, ніж у дорослих, в жінок більше, ніж у чоловіків.

Посилене виділення креатину буває у вагітних жінок і в ранньому післяпологовому періоді.

Креатинурія буває у старих людей як наслідок атрофії м'язів. Найбільший його вміст

спостерігається при патології м'язової системи, особливо при міопатії та м’язовій дистрофії.

Амінокислоти. За добу здорова людина виділяє із сечею до 23г амінокислот. Вміст

амінокислот у сечі зростає при різних патологічних станах, що супроводжуються розпадом

тканинних білків: травмах, при променевій і опіковій хворобі, порушення функцій печінки. Є

спадкове порушення обміну окремих амінокислот. Наприклад, фенілкетонурія, що зумовлена

спадковою нестачею в печінці фенілаланінгідроксилази; алкаптонурія, при якій у сечі різко

зростає вміст гомогентизинової кислоти - проміжного продукту обміну тирозину.

Парні сполуки. Гіпурова кислота утворюється при сполучення в печінці бензойної кислоти

з гліцином. В добовій сечі її 0,6-1,5 г. Споживання продуктів рослинного походження,

зокрема ягід і фруктів, де багато бензойної кислоти, призводить до підвищеного виділення

гіпурової кислоти. Аналогічно і за умов посилення гниття білків у кишечнику.

У клініці з метою з'ясування антитоксичної функції печінки проводять пробу Квіка:

визначають вміст гіпурової кислоти в сечі після введення бензоату натрію (6 г).

Індикан (калієва сіль індоксилсірчаної кислоти). За добу виділяється 10-25 мг індикану.

Його екскреція зростає при посиленні процесів гниття в кишечнику (надмірне вживання м'ясних

продуктів і послаблення функції кишечника), а також при хронічних інфекційних

захворюваннях, що супроводжуються розпадом білків, наприклад туберкульоз легенів.

Органічні кислоти. У сечі здорової людини завжди виявляють у незначних кількостях

органічні кислоти: мурашину, оцтову, масляну, бета-оксимасляну, ацетооцтову та ін.

Вітаміни. Із сечею виділяються майже всі вітаміни. Найбільше в сечу потрапляють

водорозчинні вітаміни.

Гормони. У сечу потрапляють гормони та продукти їх обміну. Вміст їх змінюється

залежно від функціонального стану організму, зокрема печінки та ендокринних залоз.У

клініці використовують визначення 17-кетостероїдів - продукти перетворень кортикостероїдів

та чоловічих статевих гормонів При гіперфункції кори наднирників їх кількість зростає

Уробілін. Уробілін (стеркобілін), завжди є в сечі в незначній кількості. Але у хворих на

гемолітичну та печінкову жовтяниці вміст його значно зростає, що пов'язане з пригніченням

функції печінки розкладати мезобіліноген (уробіліноген), який потрапляє з кишечника.

Призупинення надходження жовчі в кишечник внаслідок закупорки їх жовчовидільних

шляхів викликає зникнення із сечі уробіліногену та появу в ній білірубіну.

Білірубін. Сеча здорової людини практично не містить білірубіну. Білірубінурія

спостерігається при закупоренні жовчної протоки й ураженні паренхіми печінки.

Підвищення концентрації прямого білірубіну в крові зумовлює появу його і в сечі.

Глюкоза. Сеча здорової людини практично не містить глюкози. Підвищення кількості

глюкози в сечі може спостерігатися, коли її в крові більше 8-9 мМ/л (нирковий поріг

глюкози). Глюкозурія відзначається при цукровому і стероїдному діабеті, гіперфункції

щитовидної залози, введенні кортикотропного гормону та в інших випадках.

В деяких випадках глюкозурія може бути при нормальній концентрації глюкози в

крові. Це - ниркова глюкозурія, яка є наслідком порушення реабсорбції глюкози.

Галактоза. Спостерігається в сечі дітей, за умов порушення процесів травлення або

перетворення галактози в глюкозу.У немовлят галактозурія часто поєднується з лактозурією.

Кетонові тіла. Добова сеча містить 20-50мг кетонових тіл. Деякі патологічні стани,

зокрема цукровий діабет, призводять до зростання концентрації кетонових тіл у сечі, кількість

їх може сягати 20-50 г і більше. Кетонурія спостерігається також при голодуванні, надмірному

вживанні жирів на тлі обмеження вуглеводів, тощо.

Кров. Поява в сечі крові (гематурія) або гемоглобіну (гемоглобінурія) може бути при

ураженні сечовивідних шляхів або нирок: при проходженні камінців і крововиливах у нирки.

