Література

1. Введення в соціальну роботу: Навчальний посібник. – К.: Фенікс, 2001. – 288 с.

2. Вступ до спеціальності: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Академвидав, 2005. – 304 с.

3. Етика: Навч. посіб. / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін.; За ред. проф. В.О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 224 с.

4. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін.; За заг. ред.: І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

Мультикультуралізм і патріотизм в сучасних концепціях політичної нації

Фокіна В.І.

аспірантка кафедри історії та світової політики Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Анотація. В статті проаналізовано співіснування концептів мультикультуралізму та патріотизму в сучасних концепціях політичної нації, які розглянуті в контексті національної ідентичності громадян. Позиціоновано патріотизм крізь призму концепції етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти (О.В. Яремчук). Розглянуто формування іміджу країни в глобалізованому світі як основа патріотичного виховання.

Ключові слова: мультикультуралізм, патріотизм, політична нація,глобалізація, імідж країни.

Актуальність. Для РR-фахівців важливим завданням постає формулювання тези і концепції державотворення і розвитку країни, які закріплені в образній формі в державному міфі [9]. При формулюванні іміджевої легенди необхідно враховувати позитивну роль архетипів та їхнього символічного забезпечення в свідомості громадян. Звернення уваги на традиції та звичаї, закорінені у несвідомому представників певної етнічної спільноти, дозволить сформувати такий імідж країни, що розвиватиме національну самосвідомість, почуття «Ми» в глобалізованому світі.

Ця проблематика тісно пов’язана з феноменом національної Я-концепції чи образу «Я» етнонаціональної спільноти та осмислюється в поняттях «націєтворення», «національна ідея», «патріотизм» [2; 5]. Розуміння цих наукових понять в новітніх дослідженнях з етнопсихології та етнополітології є досить суперечливим, взаємозв’язок між феноменами, ними позначеними потребує подальших досліджень на теоретичниму та емпіричному рівнях [1] особливо з врахуванням тенденції до мультикультуралізму в глобалізованому світі. У найзагальнішому вигляді «мультикультуралізм» зводиться до визнання правомірності та цінності культурного плюралізму, і з цієї причини передбачається, що всі сучасні держави зобов'язані надавати своїм культурним, етнічним і релігійним групам рівний соціальний статус. Несхожість і відмінність розглядаються не як другосортне і чуже, вони оцінюються просто як "інше"; в цій ситуації меншини стають об'єктом особливої ​​уваги.

Серед дослідників, які займаються проблематикоюв цілому «мультикультуралізм» розуміється як теорія, практика і політика неконфліктного співіснування в одному життєвому просторі множини різнорідних культурних груп. Вона стверджує повагу до відмінностей, але при цьому не відмовляється від пошуку універсальності. Тобто взаємодія культур відбувається через координацію, а не субординацію.

Для розгляду цього актуального питання в цій статті ми залучаємо концепцію етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти соціального психолога О.В. Яремчук [10].

Метою даної статті є аналіз співіснування концептів мультикультуралізму та патріотизму в сучасних концепціях політичної нації. Для досягнення цієї мети, послідовно вирішимо наступні завдання. 1. Розглянемо сучасні концепції політичної нації в контексті національної ідентичності громадян. 2. Позиціонуємо патріотизм крізь призму концепції етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти. 3. Проаналізуємо формування іміджу країни в глобалізованому світі як основу патріотичного виховання.

Сучасним концепціям нації властива іманентна нечіткість, що призводить до коливань між двома полюсами – етносом та державою як основами створення політичної нації [8]. Характерною особливістю поглядів більшості американських вчених є інструментальна інтерпретація етнічності, згідно з якою етнічна приналежність є актуальною, оскільки вона сприяє досягненню певних цілей: влади, підвищення статусу, економічних й соціальних переваг і т. ін [12]. Однак, етноси, що здавна населяли певну компактну територію, яка сприймається як Батьківщина, поєднані довготривалим історичним шляхом скоріше постають як відносно сталі соціокультурні спільноти, стосовно яких інструменталізація етнічності втрачає сенс.

