Лекція 4. Історія формування та розвитку науки

План

1. Пошук засад нової науки.

2. Подальший розвиток європейської науки у ХVІІІ та ХІХ ст.. Створення механістичної картини світу та криза світоглядних принципів механізму.

3. Виникнення позитивізму, його вплив на формування нової наукової методології. Сучасний рівень науки.

1. Що ж стосується методології емпіризму та запропонованої нею індукції (рух думки від вивчення одиничних фактів до їх узагальнення), то вона зазнала серйозної критики з боку англійського філософа Д. Юма. Індуктивний метод може претендувати на істину тоді, коли досліджувані ним факти знаходяться в об’єктивній наслідковій залежності. Але саме цю залежність Юм піддає практиці, вбачаючи в ній не об’єктивний хід речей, а такий, який залежить від нашої звички.

Проблему, що висунув Юм, по своєму долає німецький філософ І. Кант. Він розглядає пізнання людиною світу як результат синтезу об’єктивних за своїм змістом апріорних форм нашого споглядання і мислення та суб’єктивних даних нашого чуттєвого досвіду. В результаті цього синтезу ми отримуємо явища, які виступають предметами нашого пізнання. Таким чином, об’єктивність як незаперечну основу пізнавальної діяльності ми віднаходимо не в зовнішньому світі, а в такій його організації, яка залежить від нас. Таким чином, Кант закладає ідею про активний характер пізнавальної діяльності людини, ідею яка стала провідною в німецькій класичній філософії та яка мала прогностичне значення для розвитку методичної науки.

2. Розглядаючи питання про роль прогностичної функції науки, слід звернутись до фундаментальної для сучасної науки уяви про об’єкти, що саморозвиваються. попередньо були обґрунтовані ідеї про саморозвиток в природі та принцип історизму, які вимагали тлумачити сутність об’єкту з врахуванням його попереднього розвитку. Ці питання були вихідними та фундаментальними для Гегеля, який поклав їх в основу своєї філософської системи, що розроблялась ним ще в ХVІІІ ст.

Що ж до природознавства, то воно тільки в ХІХ ст. приступило до вивчення об’єктів з точки зору їх еволюції. Теоретичне дослідження, спрямоване на вивчення законів об’єктів, що розвиваються та мають відносні закони цього розвитку вперше було розроблене у вченні Дарвіна про походження видів у філософських дослідженнях на цей час вже був розвинутий категоріальний апарат, необхідний для системних історичних досліджень.

3. Що ж стосується емпіричної філософії, то подальший її розвиток був пов’язаний із виникненням позитивізму (друга половина ХІХ ст.). Його засновник О. Кант вважає, що людина невзмозі пізнати невидиму сутність речей. Вона може пізнати тільки явища, тобто, що ми маємо у нашому чуттєвому досвіді. Саме цей досвід (і тільки цей) ми можемо зробити предметом нашого опису. Пізнання з цієї точки зору – Це не заглиблення в загадкову сутність, а описування явищ. Більш детальне та ретельне описування дає нам більш глибокі знання. Кожна наука має власну систему такого описування і не потребує ніякої філософії. Кожна наука, проголошує Кант, сама собі філософія. Таким чином, створюється методологія, яка проводить демокраціїну лінію між наявним та передбачуваним. Оскільки передбачення завжди виростає на базі наявного, то така демократія не є надійною, а, отже, і не суттєвою.

У кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. формується другий етап позитивізму, пов’язаний з діяльністю австрійського фізика Е.Маха. Мах вважає, що з науки мають бути вилучені будь-які уявлення, що виникають на основі його понять про об’єктивне (незалежне від людини) буття світу. Натомість предметами вивчення мають бути “комплекси наших відчуттів”. Ми не повинні, вчить він, поділяти світ на суб’єкт та незалежний від нього об’єкт. Нам потрібно об’єднати те та інше в одній організації, яка репрезентує себе в “комплексі відчуттів”. Цю вимогу Мах назвав “принципом економії мислення”, який, на його думку, дає можливість не роздвоювати світ об’єктивно існуючих речей та наш внутрішній світ.

У 20-х роках минулого століття виникає третій етап позитивізму – неопозитивізм. Деякі основні його ідеї було проголошено у “Віденському гуртку”, в якому об’єднались знанні європейські логіки. Представники “Віденського гуртка” відмовились від того психологічного ухилу, який було принесено у позитивізм Махом, та оголосили логічні дослідження єдиновірним шляхом, який може привести до наукової істини. Науку, стверджували вони, потрібно будувати починаючи із “атомарних фактів, які ми знаходимо в так званих “протокольних реченнях”, де записано хто, де, коли, як зафіксував ту чи іншу сторону явища. Чітка логічна послідовність ”протокольних речень” дає незаперечно науковий опис досліджуваного явища. Те чи інше твердження вважається науковим, якщо його можна врешті звести до “атомарних фактів”, зафіксованих у “протокольних реченнях”. Цей критерій науковості, який було висунуто у “Віденському гуртку” носить назву верифікації.

Термінологічний словник:

Позитивізм – напрямок емпіричної філософії, за яким людина здатна до пізнання не сутності, а тільки явищ, зміст яких може бути описаним мовою тієї чи іншої науки.

Логічний позитивізм – напрямок в методології ХХ ст., за яким науковий пошук можливий тільки в наслідок аналізу логічної будови наукового знання та зведення його до фактів, що підлягають емпіричній перевірці.

Механістична картина світу – картина світу, що пояснює існування та функціонування природи і суспільства законами механістичного руху матерії.

Криза в науці – критична ситуація в науці, яка виникла на при кінці ХІХ ст. в зв’язку з відкриттям рентгенівських променів, радіоактивного та електрону, що спростовували засади механістичної картини світу.

Наукова революція ХХ ст. – ситуація, яка виникла в науці в зв’язку з появою некласичної науки: сто, ото, квантової механіки, генетики, кібернетики тощо.

Сучасна революція в науці – ситуація в науці, що пов’язана з виникненням “нелінійного природознавства”, наприклад, синергетики і яка не закінчилася і досі.

Наукова картина світу – це систематизована та історично повна модель природи та суспільства.