3.1. Обрядове використання хлібних зерен і каші.

М.Ф. Сумцов вважає, що вік хлібних обрядів сягає у первісний стародавній побут і що вони тісно пов’язані із стародавніми способами приготування хлібної їжі, а саме: просте підсмажування зерен, подрібнення зерна і споживання його у вигляді кашки і приготування печеного хліба. Вважаючи обрядове використання хлібного зерна за стародавню форму обрядового хліба, він відзначає, що прояви обрядового використання хлібного зерна могли виникнути в стародавні часи при повному розвитку хлібопечення і походять з релігійно-міфічного світогляду народу, незалежно від способу приготування хлібної їжі.

В російському стародавньому і сучасному побуті обрядове використання хлібних зерен досить поширене і виявляється в архаїчних явищах народного побуту, в замовляннях, на весіллях і різдвяних святках.

Обрядове використання хлібних зерен особливо поширене на весіллях всіх слов’янських і навіть індоєвропейських народів. Документальні вісті про обрядове використання хлібних зерен і хмелю на весіллях знаходяться в описах князівських і боярських весіль 16-го і 17-го століть. Судячи з етнографічних збірників, обрядове використання хлібних зерен в теперішній час збереглось переважно у слов’ян – південних і східних, болгар, сербів, малорусів і великорусів і майже не зустрічається у слов’ян західних, поляків і чехів.⁶⁷

Обряди, пов’язані із зерном, супроводжували людину протягом всього її життя.

Вінцем хліборобських турбот були жнива. Здебільшого зажинки збігалися з днем Прокопа (21 липня). З цього приводу казали: «На Прокопа приготуй плечі до снопа». Починали жнива у повний місяць, «щоб засіки були повними» і в легкі дні – середу, п’ятницю чи суботу.

Найстарша жінка у святковому одязі, починаючи жати ниву, стинала два пучки і клала їх навхрест, які лежали до закінчення жнив. Потім робила перший зажинковий сніп – «коляду», «воєводу», «зажинок».

Якщо в родині була дівчина на відданні, то «воєводу» відносили в комору. З його зерен мололи борошно для короваю, який прикрашали колосками зі снопа. Якщо в цьому не було потреби, перший сніп ставили на покуть до початку осінньої сівби, зерном з нього робили перший засів.⁶⁸ Нерідко зажинковий сніп служив за Дідуха.

Отже, зажинковий сніп символізував початок жнив. Тому його так шанували і казали: «Які зажинки –такі й обжинки».

Завершувалися жнива обрядом обжинок. Їх відзначали особливо урочисто, бо вдалі обжинки були запорукою врожаю і на наступний рік. Завершення жнив символізував обжинковий вінок. Кожна господиня робила його гарним і пишним на трилапках. Жниварський вінець (вінок) мав стояти на покуті протягом року. Подоляни називали його квіткою. Робили женці і круглий вінок для господаря. Його виплітали з колосся і квітів. Йдучи з поля в село на святкову вечерю, співали обжинкових пісень.⁶⁹ Він теж зберігався на покуті до наступних жнив. Однак обжинковий вінок з’явився пізніше. Первісною ж формою був обжинковий сніп. Його, як і зажинкового, прикрашали калиною, квітами, перев’язували стрічками і з піснями несли до хати. В різних регіонах він мав свої назви: дожинок, іменник, дідух (той, який протягом Різдвяних свят прикрашав покуть). Він символізував закінчення жнив і життєдайну силу лану.

На завершення жнив вказував також і пучок незжатого колосся в кінці кожної ниви. В кожному регіоні його називали по різному: борода, Спасова борода, цапова борода, перепелиця, дідова борода, людська доля, прокіп’я, Іллі на бороду. Найпоширеніша назва «Спасова борода».⁷⁰

Кожен господар вважав за обов’язок, дожинаючи ниву, залишити жмут стебел, які перев’язували червоною ниткою чи стрічкою, прикрашали квітами. Верхівку треба було надламати – «у подяку щедрій землі», щоб вона вродила і наступного року. «І господарю, і багатому, і бідному, і кривому, і злодію, і птицям, і мишам», - так приказували, коли кінцем серпа довбали грунт під «Спасовою бородою», щоб посіяти зерна, вим’яті з одного колоска. Часто біля бороди клали житній окраєць, дрібок солі і ставили водичку.

