Література

1. Закон України Про освіту [Електронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1060-12.

2. Концепція національного виховання студентської молоді [Електронный ресурс]. – Режим доступа : http://lp.edu.ua/node/1347.

3. Лаврик В., Голоднова В., Козло М., Мариняк Н. Определение реалий и проблем современной системы патриотического воспитания в Украине / В. Лаврик, В. Голоднова, М. Козло, Н. Мариняк // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції з питань патріотичного виховання молоді «Соціальний розвиток України та патріотичне виховання громадян» 18-19 жовтня 2012 р. – С. 13-22.

4. Про Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття») [Електронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/896-93-%D0%BF.

5. Про Національну доктрину розвитку освіти [Електронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/347/2002.

Спільна справа як засада патріотизму у дослідженнях українських філософів

Радчук Я.

аспірант Запорізького національного університету

Патріотизм виступає як системоутворюючий принцип спільної справи у самосвідомості народу, яка відображається у любові до країни, надії та вірі на краще майбутнє суспільства, знанні історії та надбань народу, гордості та відданості своїй батьківщині, в готовності та практичній діяльності заради країни. Патріотизм, на відміну від національної ідеї, має не тільки гносеологічну складову, відображуючи буття народу, а й іншу емоційну-чуттєву ірраціональну складову, відображену у любові, вірі та надії на найкраще майбутнє народу, не тільки рушійну, мотиваційну, а й поведінкову та діяльнісну складові, які відображуються у служінні своєму народу та суспільству [1,289]. Патріотизм здійснюється особистістю у піклуванні про суспільство, починаючи з референтних груп та спільнот – сім’ї, трудового колективу, закінчуючи масштабними об’єднаннями – громадою міста, громадянином країни та інше. Патріотизм є результатом вибору особистості та характеристикою відношення до суспільства та держави.

Поняття патріотизм як відображення служіння рідній землі знаходить своє місце у творах представників української соціально-філософської думки. У добу Київської Русі у таких визначних пам’ятках, як „Руська Правда” Ярослава Мудрого, „Слово про закон та благодать” митрополита Іларіона, „Повчання дітям” Володимира Мономаха, „Повість минулих літ”, „Слово о полку Ігоревім” та ін. осмислюється місце і роль людини у суспільному житті [4]. Ці твори віддзеркалюють усвідомлення людиною особистої гідності, утвердження в якості найвищої ціннісної характеристики людини понять, що сприяють формуванню ідей спільної справи. Отже, для соціально-філософської думки Київської Русі характерні ідеї спільної справи як засади патріотизму, гуманізму та гострого відчуття уболівання за біди, що випали на долю країни.

У 16-17 столітті на території України значно посилюється європейський вплив на суспільне та політичне життя держави, і, як наслідок, це спонукало багатьох авторів до роздумів про долю рідної землі та віри.

Подальший розвиток ідей патріотизму в Україні пов’язаний з творчістю українських гуманістів, серед яких особливої уваги заслуговують погляди С. Оріховського-Роксолана, який розглядав державу як зібрання громадян, поєднаних спільним правом, а вихідним принципом функціонування держави у автора постає принцип волі народу, основними ідеями якого є патріотизм, суспільна активність, заснована на підпорядкуванні інтересів громадян спільному благу заради досягнення ідей спільної справи [2,181].

Обґрунтовують ідею патріотизму М. Смотрицький та І. Вишнивецький, розглядаючи його як вірність минулому свого народу, його культурі та традиціям. Вони критикують католицьку віру та висловлюють ідею об’єднання східнослав’янського етносу навколо православної релігії.

В першій третині 17 століття в українській соціально-філософській і політичній думці поширюються ідеї патріотизму як громадянського гуманізму, осередками формування й утвердження яких були Острозький та Києво-Печерсько-Лаврський культурно-освітні центри.У творах І. Борецького, М. Смотрицького та інших представників українського Відродження та Реформації просліджується ідея спільної справи як виконання громадянського обов’язку, служіння суспільству, що утверджувало людину через її особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства [2, 383].

Проблему формування громадянина через самопізнання і пізнання свого народу розглядав видатний український філософ Г. Сковорода. Сутність духовної єдності існує в індивідуальному розмаїтті, та знаходить свій зміст у «Неравном всем равенстве» [3, 184]. Заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини та визначити притаманні їй специфічні риси. Необхідно зазначити, що людина, сенс її життя та діяльності є центральними в творчості Г. Сковороди, а соціальні аспекти життєдіяльності людини філософ розкриває в своїх етичних, педагогічних поглядах вчення про «споріднену працю».

Особливе місце у концептуалізації громадянськості посідають погляди українських мислителів другої половині ХІХ – першої чверті ХХ ст. – М.Драгоманова, І. Франка та М. Грушевського, які в контексті українського національного відродження покладалися на соціально-культурну ініціативу історичної української громади.

Також на принципі патріотизму ґрунтується концепція І. Франка, за якою майбутній лад української держави має базуватися на засадах самоврядування общин, повітів і країв, об'єднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. Сподівання народу були в центрі І.Франка як письменника, поета та громадянського діяча. Він мріяв про країну братерства та вірив у всеосяжність розуму, сильної і спільної праці, у світле майбутнє свого народу.

Згідно з поглядами М. Грушевського принцип патріотизму виступає як головний сучасний демократичний принцип формування національних держав та містить у своїй основі не етнічну, а громадянську приналежність. М.Грушевський вважав, що Україна має стати державою-громадою, побудованою на основі громадянської солідарності.

Значний внесок в розробку ідеї патріотизму здійснили представники української діаспори, серед яких слід назвати таких діячів, як В. Липинський, Д. Чижевський, І. Лисяк-Рудницький, І. Мірчук, В. Янів.

У радянський період в дослідженнях, присвячених проблемі патріотизму, панував державно-патерналістський підхід, вони мали заполітизований характер. Формування громадянина розглядалося в контексті патріотичного виховання і, по суті, ототожнювалося з громадянським обов’язком.

Проаналізувавши дослідження українських філософів, можливо зазначити, що спільна справа є засадою патріотизму, як ідея об’єднання, самоорганізації та розвитку українського народу.