Змінити етнічну ідентичність важче, а може й зовсім не можливо порівняно з іншими видами групової ідентичності. Етнічна ідентичність – це складна структура, що включає соціальні зв’язки, елементи матеріальної та духовної культури, певну систему цінностей, символи, міфологеми [5]. Від різноманіття елементів етнічної ідентичності та міри, якою вони усвідомлюються більшістю членів етнічної групи, залежить рівень розвитку етнічної свідомості та групової солідарності конкретного етносу. Важливими є соціальна акумуляція та інтеграція спогадів та символів, а також індивідуальні і соціальні способи їх збереження, передачі та створення нових співвідношень, які розкривали б культурно-історичний потенціал етнічної спільноти.

Досить популярними в політології є думки на кшталт: нація – сконструйована спільнота [3], але більш слушним їх варіантом виявляється позиціонування нації не як штучного утворення, а як уявленої, тобто створеної на певних психологічних підставах, спільноти. «Ми, французький народ», «ми, американський народ» – ці й подібні основоположення демократичних Конституцій апелюють не до абстрактних громадян світу, а до конкретних людей, які відчувають себе «французами», «американцями». «Нація», таким чином, не зводиться до формальної основи суверенітету, а постає як цілокупність осіб, об’єднаних певними – історичними, мовними, релігійними і культурними – зв’язками [4, 22].

Інша справа, що політичний вимір національної ідентичності – самосвідомість громадян суспільства – на практиці зазвичай виноситься на периферію, неправомірно повністю замінюється культурним, мовним, релігійним вимірами. Таким чином, гетерогенне суспільство розглядається як матеріал для виковування однорідної маси квазі-природної спільноти [4, 23]. На наш погляд, психологічне підґрунтя націєтворення в цій ситуації виступає як врівноважувальний фактор. Незалежно від наявності у нації одного чи кількох етнічних субстратів, феномен національної самосвідомості постає як результат усвідомлення цією нацією своєї суб’єктності. Отже, можна погодитися з Б. Андерсоном [1] в тому, що продуктивніше розглядати націоналізм не в світлі прийнятих політичних ідеологій, а в контексті виконання ним консолідуючої функції в суспільствах, де є потреба актуалізації індивідуальної та колективної суб’єктності. Для цього слід звернутися до певного поля символів, які передають спільні духовні цінності.

Безумовно, коріння цієї сакральної символіки слід шукати в уявленнях, які в більшості народів відображені в давній міфології та релігії, тобто в колективному несвідомому. Не випадково, створення «образу стародавності» має ключове значення для постання нації [1]. Імпліцитна прихильність до певних значень та цінностей, спільних міфів й символів, що постають у традиціях, нормах, звичаях, окреслює межі культурної спільності [8]. Там, де вони не викливають резонансу – можливо через суперництво інших значень, міфів, символів – пролягають культурні кордони нації.

В цілому, для більшості націй характерний відбиток як територіальних, так і етнічних принципів формування, вони постають як сплав більш пізньої «громадянської» та стародавньої «генеалогічної» моделей соціальної та культурної організації. Розвиваючи цю думку, К. Дойч писав наступне: «якщо достеменно існувала достатньо розлога первісна комунікативна база стосовно психічної реальності, пов’язана з індивідуальним відчуттям свого народу, то ця психічна реальність символізувалася. При чому результати поширення символів ставали необоротними. Отже, потік символічних спогадів – відкритий й самопоновлюється доти, доки соціальна мобілізація і комунікація згуртовують членів етнічної спільноти.

На думку К. Дойча, «навряд чи можна очікувати, що національна самосвідомість поступиться місцем наднаціональній лояльності. Це може статися тоді, коли стануть привабливішими наднаціональні символи» [13]. Нація в сучасному розумінні – це спільнота, що складається з представників, які ефективно спілкуються одне з одним й володіють достатньо переконливими економічними ресурсами, щоб себе утримувати й передавати цю здатність взаємних комунікації з покоління в покоління [13].

На розвиненій стадії націєтворення, національні символи впроваджуються в свідомість населення шляхом неформального впливу групи, а також через ЗМІ й систему обов’язкової освіти, тобто націєтворення постає як політичний курс. Цей курс зазвичай спирається на етнічність, тому що саме етнічні групи мають глибоку культурну основу й довготривалі ціннісні орієнтації, що важливо для прогнозування їх політичної поведінки. Окрім того, важливою ознакою етнічності є її взаємозв’язок з індивідуальною свідомістю та почуттям морального обов’язку. Це переміщує явище етнічної ідентичності в сферу психологічних та моральних імперативів, іншими словами – за межі раціональності й лінійної логіки. З цієї причини у багатьох дослідників виникають певні підстави розглядати етнічність як категорію дораціонального.

