Порівняння досвіду студентського амоврядування польщі та україни

Біченко К.О.

Запорізька державна інженерна академія, кафедра філософії

Студентське самоврядування – це одна з форм молодіжної політики, яка виражається у діяльності ініціативної студентської молоді. Вона дає можливість студентам з активною життєвою позицією забезпечувати права та захищати інтереси студентства, а також самореалізуватися, отримати навички управління і підготуватись до професійної діяльності.

У більшості європейських країн, студентське самоврядування існує на двох рівнях: локальному –на рівні університету, та на державному. Таким чином студенти представляють свої інтереси перед адміністрацією вишу та перед державними органами. Така модель працює і в Польщі.

Відмінною особливістюпольськогостудентського самоврядування є його потужна матеріальна база тафінансово-правованезалежність відадміністраціїнавчального закладу. Студенти польських університетів мають можливість, окрім вирішення проблем власної спільноти, впливати на плин загально університетських справ. Для цього обираються представники до колегіальних органів. При цьому кількість студентських представників у органах навчального закладу може бути до 25%, що також регламентується законом.Студентство польських вишів за межами навчального закладу може висловлювати власну позицію щодо законодавчих змін, які безпосередньо на них впливають. Члени самоврядних організацій мають можливість виступати делегатами у загальнодержавному студентському парламенті.

В Україні за більш ніж 20 років свого існування самоврядні організації вищих навчальних закладів не досягли рівня, достатнього для повноцінної участі студентів у керівництві вищою освітою. Тобто студентське самоврядування не розвинене на національному рівні.Його діяльність регламентується лише законом України «Про вищу освіту».

Ідея появи студентського самоврядування прийшла до України із-за кордону. Тому структура органів на локальному рівні подібна до європейської, але з деякими пристосуваннями до місцевих умов. Подібні також функції і мета його створення.Однак, наразі українські студенти цілком залежать від адміністрації і потребують її схвалення навіть з питань організації відпочинку, культурних, спортивних та наукових заходів.

Отже, студентське самоврядування України, хоча і відрізняється рівнем розвитку від польських сусідів, але має значні перспективи розвитку. Як студенти, так і вище керівництво за останні роки починають приходити до розуміння необхідності розвитку даного напрямку діяльності серед свідомої молоді. Висловлюються думки на підтримку молодіжних ініціатив, однак, всі ідеї та починання залишаються поки лише у планах та перспективах.Обмін досвідом багато у чому сприяє розвитку студентського самоврядування. Наші активісти мають великий потенціал, але для досягнення реальних змін на краще необхідно, щоб зацікавленими було також керівництво на державному рівні.

Особливості формування патріотизму в поліетнічних державах

Горло Н.В.

к.і.н., доцент кафедри політології ЗНУ

У зв’язку з одночасним включенням індивіда у декілька спільнот – етнічну, релігійну, регіональну, державно-національну та інші, у нього формується складна ідентифікаційна система, у якій вагоме місце посідають етнічна і державна (національна) ідентичності. Етнічна ідентичність є стійкою системою уявлень індивіда про себе як члена етнічної групи та її місце у суспільстві. Національна ідентичність викликає колективну солідарність громадян, і саме на її основі формується патріотизм як моральний і політичний принцип. Співіснування етнічної і державної ідентичностей більш гармонійне у тому випадку, якщо індивід є громадянином мононаціональної держави. Однак у світі вкрай мало держав-націй, які є етнічно однорідними, адже, за даними американського дослідника У. Коннора, їх всього 9,1% від загальної кількості [1, 21]. У поліетнічних державах влада стикається з проблемами узгодження інтересів різних етнічних груп, що має надзвичайно важливе значення для стабілізації суспільних відносин. Демократична держава формує курс на інтеграцію суспільства і утворення політичної нації.