«Спасова борода» символізувала віддарунок Богові, ниві за щедрий урожай, також птахам і гризунам, «щоб не зачіпали збіжжя». На Чернігівщині вірили, що це пошанівок козлові, воронові, перепелиці і навіть ведмедеві.

Василь Скуратівський відзначає, що первісні уявлення про «бороду» пов’язані з богом статків Спасом. Тому залишене колосся в Україні називали «Спасовою бородою». Зрідка зустрічається термін «Велесова борода».

Обряди, пов’язані із завиванням «Спасової бороди», первісно носили магічний характер і стосувалися не лише віддяки польним духам за цьогорічний і майбутній урожай, але й , щонайважливіше – пошанування Спаса – Бога урожаю, який забезпечував добробут і щасливе родинне життя.

Спасова, Волосова чи Ілліна борода є символічною передумовою майбутнього врожаю, передумовою продовження живого буття.⁷¹

Серед тотемічних обрядів, пов’язаних з хліборобством, найбільш заслуговують на увагу уявлення про заломи, закрутки і завої – навмисне надламані чи закручені стебла зернових рослин. За віруваннями цим користувалися лише злі люди, а саме: чаклуни, упирі та відьми. Вони таким способом хотіли наслати неврожай, тяжкі й смертельні хвороби на господарів, тварин і тих, хто жне ниву. Заломи чи закрутки робили, коли квітувало жито (переважно на Купала), біля стежок, близько до осель, щоб бачив господар. Нечестивці робили «порчу» лише вночі. Відьма при цьому знімала з себе увесь одяг. До кожної закрутки виголошувалось ритуальне замовляння, яке селяни вважали небезпечнішим, ніж сама закрутка. Люди сильно боялися цих лиходійств, тому тут же запрошували знахарку, щоб відшептала «дання», або ж священника, щоб він зробив спеціальну відправу. Але часто селяни боролися самотужки. Господар прикривав свинячим і конячим гноєм заломи, стоячи до них спиною, «бо не помічно буде». Заломи виривали також рукавицями, з прокльонами тому, хто це вчинив і топили у воді чи спалювали.

Господарі робили закрутки і самі, але вони мали іншу магічну силу. Починаючи жати ниву, жінка закручувала колосся у вузол, «щоб рука лихої людини не могла зіпсувати хліба».

Магічні вірування наших предків відображали протиборство злих і добрих сил, тому в кожному випадку практикувались оберегові форми, які допомагали селянам протистояти злим силам. У таких випадках казали: «На кожний глум є мудрий ум».⁷²

Відомий народний звичай, коли баба-повитуха, прийнявши пологи, закопувала місце в хаті під полом (ліжком) і посипала його житом. На хрестинах баба дарувала всім присутнім «квітку» з колосся – «щоб дитина росла здоровою, у достатку і ніколи не бідувала».⁷³

Зерном нового врожаю обсипає мати молодят окремо чи разом, коли вони йдуть до шлюбу. Неньці, яка засіває молодят, приспівують:

Ой, сій мати, овес

Та на наш рід увесь!

Щоб наш овес рясен був,

Щоб Іванів рід красен був.

Це робиться з метою, щоб подружня пара була щасливою й багатою, щоб обминали їх хвороби, щоб вони були здатні до дітонародження. До речі, з цим суголосні й інші обряди. Відомий звичай спати чоловікові з жінкою на печі, коли там сушили просо; зачата в цей час дитина мала бути щасливою.

У переважній частині України замість обряду «комори» молодята першу шлюбну ніч проводили на необмолочених снопах або ж їм ставили при першій постелі сніп і кухоль меду в головах..

В етнографічній літературі зафіксовані обряди, коли дружина з чоловіком мали переспати на житніх чи пшеничних снопах, перевезених з поля, або ж тоді, коли їх починали молотити. Це стосувалося збіжжя, з якого відбирали зерно для посіву. Цей акт символізував «зачаття зерна на майбутній урожай».⁷⁴

Варто згадати і про давній обряд – щоби нива була плодовитою, як жінка і на ній щедро проростало зерно, чоловік мав покохати свою дружину на щойно засіяному полі. То по завершенню сівби гречки (після Миколи) чоловік і жінка кохалися у полі. Звідси й відомий вислів «стрибати у гречку», який, правда, зараз має інше смислове забарвлення, хоч первісно стосувався лише подружньої пари.