Порфірини. У здорових людей сеча містить дуже малу кількість порфіринів І типу.

Порфіринурія спостерігається при деяких захворюваннях печінки, кишкових кровотечах, інтоксикаціях свинцем. Виділення порфіринів зростає у хворих на злоякісну

анемію та з ураженням печінки. При вроджених порфіріях настає надмірне продукування

порфіринів І типу (уропорфірин І, копропорфірин І). Гостра порфірія проявляється значною

екскрецією із сечею уропорфірину III, копропорфірину III та порфобіліногену. Виділення

копропорфірину III спостерігається також у хворих зі свинцевим отруєнням.

Мінеральні компоненти сечі

У добовій сечі здорової людини міститься 15-25 г мінеральних компонентів, найбільше

хлориду натрію (8-16 г) і калію. Підвищується вміст останнього, якщо людина харчується

здебільшого рослинною їжею.

Кальцій і магній. У добовій сечі 0,1-0,3 г кальцію. При концентрації кальцію в крові,

нижчій ніж 8мг%, виділення його із сечею майже припиняється. Це спостерігається при

гіпофункції паращитовидних залоз, вагітності тощо. Магнію в добовій сечі - 0,03-0,18 г.

Кількість заліза, що виділяється із сечею за добу, незначна (близько 0,2-0,3 мг). Однак

його вміст зростає при гемолітичних анеміях та інших хворобах, які пов'язані з гемолізом.

Фосфор виділяється із сечею переважно у вигляді однозаміщених фосфатів калію чи

натрію. При ацидозі (підвищенні кислотності) двозаміщені фосфати, наприклад Na2HP04,

реагують із кислотами і перетворюються в однозаміщені (NaH2P04), які виводяться із сечею.

Сірка виділяється із сечею у вигляді сульфатів і парних сполук.

Аміак міститься у вигляді сульфату і хлориду амонію. Споживання білкової їжі

призводить до зростання вмісту солей амонію в сечі, а рослинної – до зменшення.

Концентрація амонійних солей у сечі зростає при посиленні утворення кислот (голодування,

цукровий діабет та ін.), на нейтралізацію яких використовується аміак

15. Екзокринної (зовнішньосекреторної, або екскреторна) функція підшлункової залози полягає в секреції в дванадцятипалу кишку соку, що містить набір ферментів, гідролізі всі основні групи харчових полімерів, основними з яких є ліпаза, a-амілаза, трипсин та хімотрипсин. Секреція неорганічних і органічних компонентів панкреатичного соку відбувається в різних структурних елементах підшлункової залози. Синтез і секреція органічних компонентів секрету (проферменту, ферментів, деяких пептидних сполук) реалізуються в ацінозних клітинах, складових до 90% загальної маси підшлункової залози. Основні ферменти панкреатичного соку секретуються в неактивній формі (Трипсиноген, хімотріпсіноген) і активізуються тільки в дванадцятипалій кишці, перетворюючись під дією ентерокінази в трипсин і хімотрипсин. Обсяг секрету ацінозних клітин невеликий, і кількість підшлункового соку в основному визначається секрецією клітин проток, в яких продукується рідка частина секрету, змінюються його іонний склад і кількість внаслідок реабсорбції і іонного обміну.

. Панкреатическая стеаторея - синдром, що розвивається при виділенні з калом за добу понад 7 г з кожних прийнятих з їжею 100 г нейтрального жиру. Панкреатическая стеаторея вкрай рідко є самостійним захворюванням (ідіопатична панкреатическая стеаторея , стеаторея при генетично обумовленому ізольованому дефіциті продукції панкреатичної ліпази ; при вродженій гіпоплазії , дисплазії або аплазії ПЖ ) .

Значно частіше панкреатическая стеаторея є наслідком різних захворювань органів травлення , причому в цих випадках при формулюванні діагнозу слід використовувати шифр основного захворювання , яке стало причиною панкреатичної стеатореї . Синдром може розвиватися при захворюваннях ПЖ (хронічний панкреатит , стани після резекції ПЖ , великі кісти , пухлини ПЖ , що призводять до зменшення обсягу функціонально активної паренхіми , обструкція панкреатичних проток внаслідок різних причин , цукровий діабет , синдром Золінгера - Еллісона , муковісцидоз) .