Соціальна організація як результат динаміки політичної ментальності залежить від творчого синтезування символів і міфологем, що існують на рівні колективних уявлень етнонаціональної спільноти. Для того, щоб вивчити суб’єктну складову даного процесу і прогнозувати його наслідки необхідно розглянути політичну ментальність крізь призму етнокультурної міфотворчості [10].

Підхід до національної і громадянської ідентифікації в парадигмі етнокультурної міфотворчості дозволяє наблизитися до психологічної сутності етнонаціональної спільності. При такому розумінні статистичним законам «більшості» приділяється менше уваги, ніж це прийнято в даний час, радше прослідковується тенденція до самовизначення особистості як члена певної етнонаціональної спільноти, що спонукає до патріотичних почуттів.

І.А. Ільїн зазначав, що умовою постання патріотизму є врахування низки його «законів». Закон свободи: «Насамперед, процес віднайдення Батьківщини повинний бути пережитий самостійно і самобутньо. Ніхто не може прописати іншій людині її Батьківщину – ні вихователі, ні друзі, ні суспільна думка, ні державна влада; тому що любити і радіти, і творчо діяти по розпорядженню взагалі неможливо...Так званий «казений», офіційний патріотизм далеко не завжди пробуджує і виховує в душі почуття Батьківщини, нерідко навіть пошкоджує його…».

Наступний закон: єдність народу заснована на духовній близькості. «Люди зв’язуються в єдину націю і створюють єдину Батьківщину саме в силу схожості їхнього духовного складу, а цей духовний склад виробляється поступово, історично» [цит. за 11].

Справжнім проявом національних особливостей є творчість – з цього третього закону випливає, що вивчення психології народу необхідно здійснювати, звертаючись до його найвищих творчих проявів (недоліки оприявняться самі – як нереалізований творчий потенціал). Кожне духовне досягнення народу об’єднує його, виявляє спільні цінності. Видатний патріот «несе тягар свого народу, творчо розв’язуючи всі його вузли та труднощі» [11].

Щодо спеціального «формування» (в сенсі надання визначеної форми) патріотизму говорити вкрай важко, тому що наблизитися до глибинних характеристик особистості, відповідальних за почуття любові до Батьківщини методологічно проблематично. В основному досліджуються соціальні уявлення про свою країну і світ, використовуючи найпростіші методи: анкети, малюнки. В парадигмі етнокультурної міфотворчості уможливлюється дослідження самоорганізаційної складової патріотизму через соціально-політичний міфодизайн [11].

Ознакою глобалізаційного інформаційного простору є вивищення ролі іміджа країни, її презентації в світі шляхом етнокультурної міфотворчості. В цьому контексті імідж постає як емоційно забарвлений образ, ідеалізована модель, цілеспрямовано сформована суб’єктами суспільної практики в індивідуальній та груповій свідомості для досягнення політичних, економічних, соціальних результатів та самовираження. Усталена точка зору полягає в тому, що імідж країни існує на кількох рівнях усвідомлення – побутовому, соціально-економічному, діловому, фінансовому і т. ін. В парадигмі етнокультурної міфотворчості слушно акцентувати увагу на соціально-психологічних механізмах презентації етносу, нації, держави в умовах інтеграції у світовий соціум.

В суспільних науках існує певна традиція розуміння іміджу. Імідж – це результат сприйняття характеристик об’єкта та суб’єктивної думки про нього, заснованої на власній системі цінностей. Тобто імідж – це ставлення до об’єкта, зреалізоване на раціональному та емоційному рівнях, що виникло у сфері свідомості чи несвідомого певної групи людей. Причому вважається, що імідж може з’являтися довільно чи в результаті цілеспрямованих дій [7].

Імідж країни, за визначенням Всесвітньої організації туризму, – це сукупність емоційних та раціональних уявлень, що випливають із зіставлення усіх ознак країни, власного досвіду та чуток, які загалом створюють певний образ [14]. Усі названі фактори дозволяють при називанні відразу ж вибудовувати ланцюжок асоціацій щодо цієї країни. На імідж країни впливають такі фактори як історія, культура й мистецтво, менталітет й національні особливості, національна ідея, пропаганда, реклама, РR, туризм, науково-технічний потенціал, інноваційний клімат, ресурсний потенціал, інвестиційний клімат та імідж окремих галузей, міграція робочої сили, діяльність великих компаній, ТНК, зовнішня політика, міжнародні рейтинги, оприлюднені статистичні показники.