В давні часи, коли громада вибирала місце під майбутнє поселення, то його межу позначали борозною і закопували горщики з зерном. Це було своєрідне жертвопринесення землі.

Коли господар вибирав місце для зведення оселі, то звечора насипав чотири купки зерна, а вдосвіта дивився, якщо вони не порушені, то можна будуватись. Коли хоч одну з них поклювали птахи чи поточили гризуни, то шукали нового місця. Або ж інший спосіб: по кутках майбутньої хати кладуть дев’ять зернинок жита. Зернята мусять пролежати три доби, а на третю – дивляться, чи ці купки зернят цілі, чи не зрушені з місця, чи не поїдені. Як місцина та щаслива на хату, то купки зернят будуть недоторкані. А як дуже щасне місце, то ще й побільшає їх у купках. Як нещасливе те місце, то зернята за ніч хтось порозгрібає, поїсть, а то й усі забере.⁷⁵

Зерном обсипали й тих, хто вирушав у далеку дорогу, зокрема, чумаків – «щоб здоровими повернулися додому».

Зерно використовували також при похованні покійника.

За нашими давніми національними традиціями наші предки прикрашали свої помешкання на Різдвяно-новорічні свята Дідухом. Обрядове приготування Дідуха пов’язується з початком та завершенням жнив. Женці толоки гуртом в’язали цього жнив’яного снопа, вибираючи для нього найкраще («ядерне») колосся. В одних регіонах – це перший зажатий сніп, в інших – останній, так як він є символічною передумовою нового врожаю – «щоби хліб родився».⁷⁶

Процес обрядового приготування Дідуха за давнини супроводжувався значною кількістю звичаїв, обрядодійств з піснями, танцями, прикметами, повір’ями і завершувався урочистим занесенням до хати, встановленням його на покуть та святочною вечерею.

З цього приводу С. Килимник писав: «Цей сніп з ритуалами, піснями й молитвами , вже освячений, з почестями принесений з поля; у ньому є частка Бога Сонця, Бога урожаю та багатства, це – емблема урожаю. Тому й ставиться цей сніп на «покутті», «у раю» - святім місці, де сидітиме Бог багатства та врожаю з духами померлих, де стоятиме для них їжа – кутя та вар.⁷⁷

В одних випадках Дідуха (Діда, Коляду, Колядника, Корочуна) тримали в хаті доки не обсіються на зиму, в інших – по завершенні обжинкової вечері господар виносив його в комору. Дідух стояв у коморі до Різдва. На Святвечір господар, одягнувши святковий одяг, з компонентів якого обов’язково має бути щось нове, переступаючи поріг із снопом в руках ,вітається, знявши шапку і промовляє: «Бажаю вам щастя й здоров’я цим Святим Вечором! Дай Боже це свято провести та нових дочекатися: від Різдва до Василя, від Василя до Богоявлення, від Богоявлення до Воскресіння, від Воскресіння аж до ста літ, поки нам Пан-Біг визначить вік усьому посполу, хто є в цьому дому». Господар ставив Дідуха на покуті на сіні, яке перед тим має постелити найменший у родині хлопчик, котрий і ставить на покуті кутю в кубельце з сіна.

Дідуха оперізували житнім перевеслом, дехто перев’язував його ще й залізним ланцюжком. Поряд із Дідухом або просто під столом господар клав ярмо, борону, окремі деталі від плуга (звичайно ж використовували стилізовані форми), що є не тільки передумовою доброго врожаю, а й запорукою гармонійного родинного життя. Звичаєво вони лежали до Щедрої куті (переддня Василя – Нового року).

За Степаном Килимником, – господар розстеляв сіно під столом і клав у те сіно: сокиру, косу, серпа, частину рала, частину граблів. (В інших місцевостях щось одне, а останніми часами клали лише ніж і то не всюди). Це магічне чаклування, щоб і добре оралося, і добре жалося, і добре б косилося. Та щоб було, що жати та косити у новому році.⁷⁸

Сніп- Дідух (Рай) – це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи покровителів свого дому. Український народ у ті далекі часи вірив, що всі духи (душі) померлих – це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; влітку вони перебувають на нивах та серед скоту, сприяють врожаю, охороняють його від бур, граду та засухи; худібці сприяють приплоду та оберігають від усього злого, подаючи добрі пасовиська.⁷⁹

Сніп- Дідух уособлює не лише дух предків, а й майбутній урожай – зерновий хліб, міфологічно – язичницького Бога Волоса. С. Килимник, роблячи акцент на тому, що одна з назв колядного снопа «Рай», вважав, що вона може походити від того, що рай вважався місцеперебуванням духів предків.⁸⁰

Традиційно «святочний Дід» стояв до Водохрещ, після чого його разом з сіном виносили з хати й молотили.⁸¹ У деяких регіонах пропонували це зробити засівальникам на Василя.