У багатонаціональних державах однією з пріоритетних є етнонаціональна політика, від ефективності якої залежить рівень інкорпорованості етносів у державну спільноту. Саме етнонаціональна політика відіграє вагому роль у формуванні патріотизму як морального принципу, в основі якого лежить любов до Батьківщини, свого народу, готовність захищати інтереси своєї громади. У поліетнічних державах етнонаціональна політика повинна базуватися на принципі соціальної інтеграції, що призведе до формування політичної нації – співтовариства, яке об’єднує представників усіх етнічних груп, які проживають у державі. Однак політична нація – не механічне поєднання індивідів, адже згуртувати їх у націю можуть тільки спільні цінності. Для ототожнення індивідом себе з іншими членами нації необхідне усвідомлення єдності (культурної чи ідеологічної) і визначення спільної мети суспільного розвитку. У забезпеченні єдності суспільства вагоме місце займає політика ідентичності.

Політику ідентичності розглядають як процес прийняття політичних рішень про здійснення певних акцій, дій чи політики саме на підставі належності тих чи інших індивідуумів до конкретної національної, етнічної, расової або якоїсь іншої групи [2, 12]. Дійсно, ігнорування інтересів етнічної групи може сформувати у представників етносу відчуття меншовартості, на основі якого формується «абсолютизований патріотизм», який виражає вузько направлені інтереси однієї соціальної групи. У 1960-х роках у США політика ідентичності використовувалася для аналізу ситуації з «правами меншин» з метою вироблення рекомендацій щодо переосмислення місця і ролі цих груп у суспільстві. Наслідком політики ідентичності у США стало формування американської нації, представники якої розділяють єдині цінності і установки.

Україна належить до поліетнічних держав, на її території проживають представники більш як 100 етнічних груп. Переважають українці як титульний етнос, який дав назву державі, і росіяни. Проблеми українського націєтворення відображені у консервативній і націоналістичній політичній думці. Необхідність формування в Україні політичної нації обґрунтував В. Липинський, до створення етнічної нації закликали М. Міхновський і Д. Донцов. Оскільки формування нації пов’язане з процесом державотворення, його невдачі і прорахунки гальмували утворення політичної нації.

Однак поява незалежної Української держави актуалізувала питання формування політичної нації. В Україні здійснюється державний курс на консолідацію представників усіх етносів навколо ідеї зміцнення української демократичної держави. Зокрема, сформовані належні умови для активної участі представників етнічних груп у державотворчих процесах. Нормативно-правова база сприяє захисту прав національних меншин. У 1992 р. набув чинності Закон «Про національні меншини в Україні», який гарантує меншинам право на вільний розвиток. Врахування інтересів етнічних груп є сутністю політики ідентичності. Якщо етнічна група відчуває себе комфортно у державі, у її представників формуються патріотичні почуття стосовно держави.

Одним з механізмів політики ідентичності є апелювання політиків до фактів з історії, які формують уявлення про спільне історичне минуле етносів, що перебувають у межах однієї держави. Важливо шукати об’єднуючі символи, інакше можливий розкол суспільства. Слушно зазначає Л. Нагорна: «Історична пам’ять, якщо вона не зациклюється на травмах і „пошуку ворога”, здатна цементувати суспільство, пропонувати прийнятну для нього систему символів»[3, 319]. Сучасна українська історична наука відмовилася від «етноцентризму» і досліджує історичний розвиток усіх етносів, які проживають в Україні.

Для формування патріотизму необхідне усвідомлення усіма етносами спільної мети суспільного розвитку, яка може бути втілена у національній ідеї. Дуже часто національну ідею в Україні формулюють досить широко – ідея України як вітчизни всіх її громадян, які розділяють високі моральні цінності і є патріотами держави. На сучасному етапі розвитку для України в якості інтегруючої може виступити ідея зростання економічного добробуту громадян. Адже за наявності різних критеріїв самоідентифікації у представників різних суспільних груп є й те, що їх поєднує – спільні економічні проблеми, тож консолідація суспільства може відбутися на соціально-економічних засадах.

Отже, формування патріотизму в поліетнічних державах неминуче пов’язане з врахуванням важливої ролі етнічності у всіх сферах суспільного життя, що забезпечує політика ідентичності, а також втіленням у національній ідеї такої мети суспільного розвитку, яка буде розділятися всіма громадянами. Тільки тоді етнічне різноманіття стане запорукою процвітання суспільства.