Серед цього комплексу факторів психологів найбільше цікавлять ті, що стосуються свідомого та несвідомого рівня ментальності, цінностей, які оприявнені в історії, культурі, політиці, масових комунікаціях, суспільному житті.

Особливо важливими є уявлення самих громадян про імідж власної країни. Якими критеріями визначається ступінь поваги до держави? Наприклад, результати опитування двох тисяч росіян, проведеного Центром досліджень та статистики РАН показали, що серед найбільш значущих факторів найчастіше називались високий рівень добробуту, високий рівень розвитку науки й техніки, військова міць, дотримання прав людини, високорозвинена культура й багаті природні ресурси. Разом з тим, Росія, на думку 23 % опитаних, варта поваги у зв’язку зі своїми природними ресурсами, 13 % відмітили воєнну міць батьківщини, включаючи наявність ядерних озброєнь, 8 % – велику територію і 4 % – високорозвинену культуру. При цьому майже половина (49 %) не знайшли жодного фактору, за яким Росію можна поважати [7].

Фахівці стурбовані іміджем України на міжнародній арені, переймаються негативним характером символічної репрезентації на світовому рівні (екологічні катастрофи, «касетний скандал», перманентні кризи, «крадіжки з газогону», вибіркове правосуддя) та віднесеністю символіки більшою мірою до поп-культурного реєстру (брати Клички, Шевченко-футболіст).

Як свідчать соціологічні дослідження, в Україні з її перехідним станом свідомості і різницею у культурних уподобаннях регіонів склад символів досить еклектичний і засвідчує нестійкість еталонних цінностей та осіб, а отже – засад групової ідентифікації [6]. Та все ж тенденції культурної консолідації українського суспільства не цілком безнадійні. Перш за все тому, що символи такі ж амбівалентні як культура, зміст якої вони матеріалізують. Точніше, символи дають змогу впорядкувати двоїсте відчуття, щодо некогерентного образу свого або чужого суспільства, зазвичай це відбувається за принципом протиставлення вартісних зразків культурної спадщини і антисимволів, негативних культурних символів в етнокультурній міфотворчості. Успішна медіація цих протиріч уможливлюється завдяки творчому синтезу різних культурних елементів в індивідуальній свідомості, а не на груповому рівні.

Постмодерністскій проект сучасної мультикультурної реальності породжує індивідуальний мультикультуралізм – здатність суб'єкта в процесі свого існування створювати нові цінності і смисли на перетині різних культур та історичних епох. Отже, культурні відмінності позначаються самим суб'єктом в ході його самоконструювання в просторі міжкультурних відносин. У зв'язку з цим підкреслюється екологічність побудови суб'єктності індивіда шляхом синтезу елементів різних культур – адже цей процес спирається на культурний вибір, свободу і авторство. Здатність суб'єкта проводити проникну межу між власним «Я», своєю культурною ідентичністю і суб'єктністю Іншого, актуалізує інтра- та інтерсуб'єктивний простір взаємодії «Я» та «Іншого» (представника іншої культури) і є передумовою індивідуального мультикультуралізму. В основу соціально-психологічної практики мультикультуралізму може бути покладений спільний вчинок етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти, що дозволяє поглянути на мультикультуралізм, як на розвиток та модернізацію традиції. Саме на основі цієї оновленої традиції може бути запроваджене ефективне патріотичне виховання.

Висновки. Розглянувши сучасні концепції політичної нації в контексті національної ідентичності громадян, можна зазначити наступне. Національну ідентичність і патріотизм продуктивніше розглядати не в світлі прийнятих політичних ідеологій, а з точки зору їх консолідуючої функції в мультикультурних суспільствах. Тому, необхідно звертати увагу на певне поле символів та міфологем, які передають спільні духовні цінності конкретного суспільства. Патріотизм в концепції етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти позиціонується як індивідуальне почуття морального обов’язку перед власним народом, що лежить за межею раціональності й лінійної логіки. Таким чином, етнічність слушно розглядати як категорію дораціонального, вкорінену у колективному несвідомому і відбиту в образній формі у продуктах політичного міфодизайну. Формування іміджу країни в глобалізованому світі може бути основою патріотичного виховання на засадах індивідуального мультикультуралізму.