Свято Василя є знаковим днем, який уособлює головну символічну передумову майбутнього врожаю.

Тому майже всі звичаї та обряди, пов’язані з цим днем, спрямовані на забезпечення сприяння доброму врожаю та приплоду худоби. Тому найпершим дійством цього дня є вимолочування Дідуха. Степан Килимник повідомляє, що дехто вимолочує його зразу ж після 12-ї години ночі, щойно настане Новий рік.

Дідуха розділяють на три в’язки з відповідними приговорюваннями-чаклуваннями. Одну відносять до комори чи клуні і тримають до Водохреща, а дві вимолочують і виносять у сад. Перед світанком одну з вимолочених в’язок запалюють так, щоб дим обкурював усі дерева, з другої – господар скручує перевесла та обв’язує ними плодові дерева (на щедрий урожай).⁸² Сніп-Рай на Новий рік за поданням Степана Килимника вимолочують діти господаря перед тим, як іти посівати. Вимолочене зерно господар ділить на три частини: одну – на обрядовий засів ниви, другу – на посівання дітям, третю – для корови, коли отелиться.

Цим зерном обсипали труну перед виносом небіжчика з хати, або ж після похорону притрушували оселю згори – був запобіжний та охоронний засіб. Особливо на Волині, зерна від Дідуха спалювали, обкурюючи ними труну й хату – «щоб дух покійника не зміг безперешкодно заходити в оселю».⁸³

В кого не було своїх посівальників, то обмолотити Дідуха доручали хрещеникам або ж першому хлопчику-посівальнику. Традиційно молотили макогоном або качалкою. Зерном з вимолоченого Дідуха молотник посіває в хаті хрещеного чи господаря. А господар щедро обдаровує молотника-посівальника.

Зерно для посівання мало бути добірним, без жодної битої чи облущеної зернини. Бите зерно провіщає нестатки, падіж худоби та хвороби в родині.

А в переддень Водохреща, на Голодну кутю, увечері, коли стемніє частину соломи з Дідуха виносять в сад і запалюють – пускають на «теплий дух». «Спалення Дідуха» проводить і молодь на вигоні села або десь на майдані.

Попіл з перегорілої соломи ще не встигне навіть охолонути, як дівчата розбирають і несуть собі на городи, де мають сіяти огірки – «щоб родили огірки й залицялись парубки».⁸⁴

На Водохреще господиня, вимісивши тісто на пироги, не миючи руки, йде в сад і соломою з Дідуха обв’язує плодові дерева, щоб на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто.

В різних регіонах України були свої особливості. На Поліссі Дідом називали в’язанки соломи чи сіна.

Їх напередодні Різдва вносили до хати, притрушували долівку, найчастіше під столом, і клали господарський реманент. Тут діти кудкудакали, коли господиня несла на покуть кутю – «щоб курчата добре плодилися». За Дідуха могла бути і околотина – вимолочений сніп.

Солому і сіно від Діда опівночі Нового року виносили в садок і спалювали, щоб окурити фруктові дерева – «тоді щедро вродить садовина і не пошкодить її ні мороз, ні гусінь». Тут спалювали і сміття, яке протягом свят не можна виносити з хати. Вогнище підтримували до світанку – «народини Сонця». Це дійство називалось «палити Діда».

З околотяного Дідуха поліщуки крутили перевесла, якими обв’язували фруктові дерева – «для густої зав’язі», робили устілки у взуття, використовували при отелінні корови.

Сіно господині тримали для кубел квочці – «щоб курчата добре висиджувались», прикривали новонароджених ягнят і телят, робили подушки для небіжчиків.⁸⁵

Такі магічні дії сягають дохристиянських часів. Це підтверджує і назва обрядового снопа – Дід (предок роду), Дідух (дідів дух). Вважалося, що протягом усіх свят, на яких присутній «святочний Дід», біля нього оселяються духи померлих предків.