Вторинна внешнесекреторная недостатність ПЖ , в тому числі панкреатическая стеаторея , розвиваються також при захворюваннях інших органів травлення : шлунку (хронічний гастрит зі зниженою шлунковою секрецією або ахілії , стану після резекції шлунка , демпінг -синдром , тонкої і товстої кишок (хронічний ентерит , надлишковий бактеріальний ріст ) ; печінки і жовчних шляхів ( холестатичні захворювання печінки , стани після холецистектомії , хронічний холецистит з гипомоторной дисфункцією жовчного міхура). Рідше панкреатическая стеаторея є проявом стану після опромінення , абдомінального ішемічного синдрому , переїдання ( вживання в їжу кількості жирів , що перевищує можливості продукції ліполітичних ферментів ) . При патології ПЖ стеаторея розвивається в тому випадку , якщо збереглося не більше 10 % нормального обсягу паренхіми органу.

Епідеміологія панкреатичної стеатореї не вивчена , так як в якості самостійного захворювання вона зустрічається вкрай рідко , а як вторинне прояв може бути наслідком великої кількості захворювань

16. До порфірія належить група спадкових захворювань, в основі яких лежать порушення порфіринового обміну, що ведуть до збільшення вмісту в організмі порфіринів або їх попередників. Порфірини синтезуються у всіх клітинах організму, переважно в кістковому мозку іпечінки, в яких вони використовуються для утворення гемоглобіну і ферментів (цитохромів, каталази, пероксидази та інших). Дані про поширеністьрізних форм Порфирій відсутні. Є лише відомості про варіегатной порфірії, що зустрічається найбільш часто в осіб білої раси Південної Африки, нащадків переселенців з Голландії. Хворі цією формою Порфирій виявлені у Фінляндії.

Типи успадкування тапатогенетичні особливості різних форм ерітропоетіческіх і печінкових Порфирій наведені при описі кожної з них окремо.Серед ерітропоетіческіх Порфирій виділяють ерітропоетіческую уропорфірія іерітропоетіческую протопорфірію. Серед печінкових - гостру переміжну Порфирія, спадкову копропорфірію, варіегатную Порфирія, урокопропорфірію.

17. Будова і синтез гема

Синтез гема в основному йде в попередниках еритроцитів , клітинах печінки , нирок , слизової кишечника , і в інших тканинах . Перша реакція синтезу за участю δ - амінолевулінат - синтази (грец. δ - "дельта" ) відбувається в мітохондріях. Наступна реакція за участю амінолевулінатдегідратази ( порфобіліноген - синтази ) протікає в цитозолі .

Після синтезу порфобилиногена чотири його молекули конденсуються в тетрапіррол . Розрізняють два види тетрапірролов - уропорфіріноген типу I і уропорфіріноген типу III . У синтезі обох видів порфиринов бере участь уропорфіріноген I - синтаза , в освіти уропорфіріноген III додатково бере участь фермент уропорфіріноген III - косінтаза .Далі уропорфіріноген перетворюються на відповідні копропорфіріногени . Копропорфіріноген III окислюється в протопорфириногена IX і далі в протопорфирин IX . Останній після зв'язування з залізом утворює гем , реакцію каталізує феррохелатаза ( гемсінтаза ) .

1 . Швидкість синтезу глобінових ланцюгів залежить від наявності гема , він прискорює біосинтез "своїх" білків.

2 . Основним регуляторним ферментом синтезу гема є амінолевулінатсінтаза .

Гемпосле взаємодії з молекулою білка - репрессора формує активний репрессорний комплекс , зв'язується з ДНК і пригнічує транскрипцію , мРНК для ферменту не утворюється і синтез ферменту припиняється. Також є негативний аллостерічеський ефект гема на фермент.

  Придушення гемом синтезу амінолевулінатсінтази Стимуляція синтезу амінолевулінатсінтази іонами заліза

· З іншого боку , достатня кількість іонів заліза надає позитивний ефект при синтезі молекули амінолевулінатсінтази . У клітці є особливий железосвязивающая білок , який у відсутності іонів заліза володіє спорідненістю до мРНК ферменту і блокує її трансляцію в рибосоме , тобто синтез білкової ланцюга. Іони заліза зв'язуються з цим железосвязивающая білком , утворюючи з ним неактивний комплекс , що ініціює синтез ферменту.

3 . Позитивним модулятором амінолевулінатсінтази служить гіпоксіятканей , яка в ерітропоетіческіх тканинах індукує синтез ферменту.

4 . У печінці підвищення активності амінолевулінатсінтази викликають сполуки , що підсилюють роботу мікросомальної системи окислення ( жиророзчинні токсини , стероїди ) - при цьому зростає споживання гема для освіти цитохрому Р450 , що знижує внутрішньоклітинну концентрацію вільного гема. У результаті відбувається дерепресія синтезу ферменту.