За давніми віруваннями духи покійників, яких згадували й шанували в родині, справно доглядали посіви – відганяли злі й нечисті сили (русалок), щоб вони жита не толочили; відводили громи, буревії, пожежі. Тому великою шаною було тримати на свята Дідуха, охоронця роду і достатку, відводячи йому найпочесніше місце в хаті – покуть.

Отже, стилізований Дідух – образ давнього дохристиянського покровителя роду, символ небіжчиків, які стояли на чатах родовідного вогнища й хліборобських статків.

По всій Україні було обов’язковим засівати зерном оселі рано-вранці першого Новорічного дня. Для цього заздалегідь робили посівальницькі торбинки чи спеціальні рукавиці, в яких носили зерно, переважно, житнє. Рукавиця є символічним уособленням первісного середовища, що обумовлює початок розвитку буття.

М.Ф. Сумцов відзначає, що засівали сумішшю зерна – жита, пшениці, проса, гороху.⁸⁶ Заходячи до хати, посівальник вітав усіх з Новим роком і просив дозволу засівати, обсипав цим зерном господаря і хату, приказуючи: «На щастя, на здоров’я, на новеє літо. Роди Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Добридень! Будьте здорові з Новим роком!».

Як відмічає Борисенко В. К., у нас на Україні ніколи не засівали гречкою і горохом, бо то віщувало нечисть і сльози.⁸⁷

Господарі залюбки приймали засівальників. Вважалося, чим більше перевідає полазників, тим щасливішим буде для хатніх рік прийдешній. Найбільша шана завжди була першому засівальнику (першому полазнику). Тому кожний з посівальників намагався встати якомога раніше, щоб бути першим не в одного господаря.⁸⁸

Традиційно засівали лише хлопчики, які виконували роль першого полазника, а ним мала бути лише особа чоловічої статі, яка приносить у родину достаток і добро. Остерігалися, щоб першою до хати не зайшла жінка, «бо то лиха оповість буде».⁸⁹

Посівальників приймали з великою радістю. Їх запрошували сісти на лаві, приказуючи: «Сядь, посидь, щоб усе добре у нас сідало – кури, гуси, качки, рої і старости». Де-хто пропонував їм обмолотити Дідуха. За це посівальників обдаровували гостинцями й подарунками.

Зерно, яким засівали оселю, ретельно змітали, додаючи до посівного матеріалу (щоб нива вродила), чи підгодовували птицю (щоб добре неслася).

Давній дохристиянський звичай посівати оселі зерном має глибокий зміст – бажати господарям статків, здоров’я, щасливого Нового року.⁹⁰

З обрядовим застосуванням хлібних зерен пов’язане обрядове використання каші. За часом застосування і за своїм внутрішнім значенням ці явища майже тотожні. Можливо, що вони виникли майже одночасно до використання печеного хліба. Каша могла з’явитись, як додаток, до хлібних зерен, при чому в обрядах стародавнього походження, як стародавня хлібна їжа. Само слово «каша» означає «їжа», приготовлена із розтертого зерна.

Обрядове використання каші є явищем загальнослов’янським, більше того, арійським. Кашу приносили в жертву богам землеробства і скотарства. Є документальні свідчення, що в стародавні часи на Русі каша була невід’ємною складовою весільного бенкету і поховального обряду.⁹¹

Сумцов М. Ф. відзначає, що у Великій, Малій і Білій Росії і в Русі Галицькій обрядове використання каші є досить звичайним під час Різдвяних свят і на весіллях, зустрічається на хрестинах і при похованнях.

У давніші часи в Україні пшоняна каша була популярною стравою і відігравала важливу роль в ритуальних дійствах. Перед обрядом хрещення немовляти повитуха вранці готувала в себе вдома обрядову кашу (бабина каша). Додавши до пшона масла та яєць, вона варила страву доки каша не робилась крутою, потім відносила до оселі породіллі. Після повернення хрещених батьків з церкви влаштовували обрядовий обід. Присутні викупляли горщик з кашею. Зазвичай, хрещений батько давав найбільше грошей і розбивав горщик з кашею. Зрізану засмажену верхівку підносили породіллі з побажаннями їй здоров’я, а немовляті – і здоров’я, і швидкого росту. При цьому обов’язково казали: «Роди Боже, жито-пшеницю, а в запічку – дітей копицю!». Як відзначають дослідники, обрядові формули-побажання, що висловлювались при роздаванні каші, вказують на зв'язок цієї дії з магією плодовитості.⁹²

Кожен з присутніх смакував кашею на черепочку. Можливо, і звідси прислів’я: «Каші не їв – де та сила візьметься» чи «Ти ще мало каші з’їв». Безплідні жінки брали непомітно з собою уламок від горшка – «щоб у родині дітей прибувало». Пізніше бабину кашу стали готувати в оселі породіллі, оскільки вже відпала потреба в бабі-повитусі.

Бабина каша – символ продовження роду. Хрещені батьки бажали: «Скільки в цьому горщику пшонят, стільки б вам народити дитят!».⁹³

Серед обрядових страв важливе місце належить куті. Традиційно кутя призначалася до Різдвяно-новорічного циклу. Тому її варили тричі: на Свят вечір (Багата кутя), перед Новим роком (Щедра кутя) та у переддень Водохрещ (Голодна кутя). Є ще одна – четверта (Чорна) кутя, яку готують при похованні небіжчика та на поминки. Її розводять коливом. Ця страва призначалася покійникам.

Звичай готувати кутю сягає глибокої давнини, за твердженнями Ф. Вовка, навіть неоліту. Відварене зерно пшениці чи ячменю, присмачене медом чи сушеними фруктами і овочами вживали, як звичайну страву. Пізніше зерно використовували в обрядах зимового циклу, який символізував «народини Сонця», тобто початок астрономічного року. З ним суголосне поклоніння духам-предкам. З упровадженням християнства ці звичаї втратили первісну основу. В християнському бутті облущене або проросле зерно означає народження Сина Божого Ісуса Христа.⁹⁴

Готували кутю на непочатій воді, взятій до схід сонця з облущеного або з пророслого зерна. Зазвичай, кутю не солили. Кутю напарювали у напаленій печі, щоб зерно вийшло догори – це добра ознака.

А якщо западав верх – на лиху вість.

Першу обрядодію в зимових святках проводили напередодні Різдва, на Багату кутю. В народі цей день ще називають Вілією, Колядою та Керечуном. Вілія або Велія – святочний час пологів, у природі – час народження нового буття, час народження Сина Божого, що обумовлює життя на землі. Цей же зміст надається і слову «кутя», яке споріднюється зі словом «котитися» – народжуватися. Цим же пояснюється і звичай, за яким усі діти в хаті мають качатися та перевертатися, коли на покуті постеляють сіно під горщик з кутею та узваром – «щоб котилися вівці й худібка».

Всі страви і кутя були пісними. Правда, кутя була приправлена товченим маком, горіхами, родзинками і розбавлялась (не скрізь) ситою – підсолодженим коливом, яке призначалося Богам і праведним душам. За звичаєм горщик з кутею відносив на покуть наймолодший у сім’ї хлопчик в нових рукавичках. Несучи кутю, він промовляв: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли». Кутя мала стояти у кубельці із пахучого сіна, яке туди також приніс хлопчик. Накривали кутю хлібом, а узвар – книшем. При цьому вся родина мала бути вдома, «бо, хто на Святвечір одіб’ється від хати, то може відійти від сім’ї». Не можна на Вілію нікому і нічого позичати чи давати, заходити до іншої хати.

Тільки з’явилась перша вечірня зоря, всі сідали за стіл, на якому було дванадцять пісних страв, серед яких обов’язково й кутя. Господар з ложкою куті підходив до вікна чи виходив на вулицю і закликав мороза: «Морозе, морозе йди до нас кутю їсти»! – і почекавши, відповідав: «Коли не йдеш, то не ходи на поля, не морозь пшениці й худоби нашої»!

Іншу порцію куті відносив у стайню для худоби та на пасіку. Потім дивився на небо – якщо багато зірок, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли мало – не буде вестися.⁹⁵ Далі господар тричі кидав кутю на стелю. Скільки зерен прилипало, стільки вважали вийде роїв, з’явиться ягняток або лантухів збіжжя. «Щоб худоба розвивалась і ягнятка стрибали, щоб бджоли множились і роями сідали», - відзначає Сосенко К.⁹⁶

Починали Святу вечерю і закінчували кутею. До столу запрошували всіх померлих; перед сном біля куті клали ложки – «щоб рідняки повечеряли і на нас не гнівалися». Вірили,що від Різдва до Нового Року праведні душі щовечора приходитимуть їсти обрядову страву, тому на покуті мав обов’язково стояти горщик з кутею.⁹⁷ Такі чи схожі дії відбувались на Щедрий вечір.

Ввечері на Голодну кутю, як відзначає Ткач М., або опівночі, пише Скуратівський, влаштовували обряд – «проганяти кутю» і «розстрілювати мороза» (в деяких місцях це робили 21 січня). З хати всі виходили на вулицю з макогонами, ложками, дрючками і, б’ючи ними в зовнішні кути хати, тини чи ворота, вигукували:

Тікай, кутя, із покутя,

А узвар – іди на базар,

А ви, кури – на яйця,

Паляниці, лишайтесь на полиці.

А Дідух – на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

В кого була гвинтівка, то стріляли з неї.⁹⁸

Якщо в хаті на цей час залишалася кутя, то її вже не споживали, а віддавали курям – «щоб добре неслися». На цьому і завершувалися обрядодії, пов’язані з ритуальною стравою – кутею, оскільки праведні душі вже повернулися до своїх постійних пристанищ.

Сукупність дійств, пов’язаних з кутею, створювали атмосферу родовідного зв’язку з попередніми поколіннями, шанобливого ставлення до предків, які мали опікуватися врожаєм, а отже, добробутом і статками родини.

Горщик вареної пшонянки був присутній і в багатьох інших обрядах. Щоб накликати дощ, жінки готували обрядову кашу і виносили за село, прохаючи вишні сили зволожити землю, щоб забуяла зелень. Так закликали і весну.

Обов’язковим атрибутом раніше був горщик з кашею, коли вперше випроводжали дитину до школи.

Але найбільше обрядовій, пов’язаних із кашею, стосувалися дівочих ворожінь. Навесні молодь свої розваги переносила на вулицю. Дівчата намагалися до таких місць (своїх сходин) приворожити якнайбільше парубків. На тих місцях, де мали збиратися «на колоди», дівчата ввечері, щоб ніхто не бачив, закопували в землю горщик з кашею, приспівуючи:

Закопали горщик каші

Ще й кілком прибили,

Щоб на нашу та вулицю

Парубки ходили.

Крім каші, в деяких місцях закопували ложку, якою мішали пшоно, шворня, зуба від борони і навіть живого рака, щоб скріпити до себе парубкове серце і щоб хлопці не відбивалися від гурту.

Напередодні Андрія (13 грудня) дівчина ставила на подвір’ї на землі горщик з пшонянкою і ложкою, вилазила на ворота і гукала: «Суджений, нерозлучений, йди до мене кашу їсти!»

Кашу готували також для домовиків. На Сирина (10 лютого) господині ставили на припічок горщик з кашею і казали: «Хай домовик живиться та хати глядить!» ⁹⁹

Раніше при будь-яких господарських роботах готували колективну страву – гуртову кашу. Звідси й відоме прислів’я: «З ним каші не звариш», тобто не знайдеш спільної мови.¹⁰⁰

Відразу ж після поховання небіжчика справляють поминальний обід, на який запрошують усіх присутніх на похороні. Основна обрядова страва – коливо або канун. Коливо традиційно варили з ячмінної чи пшеничної крупи, остужували і заливали медовою ситою (друга половина 19 ст. – початок 20 ст.). Вже на початку 20 ст. коливо подекуди почали виготовляти з рису.

Перед тим, як розпочати обід кожен з присутніх причащається коливом по три ложки, а потім приступають до обіду.

Для покійного також ставлять коливо, кладуть ложку, шматок хліба і ставлять чарку.¹⁰¹

Ці обряди та схожі закорінені в давній хліборобській магії. Обрядова каша виконувала кілька символічних функцій. Первісною було принесення жертви Богам, Сонцю, Землі, духам. Через це обряди з кашею збереглись і розвинулись в народному побуті.

Обрядове використання каші за своїм релігійно-міфічним і побутовим значенням тотожне обрядовому використанню хлібного зерна, яке є символом неперервності роду і з яким воно органічно поєднується в обряді обсипання. Обидва ці обряди символічно відображають благодатну силу дощу, який падає на землю, подібно до зерна, яке сипеться при сівбі в грунт і від якого залежить майбутній урожай і добробут родини.

Ближче до нашого часу побутове значення обрядового використання каші полягає у побажанні врожаю, родючості, плодючості.